«Насправді, я люблю хеппі-енди…»

Алла Пушкіна – найстійкіший завліт Чернігівського молодіжного театру. І де б, у яких мистецьких середовищах та структурах-установах вона не опинялася, все одно повертається до свого «монастиря для своїх». Завліт (завідувачка літературною частиною) – це, як кажуть, на всі руки майстер. Від написання п’єс (Алла свого часу навчалася драматургії в Московському літінституті), створення інтермедій, капусників – до перекладів, скорочень текстів, репетицій… Тому, коли 15 грудня у Аллочки «виявився» золотий ювілей (із яким ми її вітаємо), це було так несподівано. Адже Алла Пушкіна завжди в театрі, роботі, творчості й своїх ідеях. І у своїх так само творчих, уже дорослих, дітях. Отож далі – креативні подробиці.



«Автограф» із ювілею

– Ювілей у часи карантину, – сміється Алла, – не може бути «буйним». Тим більше тривали передпрем’єрні репетиції моєї популярної вже вистави «Клуб 4 D» (вона «багатосерійна»). Перед цим була здача нової інтермедії до Святого Миколая… І ще море всіляких творчих і нетворчих справ… Театр – він такий. Не дає жити, не дає спати, але дає натхнення, пошук і можливість творити життя в мистецьких порталах. Хто це спробував, відмовитися вже не зможе. Хіба що – трохи відволіктися й передихнути, аби нахапатися нових і свіжих ідей…

Аня і Алла. І їхні творчі діти

У родині Пушкіних народилися двійнята. Аня старша на 20 хвилин. Але Алла була важчою на 600 грамів. Тому в дитинстві сперечалися – хто старший, хто попереду. Батьки ж думали, що народяться хлопчик і дівчинка – Аня і Сергійко. Тому перша Аня одразу отримала ім’я. А Аллочка 2 тижні була просто дівчинкою.

– Нарешті мій тато, інженер, усе прорахувавши, сказав, що Анна читається однаково вперед і назад. І Алла також. На тому й зійшлися. Вийшли синхронні імена. Але коли ввели ідентифікаційний код, то комп’ютер видавав тільки одну з нас. Стосовно іншої думав, що стався збій у програмі, бо різниця була в одну літеру… У дитинстві ми, бувало, сварилися. А нині дуже підтримуємо одна одну. І наші діти також дружать. Їх п’ятеро. У мене Ліза і Герман. У Ані Олександра, Дмитро і Сонечка.



Олександра вже досить відома актриса театру і кіно. Живе в Києві. Нині грає у двох цікавих проєктах у Національному центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса та Мистецько-концертному центрі імені Івана Козловського. Отож проби, зйомки... Дмитро працював у нашому Молодіжному театрі, був зайнятим у кількох виставах, грав на скрипці – він закінчив музучилище. Але зараз навчається в Академії пенітенціарної служби. Ліза, як і Саша, практично закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. Але за спеціальністю — театрознавство. Донька змалку грала в театрі. Одного разу на фестивалі в Ніжині в 5 років отримала відзнаку за наймолодшу жіночу роль у «Ляльковому домі» Ібсена. Герман теж грав у Молодіжці. Цьогоріч він закінчує школу й збирається вступати до університету Карпенка-Карого на оператора. Герман удома облаштував невелику студію. Він гарно робить кліпи. І добре кладе все на музику. Його вже помітили в цій справі. Завуч школи Денис Борисович Домоцький Германа завжди підтримує.

У нас іще є «член родини» песик Зяма. Це наш улюбленець. Вранці ми гуляємо. У нас ранкова пробіжка. Такий от позитив і релакс – для здоров’я і душі, – з задоволенням розповідає сімейні історії Алла.

Мріяли бути артистками

Алла з Анею навчалися в 20-й школі. І мріяли бути артистками. Поїхали вступати до Москви. В ГИТИС та МХАТ. У них не вийшло. І вони повернулися в Чернігів. Та пішли в навчальний комбінат при радіозаводі. Працювали монтажницями електроапаратури. Алла, зокрема, вміє паяти плати. І не тільки це. Тому з декораціями теж може впоратися.

Наступного року Алла вступила на підготовче відділення Чернігівського істфаку педуніверситету, а потім стала студенткою.
– І зрозуміла, що це не зовсім моє, – зізнається Алла. – Тому організувала команду КВК «А 208». І була її капітаном. Ми довго грали. І перемагали! 208 — це номер аудиторії. Тодішній декан факультету (інститут Лазаревського організувався пізніше) Олександр Борисович Коваленко виділив нам приміщення, аби ми там збиралися й писали свої сценарії та репетирували. А — тому що Алла. І тому, що коли до нас прилітала ідея, ми дружно кричали «А-а-а!!!»

Історичний факультет я закінчила. Але коли була на третьому курсі, то вступила на заочне відділення Московського літінституту. І на історичному теж перевелася на заочне навчання. Отож маю дві вищі освіти. Плюс тоді я ще працювала в нашому Палаці для дітей та юнацтва культорганізатором. І грала Діда Мороза на ялинках. Бо у мене дуже низький голос.



Молодіжний театр в її житті

– А я всі свої інститути закінчила в 1999 році. У 1996-му прийшла на роботу в Молодіжний театр. Хоча з першого дня його відкриття була прихильницею Молодіжки. Оскільки в палаці ми з Анею відвідували драмгурток, а наша керівниця Тамара Дружкова добре знала і Геннадія Касьянова, і Віталія Гольцова, бо раніше була актрисою лялькового театру. Тоді ще в Молодіжки не було свого приміщення. Спектаклі показували й у філармонії, і в БК будівельників.

