Чернігівська біатлоністка Ніна Лемеш в дитинстві навіть не думала пов’язувати своє життя зі спортом

Чернігівська біатлоністка, призерка чемпіонатів світу з біатлону і тричі учасниця Олімпійських ігор Ніна Лемеш в дитинстві навіть не думала пов’язувати своє життя зі спортом. А, зокрема, з біатлоном вона познайомилась, уже вступивши до педагогічного училища.

З нагоди 30-річчя Національного олімпійського комітету України Суспільне Чернігів готує для вас цикл матеріалів "Шлях до Олімпу: історії спортсменів Чернігівщини".

Ніна Лемеш народилась у селі Носелівка, що на Борзнянщині. Навчаючись у місцевій восьмирічці, вона завжди була активною, встигаючи не лише отримувати «відмінно», а й захищати честь школи на районних змаганнях з легкої атлетики. На той час про біатлон вона лише чула з розповідей старшого брата-студента, який навчався у Прилуках та займався цим видом спорту.



Згодом вона сама стала студенткою Прилуцького педагогічного училища. Там вчитель фізкультури Григорій Павленко, помітивши спортивні здібності дівчини, змусив стати її на лижі. Спостерігаючи за результатами Ніни Лемеш, він попросив свого колишнього студента Миколу Зоца тренувати дівчину. Згадує Ніна Лемеш:

«Я пам’ятаю, як Микола Миколайович сказав: «Перший курс?» - «Перший» - «Скільки років?» - «15» - «То що мені з такими робити?». Це вже був такий вік, запізній для того, щоб розпочинати займатися серйозно якимось видом спорту. А Микола Миколайович в той час уже набрав групу дівчат, і ця група вже сформувалася. І він був націлений робити з ними результати: доказувати собі, своїм колегам, що він працює на результат. Це ми зрозуміли пізніше, коли розпочалися ці всі тренування. З цим тренером я пройшла всю свою спортивну кар’єру, і ми з ним зараз теж дуже добре спілкуємось.



У 1989 році Ніна Лемеш відправляється до Ворохти на свій перший тренувальний збір, де вперше взяла гвинтівку до рук, навіть не розуміючи, що з нею робити. Так розпочинався її дев’ятирічний шлях до Олімпу.

Переїзд з Прилук до Чернігова на лижну базу, тренування, розплановані на роки вперед, дали свої результати. Дівчата зростали, як спортсменки, Микола Зоц – як тренер.

«Уже в 1993 році юніорська збірна команда України поїхала на юніорський чемпіонат світу в Рупольдинг в Німеччину (це фактично 4-й рік, як я почала займатися). І вже такий відповідальний старт. Пам’ятаю, коли ми приїхали – а це був Рупольдинг, в минулому це – ФРН, і ми приїхали з України. Думаю, що старші пам’ятають ті 90-ті роки, коли в магазинах було пусто. Наші батьки не могли нас забезпечити хорошим інвентарем, спортивною формою, спортивні школи теж не могли нас чимось забезпечити. Ми приїжджаємо туди – а там все на високому рівні, і ми просто були в ауті. Пам’ятаю, як Микола Миколайович ввечері під час вечірніх зборів сказав (пам’ятаю це досі): «Ви нормальні спортсмени, ви можете змагатися, не треба лякатися всього того, що бачите на стадіоні». А, дійсно, коли ми бачили спортсменів в такому екіпіруванні, на таких лижах, коли це такі величезні траси, стрільбище, тисячі вболівальників, ми просто були в ступорі. Остання наша гонка, яка там була – естафета, у якій ми посіли 4 місце, і у нас була можливість завоювати там медалі. Гадаю, що це вселило віру і в нас, спортсменів, і у Миколи Миколайовича. Далі продовжували рухатися і вже у 98-му році з’явились Олімпійські ігри».



За місяць після останнього етапу кубку світу в Італії, де Ніна Лемеш виборола «золото», спортсменка відправляється на Олімпійські ігри в Наґано, Японія.



«Я мала показати свій результат, на який я була готова - завжди Микола Миколайович ставив таке завдання. У мене була така історія, що в Італії на крайньому етапі кубку світу я виборола спринт. І це було неочікувано для всіх, і для мене в тому числі. І до мене десь була прикута увага. Але у мене були такі емоції (мені було 25 років тоді), що я уже щось можу, але оце «можу» не було закріплене, в першу чергу психологічно. І, думаю, що це спрацювало на те, що я не попала в 10-ку на спринті (хоча я стріляла одне штрафне коло). Але це однозначно був досвід, однозначно це було бажання далі займатися».



Другі Олімпійські ігри проходили у 2002 році, в Солт Лейк Сіті, США.

«Вони взагалі були непрості для української олімпійської збірної. Там були допущені технічні помилки, коли висота була на сотні метрів вищою, і коли ми бігли перші наші змагальні гонки, то ми не могли зрозуміти, лікар і тренер, що відбувається з нашими організмами. Тому що ми начебто добре почуваємось, добре біжимо, але чомусь на самій дистанції нас обганяють спортсмени, у яких ми виграємо. Ті технічні прорахунки, які потім були проаналізовані – це стало основною причиною того, що команда не здобула тих результатів, на які ми розраховували і які ми могли зробити».

У 2006-му році Ніна Лемеш відправляється до Італії, знаючи, що це вже будуть її останні Олімпійські ігри. Адже на той час вдома її чекає трирічна донька. Крім того, за цей час з команди пішов Микола Зоц, і Ніна Лемеш готувалася під керівництвом іншого тренера.

«Це була робота, і вона теж була налаштована на результат, але врешті воно вийшло і на Олімпійських іграх, що коли змінюється тренер і він не зацікавлений особисто у твоєму результаті, то малоймовірно, що він буде».



«Торіно – це були не найкращі Олімпійські ігри як для мене, так, мабуть, і для команди. В цілому – не найкращі по самій організації та проведенню. Я пам’ятаю, як ми приїхали, а там ще щось добудовувалось. Висота була непроста, траса була непроста. І якщо в підготовці було все не ідеально, то, зрозуміло, що це лише підкреслювало».

«Зараз для мене Олімпіада – це красиве спортивне шоу, яке я з задоволенням чекаю, обов’язково відслідковую всіх українських спортсменів, за них вболіваю. І я однозначно, не залежно від їх результату, я завжди їх підтримую».

UA: Чернігів. Фото з собистиого архіву Ніни Лемеш

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.