Парубок одружився на жінці, в якої дев’ятеро дітей
Не вірите? Скажете, так не буває, щоб парубок оженився на жінці, в якої дев'ятеро дітей? А от і буває! Доказ того — історія Світлани Циганок із Понорниці Коропського району, яка створила дитячий будинок сімейного типу. Само собою це вчинок — взяти в сім'ю і в серце обділених долею дітей, піклуватися про них, стати для них турботливою і люблячою матір'ю. І після цього до тебе приходить чоловік, який каже, що кохає тебе, хоче з тобою одружитися і готовий ділити з тобою усі твої клопоти. Може, й не такі слова сказав тоді Світлані Олександр Чмихун, але вони побралися. Менші діти звуть Сашка татом і люблять, як рідного. Старші поважають. А він — їх. Усе у них сьогодні гаразд.
Перший раз вийшла заміж по листуванню
Світлана родом з Черкащини. Росла в бабусі. Батька свого не знає. Їй було вже сім літ, коли мати вийшла заміж. Сім'я поїхала жити аж у Магаданську область. Вітчим падчерку не злюбив. Конфлікти виникали часто. Родинного затишку дівчинка так і не відчула. Одного разу вітчим так її побив, що вже не можна було цього приховати. Чужі люди заявили про знущання над дитиною куди треба, і, щоб якось уникнути покарання для чоловіка, мати відправила Світлану знову до бабусі. Дівчинці було вже тринадцять. Жили удвох на невелику бабусину пенсію. Світлана ходила в поле, збирала волошки і ромашки, робила з них букети і продавала на базарі.
— Це був мій перший бізнес, — каже вона. — За відро квітів можна було вторгувати десять карбованців. Хороші гроші, добавка до бабусиної пенсії. Ми жили дуже економно, відкладали по копійці, аби назбирати на новий дах. Хата наша була під очеретом. Коли наскладали 438 карбованців, я поїхала в Смілу, знайшла контору, де й домовилася про все. Якраз перед Новим роком нам накрили хату шифером. Боже, як я гордилася, що ось змогла, зробила добре діло. Відчувала себе дорослою і самостійною.
Після восьмого класу вона вчилася в Черкасах у профтехучилищі при шовковому комбінаті. Закінчила його з червоним дипломом. Тоді й першу любов пережила. Але Максима забрали служити в Афганістан, де він втратив обидві ноги і помер від ран. Горе було безмежне.
З Віталієм познайомилися по листуванню. Коли він несподівано з'явився на порозі жіночого гуртожитку, в яке мужчинам заходити не дозволялося, Світлана відвезла його в село до бабусі. Заміж не збиралася, але 23 лютого 1985 року вони взяли шлюб і поїхали на Чернігівщину, в село Рижки, на батьківщину молодого.
— Першою у нас народилася Лена, через рік — Юля, — розповідає Світлана. — У 1990 році ми поселилися в Понорниці. Коля народився вже тут. Четверта в мене Ангеліна. Дуже важко її народжувала, чотири дні мучилася. Тепер їй уже дев'ятий пішов. Хороше дитя, вчиться добре.
З Віталієм життя не заладилося зразу. І в молоді роки випивав, а тоді вже допився до білої гарячки. Тяг з дому гроші, знущався над дітьми. Ангеліні було півтора року, як я пішла від нього. Хазяйство держала велике. Було й чотири корови, кінь, птиці до сотні. То я продала корів і купила хату. Треба ж було десь жити з дітьми.
Поробила трохи у Свердловці на помідорах, приймала молоко, стояла на біржі. Вчилася в Чернігові на підприємця. Але бізнес мій лопнув, і я знову була без роботи. Щоб якось жить, заробляла конем по людях. Знову пішла приймати молоко. Підприємці, на яких працювала, дали кредит на корову. Отак і жила, ростила дітей, ставила їх на ноги.
Сьогодні Лені вже двадцять чотири. Закінчила будівельне ПТУ, володіє багатьма професіями: штукатур, облицювальник, шпаклювальник, ще хтось. Працює в Чернігові в Укрсівербуді. Оце в Киріївці реставрували церкву. Хвалилася, яку красу відроджували.
