Американський зять допомагає тещі на городі

Алла і Джон Мюнчі: згода та любов

Шлюбами з іноземцями сьогодні нікого не здивуєш. Відтоді, як на заробітки у закордоння поїхали наші дівчата і жінки, це стало мало не масовим явищем. Руйнуються сім'ї в Україні. Десь там, далеко, створюються нові. Тема болюча. Але ми — про іншу долю. У матері в селі Авдіївці Сосницького району саме гостює з чоловіком-американцем Алла Мюнч (Симоненко). Знайомство з подружжям було таким цікавим, що я вирішила розповісти про щасливу пару і вам.

На першій зустрічі Джон прочитав українською «Заповіт»

Після закінчення хіміко-біологічного факультету педінституту Алла працювала на обласній станції юних натуралістів. У 2003 році тодішній директор станції Лідія Крамаренко поклопотала про те, щоб до них у Чернігів надіслали волонтера з Корпусу миру, який би вів екологічний гурток англійською мовою. Заявка була виконана, потрібну людину знайшли. Керівництво станції попросили призначити координатора для роботи з волонтером. Обов'язки координатора поклали на Аллу Симоненко. У березні 2004 року вона поїхала до Києва для знайомства з Джонатаном Ситоном Мюнчем, якого досі бачила лише на фотознімку.
— Волонтерів Корпусу миру було сто, але Джона я впізнала зразу, — згадує Алла Володимирівна. — Чомусь йокнуло серце, немов підказувало, що зустріч наша не випадкова. Перехопило подих, коли він прочитав українською «Заповіт».

П'ять днів у Чернігові були заповнені по вінця. Алла водила Джона по музеях і храмах, показувала місто. На виставі «Кайдашева сім'я» в театрі він раптом поклав руку на спинку її стільця. Алла в цьому жесті відчула його симпатію до себе. За п'ять днів вони стали друзями. Спілкувалися з допомогою словника. Джон вільно володів англійською й німецькою, а зараз вивчав українську. І саме для цього повернувся знову до Києва. Надіслав звідти кілька листів — добрих, розумних, делікатних.
Волонтерство у Сполучених Штатах Америки запровадив ще президент Кеннеді. З його ініціативи був створений Корпус миру. Поїхати на два роки в іншу країну для надання її людям допомоги стало для американців нормою, стилем життя. Робиться це безкоштовно, волонтер ніяких грошей не одержує. Але бути волонтером для американця дуже важливо, висока честь.
У Чернігові Джон Мюнч був два роки. Вів екологічні гуртки, секцію карате в палаці для дітей та молоді, працював на курсах англійської мови. Поруч завжди була Алла.

 «В Антонієвих печерах він опустився на коліна і попросив моєї руки»

— Наші відносини стрімко розвивалися, — говорить Алла. — І хоч головні слова ще не були сказані, але почуття вже жило в наших серцях. Джон уже пристойно говорив українською, я трохи знала англійську. Розмови були безконечними. Хотілося більше знати одне про одного.
Влітку на станції ми заготовляли сіно для куточка живої природи. Джон працював з граблями, а я клала копицю. Пізніше признався, що був зачарований, бачачи, як я орудую вилами. Навіть поему написав тоді — про станцію, копицю сіна і мене з вилами. А перший поцілунок був (не смійтесь!)... біля пам'ятника Леніну.
Пам'ятаю й перший подарунок Джона — дорогий мобільний телефон. Вручаючи, пояснив, що це потрібно для роботи. А я злякалася (іноземець же, Господи!), і мобілка випала з рук. Ні, не розбилася. Досі нею користуюся. Хороший телефон.
Освідчився він мені теж у незвичному місці — в Антонієвих печерах, куди ми любили ходити. Несподівано опустився на коліна, вийняв з кишені червону коробочку з обручкою і попросив:
— Можна, ти будеш моєю дружиною?
На нас оглядалися люди. А я була щаслива. Звичайно ж, дала згоду і лише потім подумала: а що скаже моя сім'я?

