Отець Макарій з Березного знає сім мов і радить президентам

У Греції, на березі Егейського моря, — гора Афон. Там два десятки православних монастирів. Серед них — Пантелеймонів монастир. Там служить, серед інших монахів, 66-річний ієромонах (сан, що дає право здійснювати релігійні таїнства) Макарій. Родом з Березня (колишній Менський район, тепер самостійна громада). Тут його знають як Михайла Макієнка. Жив неподалік храму Петра і Павла, по провулку Жуковського. Батьківська хата стоїть, та років п’ятнадцять уже як продана. Тільки криниця під двором лишилася.



Із 13 вижило двоє

— Ось вона, криниця, що весь провулок поїла, їй вже років сімдесят, — показує латаний-перелатаний поржавілими листами заліза колодязь 73-річний Іван Бобик. — І Михайло з неї пив. Він роками такий, як моя сестра Марія, в один клас ходили. А зараз сестра — в Чернігові, а Миша — в горах, на Афоні. Тепер їхня хата належить родині Усовець. А з криниці воду ніхто не п’є, у кожного своя. Я тільки кидаю в неї насос, поливаємо влітку свої сім соток клубнички. Раніше цим жінка займалась, та внезапно убралась, шостого січня поховав. Син також уже покійний, у 31 рік у Десні в Чернігові потонув.


Іван Бобик: «Криниця (за спиною) весь провулок поїла»

Поки говоримо, повз двір Івана Бобика проїжджає жінка на велосипеді.

— Таньо, а ти Мишу знаєш? — гукає до неї Іван Олексійович.

— А чого ж не знаю, це рідня моя, — зупиняється і спирається на кермо свого транспорту 59-річна Тетяна В’ялько. — Це мого чоловіка двоюрідний брат. Дядько Павло (батько ієромонаха) і моя свекруха — рідні брат і сестра. Їх у батьків було тринадцятеро, а лишилось тільки двоє. Інших викосила болячка.

Тетяна Захарівна тицяє на криницю:

— Я ще покійній Шурі (дружина Івана) казала, давай організуємося, криницю треба підправить. Вона: «Я говорила Івану, обіцяв». Та так і стоїть. Іван — мужчина, треба, щоб жінка завела. А вода тут Смачна і не попсувалась. У колодязях вода пропадає, а тут є.

Тетяна Захарівна говорить, що Михайло Павлович у Березну майже не їздить. Але стосунки підтримують. І посилки їм шле.

Особливо подобаються натуральні солодощі з Афону:

— Із сухофруктів, горішків. Рахат-лукум. Така смакота, не те, що в нас у магазині. А аромат який!

Інститут покинув через хрестик

— Як на могилу до матері приїжджав, востаннє років чотири тому, то під вечір, щоб ажіотажу серед земляків не було. Він скромний, — пояснює Тетяна В’ялько. — А раніше, як ще хата їхня була, то ми до них у гості ходили, як Макарій приїздив.

— Отець Макарій хотів життя зв’язати з медициною, — пригадує Тетяна Захарівна. — Добре школу закінчив, сам вступив до медичного інституту в Москві. Провчився три курси і покинув.

— Вирішив, що не його?

— У нього на шиї хрестик висів. В інституті заставляли знімати, а він відмовився. Не один такий там був. Їм поставили умову: тоді залишайте навчання. Він покинув і зазбирався на Афон. Рік був у Почаєві (Почаєвська лавра у Тернопільській області). Він багато мов знає. Тоді сімома володів і ще вивчав. Зараз, наче, дев’ять знає. Він у нас здорово грамотний. Екскурсії по Афону проводить.

Оце з чоловіком пригадували, скільки Макарій на Афоні. Так моя Юля малесенька була. А Юлі вже 33 виповниться в червні. То він 32 там точно.

Покійна Миронівна (мати) їздила до нього в гості. У сам монастир її, як жінку, не пустили. Але в Греції побула. Сам, як приїжджає в Україну, то — проста людина. Дзвонить нам, ми їдемо в Єлецький монастир до нього на зустріч.