А Юля вийшла заміж на Черкащину. Поїхала до тітки в гості і дуже сподобалася майбутній свекрусі. Тепер уже моєму онукові Івану п'ять місяців. Хвалити Бога, усе в дочки гаразд.
Син Коля вчився в обласному педагогічному ліцеї і влітку вступив до Чернігівського педуніверситету. Його майбутня спеціальність — історія і право. Старанний хлопчина. Вчиться добре.
Ангеліна ще мала, ходить до четвертого класу. Відвідує музичну школу по класу фортепіано. Інструмента в нас поки що немає, але вчителька Гюльнара Ісмаїлівна її хвалить, каже: здібна дівчинка. Що ж, купимо піаніно. Хочу, щоб вона ще мови вчила. У мене в самої колись був нахил до мов. Бачу, що й Ангеліна його має. Вивчає англійську з педагогом. Нехай, у житті пригодиться. Тепер такі часи.
«Хочу взяти дітей»
— От ви запитуєте, як я дійшла до рішення взяти на виховання чужих дітей. Почнемо з того, що дітей взагалі я дуже люблю. Може, через це і сама народила не одне, а четверо. Радію, коли в хаті їх багато, коли вони щебечуть, про щось мене запитують, чимось хваляться. Старші мої вже поросли. Залишилася вдома тільки Ангеліна.
Торік я поїхала погостювати до рідні на Черкащину, там багато у мене двоюрідних і троюрідних. Рідна сестра Наташа вже давно живе тут, у Понорниці. Я забрала її колись, заміж віддала. Мати з вітчимом теж шість років тому сюди приїхали. Сьогодні їх уже немає на цьому світі, обоє померли.
Так от, поїхала я до рідні і дізналася, що мій двоюрідний брат розпився, дійшов до такого стану, що його позбавили батьківських прав. Господи, а як же діти? У нього ж їх троє. Вмовляю родичів: давайте повернемо дітей з дитбудинку, це ж наша кров. Але де вони, ніхто не знав.
Я повернулася додому і місця собі не знаходжу. Поїхала в Короп, попросила навести справки про моїх маленьких родичів. Виявилось, що їх уже в Україні нема — усиновила якась сім'я з-за кордону.
Та я вже жила думкою, що мушу обов'язково взяти собі дітей на виховання. 28 листопада так і сказала зі сцени районного конкурсу «Жінка року»: «Хочу взяти дітей».
На той час у нас у Понорниці планувалося створення дитячого будинку сімейного типу. Був придбаний хороший дім, у якому мала жити велика дружна сім'я. Повним ходом ішов ремонт. Що у тій казці поселюся я і вся моя численна родина, до пори до часу й думати не могла. Та й дітей, які незабаром стануть моїми, я ще не знала. Наша зустріч була ще попереду. І склалося так, що 30 грудня, під Новий рік, мені вручили від цього будинку ключі.
Я вирішила, що всі п'ятеро дітей, яких візьму на виховання, обов'язково мають бути рідними братами і сестрами, з однієї сім'ї. Почався пошук саме таких дітей. Я ж пройшла спеціальні курси в Чернігові. Малювала в уяві хлопчиків і дівчаток, своїх майбутніх синів і дочок, думала, як їх буду чепурити й забавляти, вчитиму добра і справедливості.
Поліна, Валентин, Данилко, Наташа і Ярослав
— 3 березня я поїхала в Хмільницю, у центр соціально-психологічної реабілітації. 8-річну Поліну, 6-річного Валентина, 4-річного Данила, трирічну Наташу туди перевели з дитячого притулку «Надія». Дворічний Ярослав був у будинку дитини в Прилуках. Саме вони й стали моїми дітьми.
З якої вони сім'ї, що зазнали у свої малі літа, говорити не буду. Нещасні діти. Коли вони розповідають, як жили з матір'ю, не можу стримати сліз. Відтоді, як їх, голодних і занедбаних, забрали з порожньої брудної квартири, до нашої зустрічі минуло сім місяців. Ніхто з родичів не прийшов за малюками, не захотів повернути в сім'ю. (Те, про що не стала говорити Світлана Василівна, нам розповіли інші люди. Мати дітей, немов би й не п'яниця, що не скажеш про її співмешканця, про дітей ніколи не дбала. Залишала самих у квартирі — що хочете, те й робіть. Не привчені до туалету чи горшка, вони клали купки по всій кімнаті. Про те, що дітей треба годувати, теж ніхто не думав. Одягу у малюків також не було. Коли за викликом сусідів, які занепокоїлися долею залишених у квартирі дітей, сюди приїхали із міліцією працівники служби у справах дітей, аби забрати їх у притулок, старшеньких ще в щось вдягли, а малого Славика загорнули в якесь лахміття — штанців у хлопчика взагалі не було).