Першого травня, у свій день народження, я запросила до ресторану родичів і друзів. Приїхала мама з сестрою і племінницею. За столом Джон вручив мені зроблені на замовлення сережки і звернувся до моїх рідних:
— Мамо, сестра, я люблю Аллу і прошу вашого дозволу на наше одруження.
У залі запанувала тиша. У мами покотилися сльози, і вона сказала:
— Ви дорослі люди, вирішуйте самі. Але подумай, донька, чи зможеш ти там жити.
— Я її дуже люблю, і вона буде жити добре, — заспокоїв Джон. — Обіцяю, вона буде найщасливішою жінкою у світі. У нас усе буде так, як захоче Алла.
Сьогодні я можу сказати, що так воно і є. Я щаслива жінка. Чоловік виконує будь-яке моє бажання. Наш союз справді щасливий.
11 листопада 2005 року ми взяли шлюб. У весільну подорож поїхали до Ялти. Сім днів минули, як один. Ми проїхали усе узбережжя, були такі щасливі, що навіть забули про час. Літак до Києва полетів без нас.
Я повезла Джона в Авдіївку. Ми побували на могилі тата, і Джон присягнув йому, що зробить мене щасливою.
З покійним татом у мене були особливі відносини, я — татова дочка. Його рання смерть для мене величезна втрата. Батька нема вже п'ятнадцять літ, а я подумки розмовляю з ним, раджусь, ділюсь найпотаємнішим. Приїжджаю з Америки, і в першу ж ніч у рідній хаті він приходить до мене уві сні, питає: «Як ти, донечко?» Вранці ми з Джоном ідемо на його могилу і про все розповідаємо. Вірю, що він нас чує і радіє за мене.

Поставила умову: жити там, де росте... картопля

—Жив Джон у штаті Каліфорнія, у місті Сан-Дієго. Це південь, де ніколи не буває зими. Мені ж хотілося, щоб природа нагадувала Україну. Щоб там, де житиму (тільки не смійтесь!), росла картопля, було чотири пори року, не було високих гір і океану.
Усе проаналізувавши, Джон сказав, що це має бути штат Айдаго — батьківщина картоплі. Там недалеко й найбільший у світі Єлостоунський національний парк, дика природа, густі ліси, в яких живуть лосі, бізони, ведмеді, вовки, лисиці, зайці й усі інші звірі. В цьому ж штаті й оселя рідного брата Джона Джефа. По Інтернету через агентів розпочався пошук будинку для нас. Я хотіла, щоб це був двоповерховий дім у центрі міста, а поряд великі дерева. Пропозицій надійшло багато, але все не те. І раптом на екрані комп'ютера я побачила фасад будинку, а перед ним — красуню-березу! Те, що треба! Наш! Документи на дім, фотографії кімнат, інтер'єру, околиць Джон показав моїй мамі Софії Іванівні — аби підтвердити, що стримав своє слово створити мені захист.
19 травня 2006 року ми вже були в Америці. В аеропорту нас зустрів син Джона Мартін. Тиждень прожили в Каліфорнії, а далі вирушили на північ, у наш новий дім. У ньому 12 кімнат, три ванни, три туалети, вітальня, їдальня з виходом у сад. Хороший дім, у якому я швидко освоїлася, відчула себе господинею.
Усе було добре. Єдине, що заважало відчути повний комфорт, — це мова. Моїх знань англійської було малувато для вільного спілкування. Не будь поряд чоловіка, людини надійної і турботливої, не знаю, як би я жила. А з Джоном — спокійно і надійно. Я з ним захищена. Зразу ж пішла в коледж вивчати англійську мову. Тест показав, рівень моїх знань — середній. Не так уже й погано.

У коледжі вчиться багато іноземців. Щотижня кожен виступає з презентацією своєї країни. Моя презентація України пройшла з успіхом. Дві години я розповідала про рідну країну, її історію від давніх-давен до наших днів. Американці, на жаль, майже нічого про нас не знають. Хотілося донести до них, що ми велика європейська держава зі своєю історією, звичаями, своїми героями. З дому я привезла рушники, альбоми, книги, сувеніри і все це показала. Здається, людям було цікаво.
Сьогодні я вже добре знаю англійську. Відкрила малий приватний бізнес — «Будинок квітів Алли». Пропоную послуги з підбору кімнатних квітів, ландшафтного дизайну, оформлення офісів і житлових приміщень. Раджу, як удосконалити сад і город, вирощувати овочі, лікарські рослини і квіти, даю консультації по траспортації і реабілітації квітів, продаю розсаду. Американці дуже люблять красу, і мої послуги мають попит.
Мій чоловік любить зелений борщ. Насіння щавлю я привезла з України. Він росте на грядці разом з морквою, буряком, капустою та іншими овочами. У мене багато квітів. Мрію про хорошу оранжерею. Збудуємо її на ділянці, яку купили біля Національного парку. Там така краса!
У Джона хороша пенсія і медична страховка, що дає нам можливість жити цілком забезпечено. Я могла б не працювати. Але мій бізнес, мій город біля дому — це цікаво, приносить не тільки якийсь прибуток, а й велике задоволення. Мрію з часом зайнятись педагогічною роботою, хоч підготувати необхідні документи для викладання досить складно.

