Творча сім’я Демченків

Колись перед ним стояв вибір: він міг залишитися в Німецькій республіці. Міг жити і працювати в Москві. Та серце обрало те місце, де він, як росточок землі, з’явився на світ і виріс мужнім і красивим, як дуб. Пройшли роки. Сільське сьогодення зараз бажає кращого. Озирається назад і іноді згадує той час, коли його життя могло змінитися. Трохи жалкує, що тоді зробив такий вибір.
Та не жалкує тільки про одне, що поряд кохана дружина. І вона не просто жінка, а та, що коня на скаку зупинить, в палаючу хату ввійде. Бог не гуляє, а пари збирає, і вони тому справжній приклад. Все разом. Підтримують одне одного і дивляться вперед в одному напрямку. Та руку допомоги звикли давати всім. Петро Іванович ніколи не відмовить, коли до нього звертаються односельці. Дружина теж всім допомагає, якщо йдуть у двір за допомогою. А ось одного разу, коли її допомоги просила одна… дівчина, вона, ризикуючи своїм життям, показала справжній героїзм і затримала злодія своїми руками.



Сім’я Демченків проживає у Великому Усті. Петро Іванович і Валентина Михайлівна місцеві. Де родились, там і ще як і згодились – по-іншому сказати не можна. Вони господарі, як кажуть, на селі. В обох золоті руки, якими щось вигадують, роблять, витворяють. В дворі є трактор Донг-Фенг244. Є все обладнання до нього, тому з самої ранньої весни і до глибокої осені звертаються до чоловіка люди виорати город, покосити сіно, перевезти його, вивезти гній, викопати бульбу і т.д. Відмовляти не звик – не така натура. Проживають у селі над трасою і майже навколо – старі немічні люди. Ось і йдуть до Петра Івановича, якщо треба лампочку вкрутити, балон газовий підключити і все решта. Для нього це дрібниці, а ось для стареньких неабияка поміч.

Колись Петро Іванович служив в армії і всі два роки солдатського життя провів в Німецькій республіці, місто Веймар. Ще до армії отримав водійські права і на службі був водієм. Неподалік був Бухенвальд, куди з’їжджались туристи з усього світу. Якось там побачив гостей з України, що приїхали зі Львова і Києва. Приємно було зустріти людей з рідної землі. Поговорили і гості на прощання дали солдату цигарок. А разом з ним з села Рудня Сосницького району служив Микола Павлович Заєць. Дружили.

Вже після армії бачився з ним тут, на Батьківщині. А ось зараз про нього нічого не знає. Але був би дуже радий дізнатись про товариша бодай щось. Сама Німецька республіка була невелика, приблизно 500 км. Тому проїздив за два роки її всю. А тоді, коли закінчувалася служба, йому запропонували залишитися там, в Німецькій республіці. Подумав. Та душу тягло додому – не бачив рідних два роки. І… відмовився. Служив у секретному зв’язку. Коли повернувся додому, знову запропонували працювати в органах в Москві. Потрібні були працівники для безпеки метро. Подумав і відмовився.

Пішов працювати водієм у рідний колгосп. Вже зараз згадує той час, коли в нього була можливість змінити своє життя. Шкодує, бо тоді був молодий і думав, що в своїй рідній країні життя буде краще. Та не менш щасливий, бо біля нього жінка, про яку можна тільки мріяти. Вона берегиня сімейного гніздечка і як та голубка звикла багато чого робити своїми руками. Має такий характер: щось побачить, зацікавиться і обов’язково втілить це в життя. Чоловік завжди поруч у починанні. Разом йдуть за лозою, наріжуть і дома саме Валентина Михайлівна сплете верейку або корзину. І зробить це так майстерно, що ніколи не скажеш, що це зробили жіночі руки. Якось побачила, як з паперу можна сплести різні вироби. Не довго думаючи, нарізала газети на смужки, намотала їх на палицю, поскручувала їх в такі собі лозинки і сплела вазу. Тоді прикрасила її лаком. І дивлячись на неї, ніколи не скажеш, що це з паперу. З того ж паперу робить цеглинки. Папір треба розмочити, додати клей ПВА, трохи борошна, а тоді всю цю суміш наносити на поверхню, де бажаєте оздобити. Тоді надати форму цеглинки і чекати висихання. Після нанести фарбу і покрити лаком. Дома майстерно оздобила лутки в дверях цією технікою, вийшло дуже гарно. І теж ніколи не здогадаєшся з чого зроблені цеглинки.