— Діти погано говорили, — продовжує сумну розповідь Світлана Василівна. — Не були навчені нічого з того, що в їх віці має вміти дитина. Дуже слабкі здоров'ям. У всіх бронхіт, соплі, кашель. У всіх проблеми з травленням. А в квітні нова біда. У притулку «Надія» вони мали контакт з дитиною, хворою на туберкульоз. Довелося везти в Чернігів на перевірку. Спасибі Богу, лихо нас обминуло.
Перші місяці було важко. Належні гроші десь затримувалися. На допомогу прийшли місцеві підприємці. Володимир Селянський зі свого магазину «Мрія» давав нам на віру продукти. За три місяці наш борг йому сягнув 11 тисяч гривень. Батько Володимира Миколайовича Микола Митрофанович дав одяг, шкільне приладдя. Теж на віру. Моркву, буряк, картоплю, цибулю передавав безкоштовно Юрій Кобизький.
А тоді весна, пішла рання зелень, вітаміни. За літо на своїх городах надбали всього на зиму. Ми тільки однієї картоплі садимо 60 соток.
Влітку Поліна відпочивала в «Артеку», Ангеліна — в Сергіївці Одеської області. «Артек» на наше дитя враження не справив, а Сергіївкою дочка просто зачарувалася. Якщо вдасться колись стягнутися на сімейний відпочинок — поїдемо обов'язково в Сергіївку.
А що чекає їх далі?
Олександр Чмихун родом із Печенюг Новгород-Сіверського району. Мати померла дванадцять років тому. У Понорниці у нього бабуся. В неї Сашко й жив. Працював по людях. Хто на що найме.
Світлана теж кликала на поміч — на заготівлю сіна, картоплю з городу перевезти, меблі з магазину, ще щось зробити. Ніколи не відмовив. Роботящий, неп'ющий. Хороша людина.
На його очах сталися радикальні зміни в житті Світлани, коли вона створила дитячий будинок сімейного типу. Саша розгледів у милій господині великої сім'ї добре серце, люблячу душу, небайдужість до чужої біди. 30 квітня він освідчився їй у коханні і попросив стати йому за дружину. Вона трохи розгубилася. Дітей-бо в неї зараз аж дев'ятеро та й старша за нього. Але він був наполегливий. 27 травня вони зареєстрували шлюб. Тепер — одна велика сім'я. Світлана — мати-вихователька, а Саша — люблячий чоловік і тато. Діти його обожнюють.
У серпні Світлані зробили складну операцію. Доки лежала в лікарні в Чернігові, весь дім був на Саші. І зараз усю важку роботу він бере на себе, не дозволяє дружині нічого піднімати, переносити. А оце закінчив курси водіїв. Може, трапиться підходяща робота — права в нього на водіння і легковика, і вантажівки. А може, колись буде в дитячому будинку своє авто. Досі у негоду дітей до школи возять конем, як-не-як — чотири кілометри. Там, у центрі, й дитсадок. Пішки далеко. Та й до Коропа неблизько. А в дітей проблеми з вимовою. Двічі на тиждень треба возити до логопеда. Машина б дуже виручила.
— Мене непокоїть думка, що ж буде з дітьми після вісімнадцяти літ, — каже Світлана. — До того віку вони мої. А далі? Де будуть жити? Куди їздитимуть за торбами? Так, вони на своєму прізвищі. Виростуть і будуть вирішувати, де і з ким їм жити. Але ж і тоді вони — діти. І серце моє належить їм. Люблю їх дуже і не думати, що буде з ними далі, не можу.
Борщ люблять усі діти: Ярослав, Наташа, Поліна, Ангеліна, Данилко
Валентин прийшов зі школи пізніше. Сфотографуватися захотів з котом
Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №40 (1220)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: родина, діти, Лідія Кузьменко