Олег Чабан після багаторічних заробітків обрав військову службу

А через місяць на службу за контрактом наважилась і його дружина. 38-­річний Олег тепер ­ старший сержант і командир танку, а 36­-річна Юлія ­ стрілець. Олег Чабан родом із Хлоп ' яників, Юлія ­ із Кудрівки. Живуть у Сосниці. Мають двох синів ­ 12-­річного Іллю та 6­річного Льошу. Олег ­ муляр, Юля ­ медсестра. Олег їздив по заробітках, Юлія працювала медиком у лікарні, а потім ­ у гімназії.



2014 рік став початком перемін у цій родині. Олег був мобілізований під час першої хвилі. Служив у АТО півроку. Там у нього з'явилися серед співвітчизників друзі. По поверненню додому Олег почав знову шукати заробітки. Їздив по Україні, працював у Литві.

­ - Таке життя тривало у нас роками. Я з дітьми ­ окремо, Олег ­ окремо. Ми постійно чекали його додому. Настав той день, коли ми вирішили, що так продовжуватись не може, сім'я нарешті мусить об'єднатися, ­ пояснює Юлія. ­ І я мушу допомагати чоловікові утримувати сім'ю. Олег та Юлія Чабан на той час вже мали міцні дружні стосунки із сім'єю, яка уже служить за контрактом.
­- Ми маємо кумів у Гончарівську, їздимо до них часто. Тому коли друзі запропонували і нам подумати над військовою службою, ми задумались. І врешті вирішили спробувати, ­ розповідає Юлія Чабан.

­ Чоловік поїхав до військкомату. Але повернувся із невтішною новиною: контракт на один рік не можна укладати. Тільки на три. Тому він вже готовий був передумати. А я сказала, що раз ми вже так вирішили, то хай буде 3 роки, і я теж приєднаюсь до чоловіка. Поїдемо. Заберемо з собою і дітей. Адже у Сосниці роботи ніде не знайдеш. А повернутися сюди можна завжди у разі чого.

У вересні 2020 року Олег вже був на службі.

­-  Я хотіла переїхати у Гончарівськ одразу з дітками. Але роботи мені там не знайшли. Тому через місяць і я пішла до військкомату. Оформила документи. Мене взяли. Ми з Ілльою поїхали. Знайшли там квартиру. Іллю влаштували у школу. Юлію майже одразу відправили пройти військові навчання у Десну.

-­ Три місяці жила в казармі. Носила на собі 30 кілограмів: бронежилет, каску... Кидала гранати, стріляла ­ виконувала все, що передбачає курс молодого бійця. А Ілля з Олегом чекали Юлію у Гончарівську, маленький Льоша ­ у Сосниці.

­- Важко було?
­-  Сама підготовка для мене не була чимось непосильним, ми ж, люди із села, витривалі. А от рідних не бачити було важко. Я тільки один раз приїжджала додому на Новий рік.

­- Тепер я вже старший бойовий медик, ­ продовжує Юлія. ­ Живемо в Гончарівську на квартирі разом. На службу ходимо, як на роботу. Вранці йдемо на 8.30 ­ ввечері повертаємось після 18 години. Бувають цілодобові наряди. Маємо безкоштовний обід. Тут навіть цікаво.



­ - Не шкодуєте?
- ­ Ні. Вища зарплата, гарантії соціального захисту. Все, що ми робимо зараз ­ заради майбутнього наших дітей. А в Сосниці його немає. Звісно, ми не змогли б піти на такий крок, якби нас не підтримали наші рідні. Батьки Валентина та Олексій Лисичі, Ніна та Олексій Чабани взяли на себе тяжкий тягар. Постраждали певним чином саме вони. Наш переїзд розлучив мого тата з мамою. Адже мама весь тиждень тепер дивиться за Льошою в Сосниці. Водить його до дитсадка, до "Пізнайка". І лише на вихідні вони удвох їдуть до тата в Кудрівку. Іллю дідусь приїде забере в Хлоп'яники на літні канікули. Саме таких золотих батьків, як у нас, ми бажаємо всім людям. Вони кажуть, що для щастя завжди требаичимось пожертвувати.

- Дуже велику допомогу надають і наші куми з Гончарівська. І в Сосниці нам зустрілися тільки щирі люди, на яких можна покластися.

- ­ Плануєте забрати до Гончарівська і меншого сина?
-­ Так. Дуже хочемо. І чекаємо найпершої нагоди, щоб це зробити. Поки нас спиняють лише можливі довготривалі відрядження.

­ - А як сприйняв переїзд старший син?
-­ Ілля легко адаптувався. Він до цього два літа провів тут у куми, вже був знайомий з багатьма дітьми, із самим містом. Йому було тільки важко пережити розлуку із футболом, яким займався у Сосниці. Був капітаном команди, дружив із членами команди. Знаємо, що після виходу Іллі з команди деякі хлопці теж покинули цей спорт. На жаль.

Подружжя Чабанів уже звикло до нового життя. Але і досі іноді дивується, як на таке наважилось.

­ Ми дуже дякуємо всім людям, які нам допомагають і ставляться із розумінням до нашої ситуації. Низький уклін батькам, кумам, родичам, друзям, знайомим, колегам, від яких ми жодного разу не отримали відмову. Мені справді на життєвому шляху зустрічаються лише хороші люди. Всім миру і благополуччя!

Джерело: сосницька газета "Час", №7 (766) від 25.02.2021

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.