Відкоси на вікнах теж оздобила подібною технікою. А ще прикрасила вазони для квітів таким папером і пофарбувала, виглядає так красиво, ніби цей вазон купували в магазині і коштує він не дешево. Якось зацікавилася ще однією технікою. Це картини зі стрічок. Купила все необхідне і почала творити. Та так вийшло гарно, що не відвести очей. Листочкам надала справжньої форми: овальні і випуклі. Згодом почала робити віночки на голову. Вміє вишивати. Вдома на підвіконнях понад двадцять вазонів фіалок. Це її особлива пристрасть. Все колись почалося з двох квіточок, які їй дали знайомі. А тоді зацікавилася, як їх можна розмножити. Заготовила грунт, нарізала листочків, посадила, поставила все це в пакети, щоб всередині зберігався парниковий ефект і вже невдовзі любувалася їх цвітінням. Вдома на подвір’ї красуються молоді кущики самшито і його господиня теж виростила сама. В червні нарізала міцні пагони, посадила їх в пісок під нахилом, тоді помістила ці ємкості в пакети, знову ж таки щоб зберігся парниковий ефект і до весни не чіпала. Так і виняньчила свої кущики. Крім цього, в дворі завжди багато квітів. Весною сіє багато розсади помідорів і капусти. Звертаються односельці за розсадою – ділиться залюбки.

А ще Валентина Михайлівна має… пасіку. Так, так. Саме вона, а не чоловік займається нею. Її тато колись тримав бджіл, і Валентина Михайлівна йому в цьому допомагала. Свій досвід передав доньці. А вже останній час в тата боліли руки, тому за пасікою доглядала сама. Осінню тата не стало, бджоли перезимували, носили мед і осінню сталось те, чому жінка досі не знаходить пояснення.

Всі бджоли вилетіли і більше не повернулись. Прочитала багато різної інформації, та ось ніде не було, щоб бджоли покидали вулики проти зими. Завели нові бджолосім’ї. Зараз утримує чотири вулики. Раніше було шість. В кінці городу знаходиться батьківський будинок, там омшаник, а в ньому є ліжко, де можна полежати і така терапія серед бджіл дуже заспокоює і є корисна.

Господар раніше переніс складну операцію на серці. Поставили клапан, дали групу інвалідності.

Спитав у лікаря:

– А що тепер мені можна робити?

– А що ти до цього робив? – зацікавився лікар.

– Усе, – сказав господар.

– То все і роби.

Після операції його трудове життя продовжилось.
Побудував велику і простору альтанку. Має вдома всі вер стати і все, що треба для роботи. Має зварювальний апарат. Всю огорожу з металу і ворота зробив сам. Біля двору змайстрував лавочку, теж з металу і прикрасив її, як і ворота, елементами ковки. Все робить до діла, на совість, бо по-іншому не вміє. Як до операції, так і після тримають корову, свиней, інше господарство. Садять понад 60 соток картоплі.

Самі копають, потихеньку збирають і дають їй лад. Господарюють по-справжньому, як і повинно бути. Поробив з дерева стільці для риболовлі, які складаються, і їх зручно брати з собою в автомобіль. Доньки побачили і собі такі замовили. Прохання виконав. Одна з доньок побачила, як мама вдома з паперу зробила цеглини, і в своїй квартирі на балконі всю стіну оздобила такою ж технікою.

