«Він постійно з м’ячем». Батьки Андрія Ярмоленка в інтерв'ю розповіли про шлях сина до футболу

Зрозуміли, що син стане зіркою футболу після того, як він потрапив до чернігівської «Десни». Так про початок футбольної кар’єри гравця лондонського «Вест Хема» Андрія Ярмоленка розповідають його батьки – Микола і Валентина Ярмоленка.

10 грудня вони побували на відкритті оновленої спортшколи «Юність». Там свій футбольний шлях починав їхній син. Окремий стенд в музеї історії футболу Чернігівщини, який облаштували в спортшколі, присвячений Андрію Ярмоленку. Речі для нього передавали, зокрема, і з сімейної колекції.

З батьками Ярмоленка під час зустрічі поспілкувалась кореспондентка «Українського радіо: Чернігівська хвиля» Лілія Духно.



Як взагалі Андрій прийшов до футболу? Переглядав матчі разом з вами? Чи ви особисто цікавились футболом?

Валентина: Так, переглядали. Андрій з самого дитинства любив футбол. І батько у нас займався, і дядько. Він з ними завжди бігав. Хоч і малим був - бігав.

Микола: Скільки у мене питають: «а коли він почав цікавитись футболом?», я кажу: «Скільки я знаю своє дитя – він постійно з м’ячем». Постійно з м’ячем. Можна сказати, з самого раннього дитинства.

Скажіть, чи пов’язано те, де зростав Андрій? В селі Смолянка дуже популярний футбол…

Микола: Так. Знаєте, колись у Андрія навіть запитували: «Який твій улюблений гравець?». Так, він марив Андрієм Шевченком: тренуватись із ним, чи хоча б сфотографуватись. І у нас доволі у селі футболістів-самородків, як кажуть. І він завжди казав: «Я хочу теж бути схожим на Вітю Зубачевського». У нас сусід Вітя Зубачевський, дуже добре грав у футбол. Йому і зараз, хоч йому й 50 років – бігає і грає ще в футбол.

Він завжди прагнув до футболу, адже він сам зростав у футболі.



А коли Ви зрозуміли, що йому варто займатися футболом серйозно?

Валентина: 7 років йому було. А ми жили поряд зі спортшколою, і тато з дочкою і з Андрієм прийшли на «Юність» грати. Просто взяли м’яч і прийшли тренуватись. І тут побачив тренер його – йому сподобалось, що він так грає.

Микола: він «лівоногий», зовсім маленьким ще був. Пам’ятаю, що у нас був волейбольний м’яч (не футбольний, а волейбольний), а самої камери у м’ячі не було. То я ганчір’я туди напхав. І пішли. А він такий важкий був, цей м’яч. Я стою на воротах, качаю йому цей м’яч, а він лівою ногою все б’є. А тут саме були тренування. Тренер побачив, що він лівоногий і каже: «А ви десь займаєтесь?», кажу, що ні, не займаємось, збираємось тільки до школи йти. «А в яку школу?» - питає. «У третю!», - кажу. Він там у блокнотик собі записав, помітку зробив. Пішов до школи він (Андрій, - ред..), і вже, на замітку, звідти знали про нього і забрали сюди. От з семи років, можна сказати, що він у цій школі виріс, тренувався.

Чи пам’ятаєте ви перший матч, у якому брав участь Андрій?

Микола: Перших матчів із самої школи то і не пам’ятаємо детально, який то був рік, і таке інше. Але завжди, як ви бачите і по кубках, що він «кращий нападник», «кращий гравець». І тоді ж було таке, що все фінансувалось батьками. Кожна зустріч, матч – ми всі збиралися, родичі йшли, приходили всією родиною, сідали на трибуни, вболівали. Це було дуже приємно, адже, дійсно, Андрій був на голову вищий від інших. Було дуже приємно дивитись футбол.

Валентина: А інший раз і говорив: «Не приходьте. Я переживаю, як я зіграю, а ви сидітимете, дивитиметеся». Бувало й таке казав.

Чи ображалися ви тоді, що він не запрошував?

Валентина: Та ні, не ображалися. Ми ж розуміли, що дитя переживає, щоб гарно зіграти. А тут батьки сидять. А як погано – то критика буде. Не ображалися.