А в 1997 році народилася моя Ліза. Чоловік був без роботи, тому пішов у декрет. А я ходила в театр. Коли я навчалася в літінституті, до речі, на відділенні драми, то взяла участь у фестивалі молодих драматургів у Щеликово, це місця Островського. І там представляли мою п’єсу «Полювання на чоловіків». Це була трагікомедія. Її прем’єра була дуже вдалою, – згадує Алла.
У Молодіжному її перша робота — «Турандот». Староноворічна жартівлива святкова вистава за мотивами Гоцці. Далі Алла включилася в роботу як завідувачка літературною частиною театру. Писала, скорочувала, монтажувала...

З Геннадієм Касьяновим

– Працювати з нашим видатним режисером, художнім керівником і директором Молодіжного театру Геннадієм Касьяновим було не просто цікаво. Це було театральне Життя, а не робота. Ми спілкувалися щодня, окрім понеділка — в театрі це вихідний. Розмовляли годинами. Я – постійно на репетиціях. І здавалося — так буде завжди. На вистави у нас були схожі погляди…

Коли я прийшла влаштовуватися в театр, ми на вулиці розмовляли дві години. А далі Геннадій Сергійович сказав: «Пиши заяву. Я тебе беру». Звісно, були й складнощі. Але це нормально. Коли Геннадія Сергійовича не стало, ми всі просто «знеструмилися». Нині продовжуємо його театр... І сьогодні, найцікавіше, коли щось трапляється в театрі чи зі мною незрозуміле, він мені сниться. І з того, що бачу уві сні, я розумію, правильно роблю чи ні. В театрі сьогодні є касьянівці. І в кожного Касьянов свій... Касьянов придумав МайАрт – Майстерню актора. І артисти могли ставити вистави. Коли виходило талановито, спектакль випускали на сцену. Нині у нас акторські прем’єри «Мазепа», «Назву не пам’ятаю», «Директори». Ось Володимир Сурай закінчує постановку цікавої п’єси «Голоси в голові». Але ми сумуємо за касьяновськими постановками, чеховськими виставами. «Вишневий сад» — неймовірна вистава Касьянова. І найулюбленіші мої – і п’єса, і спектакль. Юля Матросова — найкраща Раневська для мене, – розповідає Алла.

Вона навчалася у відомого драматурга Віктора Розова. «Він говорив, що драматургія — це прикладне мистецтво до театру. «Гніздо глухаря» на прохання режисера дописав рівно на 8 сторінок. І то було талановито. Це називається професіоналізмом. Ліза в мене запитує: якщо вистава на годину, на скільки сторінок має бути п’єса. Я відповідаю: 20-22. Часовий хронометраж я завжди прораховую. А ще можу написати навіть драматургію рук у спектаклі», – додає Алла Пушкіна.

«На драму я пішла тому, що на поезію не взяли…»

Хоча подавала документи на драму й на поезію. Своїм тодішнім янголом-охоронцем вважає Станіслава Реп’яха, який очолював обласний осередок Спілки письменників України. Її тато відніс панові Станіславу доччині вірші та п’єси. І Станіслав Панасович порадив вступати в літінститут на драматургію. Конкурс був 8 осіб на місце. І взяли тільки трьох. Однією з них була Алла.

«Сентенції»

«Я йду з театру, перенаситившись. І повертаюся знову. Приходжу уже з чимось. Працювати з 9.00 до 18.00 неможливо. Це не завод. А в Молодіжному ми всі рідні. І не тільки по духу. Любов Веселова й Олексій Биш — це хрещені батьки моєї Лізи. А заступниця директора Ірина Грабова — хрещена Германа. Театр наш унікальний. Монастир для своїх. Чужі люди, не нашої крові, не приживаються».

* * *

– Що далі? Чого ти хочеш? Діти виросли.

– Хотілося би зробити невелику паузу. Осмислити себе. І творити далі. Петро Гладилін «Афінські вечори»… Плани є.
Із свого мені подобається «Ре другої октави». Я цю п’єсу написала не на замовлення. Тепер лежить у столі. Створила її в 2015 році, націлюючись на Любов Казарновську. Не мало-не багато. Треба ж мріяти. Тоді я розворушуюсь.

* * *

«Поїхати куди б хотіла? Кудись на тепле узбережжя. Море, пісок, пальми. Острів Матлок із «Тих, що співають у терні». Посидіти, написати. Подумати. Почитати. Книги міняються. Але люблю Людмилу Гурченко «Люся, стоп», «Аплодисменти» «Моє доросле дитинство»…»

* * *

«Я вмію готувати. Коронне – щоби швидше. Оселедець під шубою – мій фірмовий. Люблю помідори, томатний сік, шоколадне морозиво і бородинській хліб. Прості страви».

* * *

«Життєве кредо: не здаватися за жодних обставин».

* * *

– Про що би хотіла написати?

– Про любов. Острів. Самотня панянка. Підпливають катер чи яхта. Ідилія. Але далі в кожного свої проблеми. І все розчиняється в тумані…

– А чому? Можливо, поки б ти писала, світ би змінився, чи ти би змінилася…

– Так.. Насправді, я люблю хеппі-енди. І Казку…

Людмила Пархоменко, Чернігівська обласна газета «Деснянська Правда». Фото надано респонденткою

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.