Внук дуже любить село. Приїздить частенько. Тут має друзів. Взагалі він говорить російською, та тільки в Бахмачі зійде з потяга, переходить на українську. І коли відпочиваючі, яких вдосталь у Великому Усті, запитують звідки ти – гордо відповідає – місцевий.

Якось влітку чоловік пас корів, була їхня черга. Дружина сапувала город біля хати. Стомилася та й жара нагнала спраги. Пішла до будинку, щоб напитись води. Дійшла до вхідних дверей і побачила, що нема ключа, який залишила в замку. «Цікаво, а де ключ?» – подумала. Відкрила двері і… за дверима побачила хлопця в масці з великим ножем. Страх майже підкосив ноги.

Встигла закрити двері і замість того, щоб тікати, натисла з усієї сили до низу дверну ручку. І сталось диво, яке врятувало її від злодія. З іншої сторони злодій намагався відкрити двері, та замок зламався в закритому положенні, і двері не відкривалися. Він кинувся назад в будинок до вікна. Замість того, щоб просто відхилити тюль в сторону, розрізав її зверху до низу ножем, вибив скло і вискочив на двір. Почула жінка звук битого скла і зрозуміла, що він вже на вулиці. Вирішила тікати, бо він міг оббігти будинок і догнати її. Коли вибігла на вулицю, то побачила, як недалеко від будинку стояв хтось на скутері. Злодій підбіг до нього , сів ззаду і вони втекли. Та встигла запам’ятати скутера, на багажнику була приєднана валіза для речей. Стала кликати на допомогу. Визвала поліцію. Та через пару хвилин до двору під’їхала дівчина на скутері, зупинилася біля Валентини Михайлівни, дістала таблетку, сказала, що їй погано і попросила винести їй води.

Господиня відразу впізнала скутера і зрозуміла, що це та, що чекала на злодія. Повернулась, бо мабуть, злочинець щось загубив, коли втікав. Вона пішла в будинок, набрала води, винесла, подала дівчині і… вихопила ключі зі скутера і закинула їх подалі. Сама схопила гостю за одяг і тримала. Тут приїхала поліція. І жінка передала злодійку прямо в руки. Спіймали і того, хто був у будинку, адже вона залишила його біля дороги, за селом. Ці злодії були з Борзни і на їхньому рахунку числилося багато пограбувань. Через день приїхала мама затриманого, почала благати, щоб забрали заяву. І дістала зі своєї сумки у пакеті золоті вироби в якості відкупного. І тих прикрас була не одна жменя. Господарі не взяли запропонованого. Сказали, що хай йде з тим золотом в поліцію і просить їх, щоб відпустили її сина. Та судячи з кількості виробів, то пограбував спритник дуже багатьох. В їхньому будинку він перевернув усе та знайшов лише 1600 грн. Більше грошей в будинку не було. До золотих виробів дістатись не встиг.

Було перше судове засідання, а вже друге не відбулося – прокурор повідомив, що підсудний помер. І справу закрили.

А рівно через рік, в той самий день, вночі злодії знову прийшли на подвір’я Демченків. Та цього разу тихенько відкрили ворота, що були за сараєм, вивели косарку, завантажили на транспорт і зникли. Чи це так доля пожартувала, чи це була помста – господарі не знають і по сей день. Шкода, бо мусили купувати нову. Тільки про одне забувають ті, що крадуть чуже: якщо і не попався, то Божої кари все рівно не уникнеш. Хай через рік, десять років, але обов’язково заплатиш за свій вчинок, по-іншому не буває.

Є день, є ніч, є ранок, є вечір, є небо, є земля, є злочин і буде покарання – так побудоване життя.

Джерело: Газета "Вісті Сосниччини" №6 (10083) від 06.02.2021, Наталія Матвієнко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.