Коли Ви усвідомили, він може бути зіркою світового масштабу?

Микола: Знаєте, коли він уже потрапив до чернігівської «Десни», і перший матч грав він – то, так. Він може.

Валентина: Він три призи тоді приніс: «кращий гравець», «за найкращий гол» і ще за щось, вже не пам’ятаю. Він тоді три призи приніс: праску, годинник і курку.

Микола: Так, він курку-гриль тоді в роздягальні хлопцям залишив. А ці ж речі притягнув (сміється).

Але це ж був серйозний подарунок на той час?

Валентина: Так-так. А ще йому телевізор маленький дарували. Тільки вже й не пам’ятаю, за що саме. Годинник, до речі, і зараз іде. В нього на стіні висить.


Екс-президент «Десни» Іван Чаус та Андрій Ярмоленко з призом кращому гравцеві матчу «Десни».

Ви надали багато особистих речей Андрія для цього музею. Які речі були особливо цінні для Вас? Якими найбільше пишались?

Микола: Знаєте, усі нагороди, які заслужив Андрій, вони були всі цінні як для Андрія, так і для мене. Тому що, коли зателефонував Віктор Михайлович Лазаренко, і каже, що треба речі для музею, то я йому казав, що це речі, які цінні і для нас. Тоді, і після розмови з Андрієм, і між собою, вирішили, що одна футболка залишиться вдома, яка йому була дуже дорога. Це - перша справжня дитяча футбольна форма. А то всі речі ми із задоволенням віддали школі – хай пишаються і юні футболісти, і люди, які заходитимуть до школи. Я думаю, що буде і стимул у дітей займатися спортом.

Зазвичай у спортсменів цілий куток виділений на спортивні трофеї, форму і таке інше. Чи багато місця у Вас займали до створення музею такі речі у Вас?

Валентина: У нас кімната, де Андрій виріс, всі кубочки, всі призи його – все стояло в нас. Я навіть інколи й внукам не дозволяла чіпати, казала: «Це татове. Ну трошки пограйтеся і поставте на місце». Ще у нас в будинку футболок дуже багато.

Микола: …коли гравці міняються футболками. І у нас є приміщення таке, ми його виділили як свого роду сімейний музей. Футболок дуже багато: дві стіни по 10 метрів – все футболками завішане, бо ігор чимало було.

Валентина: Кубки стоять. Все, що для нього цінним залишилося, ми залишили вдома. Всі кубочки, які він в дитячому віці завойовував – всі збереглися, грамоти.

Микола: Раніше ж усе бідненько було. А медалька для дитини – це теж була велика радість і досягнення.

Ви сказали про те, що залишили речі, які були цінними для самого Андрія. А які речі цінні для Вас із тих трофеїв? І чи є такі?

Валентина: Є у мене. Залишився кубок, який йому дали найпершим. Статуеточка така: хлопчик з м’ячем. Так, як і мені в пам’яті залишилось, що він постійно з м’ячем. І він попросив цей кубочок залишить. А так, медалі залишили, які для нас цінні.



Бутси також представлені у цьому музеї. Наскільки взагалі Андрій щедро роздає свої футбольні речі друзям, знайомим?

Валентина: Щедро роздає, тому що коли він був теж малим і знаю, що в нас один знайомий привіз йому із Москви бутси якогось футболіста. Який він був радий і пишався цими бутсами – воно в його пам’яті залишилось. І коли в нього діти просять – він завжди віддає. Знаю, що Віктору Михайловичу він передавав сумки своїх бутс, якими він уже не грає, але в гарному стані, передавав.

Микола: Юним футболістам, у кого підходить розмір бутс, каже: «Будь ласка, нехай взувають і бігають. Я тільки за те, щоби воно не валялось десь у кутку, а щоб було використане в потрібних цілях».

Тобто чимало майбутніх футболістів Чернігівщини бігають у бутсах, на яких написано «Ярмоленко»?

Микола: Я думаю, що так. Так і є.

Що означає цей музей особисто для Вас?

Валентина: Для мене це пам'ять у першу чергу і гордість за те, що в Чернігові виріс, грав Андрій. І що кошти пішли не даремно, а пішли на користь.

UA: Чернігів

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.