Божа Матір сказала «посиди і йди»

— Звідки у сім’ї така набожність?

— Мати Макарія була старостою місцевої церкви, батько — пономарем. Родина завжди була віруюча. У дядька Павла і тітки Марії троє дітей: Марія, Михайло, Лідія (зараз Катерина). Як Ліда була малою, дуже захворіла. Робили пункцію (проколювання) спинного мозку, відібрало ноги. Вона не ходила. У голові дитини ставили ікону Божої Матері. Чоловік мій, Олександр, був малий. Прийшов до них у гості, вони ж майже однолітки. Свекруха була на городі. Він прибіг додому: «Мамо-мамо, Ліда вже ходить!» А їй явилась Божа Матір і сказала: «Спочатку опусти ноги, посиди, а тоді вставай і йди». Так і почала знову ходити. Ліда — єдина, хто із родини була заміжня. Виростила трьох дітей. Тоді чоловік помер, вона лишила одному з синів квартиру і пішла в монастир до Марії. А та при монастирі — з 23 років. То в Ризі була, то в Єлгаві (Латвія). Як розпався Союз, то в Єлецький (Чернігів) пішла. Зараз вона у монастирі за старшу.

Мати Михайла, Марія Макієнко, померла в Чернігові. Доживала при Єлецькому монастирі у дочок (квартиру віддала Ліді). Поховали у Березні. За її могилою доглядає родина Чепурних. А батька Макарій забрав до себе на Афон, там і поховав. У нього була онкологія прямої кишки, але більше трьох років там прожив. У нас би стільки не протягнув.

Нардепи і президенти — до Макарія

— Макарія в одному із інтерв’ю дуже нахвалював нардеп Валерій Дубіль, казав, що це його духівник на Афоні.

— Він хороша людина. Монастирям помагає. Та не тільки він Макарія поважає. Знаю, надумались продавать хату. А свідоцтво про смерть Павла Макієнка, батька отця Макарія, десь загубили. Так з Афона передали дублікат. Привіз Марії Миронівні його особисто Ющенко.

— Той самий Віктор Андрійович (третій президент України)?

— Той самий, я своїми очима бачила. Приїхав без хліба-солі і короваїв, однією машиною. Такий листок здоровий привіз, а там великими буквами написано: «Повторное свидетельство о смерти». Це ж яка повага до родини, що особисто привіз!

— Хто з відомих ще знайомий з Макарієм?

— Багато хто до нього їздить. Сама бачила, як він з Віктором Януковичем (четвертий президент України. — Авт.) зустрічався. Ми були у Києві, у Лаврі. Ішли хресним ходом в Олександрівську церкву. Разом з Макарієм. А тоді підійшов високий мужчина (де вони таких беруть, під два метри!) і каже: «Отець Макарій, вас Янукович ожидає в резиденції». І він зразу поїхав, і до вечора. Янукович керувався порадами Макарія. Почім тоді був долар і який зараз. Макарій не ділить на хороших чи поганих, головне, що людина до Бога прийшла.

— Зеленського не було?

— Не чула. Одне знаю, що він дуже грамотний. Тільки оточення заважає.

Усі віруючі, бо помирать треба

— Уся родина вашого чоловіка — віруюча. А сам чоловік?

— Чоловік, як чоловік. У Бога всі вірують, бо помирати треба. Вічно ніхто не буде жити. Ото всі і просять: «Господи, помилуй». Але за допомогою до Макарія звертаємося.

Тільки раз на тиждень він ходить у затвор — нічого не їсть, не п’є, лише молиться. Одного разу дочка хворіла, то ми йому дзвонили. Нам сказали, перенабрати завтра, бо він у затворі. Його почитають, як старчика, дарма, що молодий.

— Що їдять ієромонахи на Афоні?