Родовід Джона Мюнча сягає самої Анни Ярославни

— Так-так, це правда. Як відомо, дочка Ярослава Мудрого вийшла заміж у Францію. А дружиною її старшого сина Генріха І була Джун Пілзбері, прародичка матері Джона. Усе це зафіксовано на генеалогічному дереві його родоводу. Є там і король Саксонський, і високопоставлені люди Франції, Норвегії й ще багатьох країн. А по лінії його батька значиться Гете. 41 покоління занесене на віти цього дерева.
Родом Джон із Детройта. Батьки рано розлучилися, і мати з дітьми опинилася в Каліфорнії. Після школи він пішов в армію, рік служив у В'єтнамі, на радіорадарній установці. Після вчився у Німеччині, у військовій академії, а потім в університеті, де здобув фах політолога. Повернувшись до Штатів, вступив на факультет журналістики в Лос-Анджелесі. Працював рейнджером, пілотом у Національному парку Анза-Бурего. Ця робота включала в себе обов'язки і поліцейського, і фоторепортера, й еколога. Тоді ж почав займатися карате і технікою самозахисту. Став володарем чорного пояса.

П'ятнадцять років працював у місцевому театрі, грав комедійні і драматичні ролі. Серед найулюбленіших — Тев'є у виставі за твором Шолома-Алейхема «Скрипаль на даху». Він і досі грає у місцевому театрі, знявся в художньому фільмі. Тепер ось пише книгу про акторську майстерність — посібник для тих, хто мріє про сцену.
Джон дуже талановита людина. Він пише вірші, прекрасно малює, майструє середньовічні списи, луки, стріли, вчить молодь добувати вогонь — як колись індійці, що населяли Америку. Займається давньою історією.
Жити з такою людиною — справді щастя. Я в хороших стосунках з його дочкою і сином. Мартін уже має свій бізнес. Крісті — студентка медичного університету. З першою дружиною Джон розлучився давно.
Цього року ми провідали його стареньку матір, брата і племінників. Здається, я їм сподобалася. А мати побачила в мені себе в молодості. Каже, що чимось схожі.

Україна в моєму серці

— У 2004 році Джон був у Києві, ходив на Майдан. Тисячі українців відстоювали своє право бути людьми. Каже, що щасливий був бачити таке: не було танків, не було пострілів, кровопролиття, а люди стояли однією великою сім'єю. Це — на все життя.
Ми щоосені приїздимо в Україну, в Авдіївку, де в мене мама, недалеко — сестра, племінниця. Тут моє серце. Працюємо на городі, рвемо буряки, сортуємо картоплю, носимо в погріб, звозимо гарбузи, робимо заготовки на зиму. Ходимо в ліс по гриби. Дуже багато їх було у 2006 році. Сушили, маринували. Джон людина міська, вперше побачив, як росте те, що потім стає смачною їжею. Вперше бачив, як колють порося, і пережив справжній шок. Якось у лісі набрели на старі воєнні окопи. Це справило глибоке враження.
Хочу показати йому нашу землю. Їздили у Качанівку, Новгород-Сіверський, були на святі в Сосниці, збираємось до Батурина. Там Україна відкривається по-новому. І я рада, що бачить її дорога мені людина.
Кажуть, що жінка шукає чоловіка, схожого на свого батька. Мій тато, сільський учитель Володимир Іванович Симоненко, був талановитою, спокійною, надійною людиною. Здається, не було запитання, на яке б він не знав відповіді. Тато був гарним сім'янином, турботливим батьком, прекрасною людиною. Усі ці риси я знайшла у Джоні. Тому така щаслива. Від щирого серця бажаю знайти своє щастя усім українським жінкам.

Алла і Джон

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №41 (1221)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.