— Колись розповідали, як їздили туди. Земляк Олег Козянко був, наш батюшка Василь Дендак. Їм говорять: «Гуляйте, зараз вас погодуєм». Вони ж ждуть, думають, мо’, супу якого наварять. Ні. Принесли їм маслини і чай. Ото так і їдять. І сплять по дві години.

Зате казали, хто був, у них одне дерево по сім різних плодів дає. Щеплені, певно.

Тетяна В’ялько родині Макарієвих батьків вдячна за дітей.

— Як були малі, так я з їхньої хати не вилазила, — рвучко підтирає сльозу, що виступила. — Мені то туди треба, то туди. Кину до дядька Павла в хату своїх Сашу, Ніну, Юлю. У них свої внуки. І няньчаться. І ніколи не сказали, навіщо привожу. Ляже дядько Павло на папасі і з ними грається. А перед тим щіточкою з паласу сміття збирає, пісочок, щоб діти не погидились. Оце десь на початку квітня роковини смерті дядька Павла. Дві корови мали, поросят ростили, птиці багато. Я колись у Миронівни питала: «Як ви з дітьми встигали все?» А вона: «До сусідки відправляла. То те збігай скажи, то те принеси, бо я забула. Поки вони бігають, а я щось зроблю». Бо діти є діти, у кожній сім’ї. І Макарій був звичайним хлопчиком, і шкоду міг зробити. Треба був контроль. Тепер он у мене одна дочка народила, а друга не хоче. Обидві у Москві живуть. Одна у Польщі попрацювала спочатку. Тоді у Росії в родині нафтогазового розробника помічницею була. Шість-сім років тому він помер, а декілька місяців тому — і жінка. Тепер дочка у їхніх дітей помагає. Ловко платять. Дача двоповерхова. Поряд із дачею Анжеліки Варум. Чутно, як сусідка співає. Друга дочка також 19 років — уже в Росії. Під пахвами волосся вискубує, манікюри робить. Косметолог вона.

І в сніг, і в спеку


Лампадка на могилі матері Макарія Марії Макієнко

На одному з трьох березнянських кладовищ (на тому, що по дорозі на Мену) постійно горять дві лампадки. Одна з них — на могилі Марії Макієнко, матері Макарія. Щодня вогонь запалює 59-річна Тетяна Чепурна. Або її чоловік Федір.

— Це ж моя рідня, — присідає на лавку біля могили Тетяна Леонтіївна. — Мій син Сергій одружився на Олі, дочці Ліди, що зараз — матушка Катерина. Було їм по 21 року. Уже дві внучки маємо (сьомий і п'ятий клас). А ми з чоловіком Федором поряд з кладовищем живемо. То й світимо на могилі. І зимою, і літом. Було таке, по два-три зимових дні як замете, то дійти не могли до кладовища. Тоді Федя сніг прокидає, і знов ходим. Сьогодні подзвонила чоловіку: «Ти ходив?» Ходив. Я на біржу їздила, раніше була соцпрацівником, тепер чекаю пенсію, бо скоротили.

Матушка Марія просила, щоб світили той ліхтар, що на могилі стоїть. Та він так зроблений, що від сквозняків тухне. Умовила матушку Марію світити той, що на хресті за пам’ятником. Вона оливу привозить, а ми заливаємо. Гнотик поправляємо і запалюємо.

— А з самим Макарієм знайомі?

— На жаль, ні, — зітхає. — Як приїжджав на могилу, то Федя ходив на зустріч.


Поради досвідченої доглядальниці могил Тетяни Чепурної

1. Віночки на могилу — гріх, це як на шиї хомут! Штучні квіти — то рак людський.

2. Треба саджати живі квіти. У надгробнику обов’язково має бути «віконце» для землі, а не глуха плита. Як буде колись Суд, то всі вставатимуть, а ця людина залишиться привалена плитою. Не вилізе.

3. Загороджувати могили також не треба. Де і були оградки, прибираємо. Не треба робити кошари для покійників.

Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №15 (1822), 15 квітня 2021 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.