Чернігівський актор на Чернечу гору до Тараса йшов на руках

"Наталка-Полтавка", Возний

Не кожному актору це щастя дається відразу, приходить воно лише з роками. Та якщо навіть і щастить з самого початку, то не завжди є усвідомлення цього щастя, тому що актор завжди у стані пошуку, устремління вперед, до кращих ролей. Театр для актора - це завжди щастя і вічне свято душі. 

Сьогодні розмова з провідним майстром сцени, артистом Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка Анатолієм Ковальським. Рада привітати його з творчим ювілеєм - 40-річчям роботи на чернігівській сцені. Знаю його з того часу, як прийшов він до театру після закінчення акторського факультету Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Знаю, і не перестаю дивуватися невичерпності його таланту і життєдайної творчої енергії, його вибуховому темпераменту і вічно молодому завзяттю на сцені. Здається, час і роки - не завада, додають лише виваженості і мудрості, та трохи сивини... Літа, нічого не вдієш!

Анатолій Ковальський добре відомий чернігівцям своїми ролями, як Солопій Черевик («Сорочинський ярмарок»), Омелько («Жіночі пристрасті»), Возний («Наталка Полтавка»), Каленик («Майська ніч»), Сірко («Дамських справ майстер»), Прокіп («Сватання на Гончарівці»), Кайдаш («Кайдашева сім'я»), і це лише з репертуару театру останніх років. А взагалі на його рахунку близько сотні різнопланових ролей, серед яких Гатинь («Вій, вітерець!»), Панасик («Циганка Аза»), Стецько («Сватання на Гончарівці»), Арсен («Чужий»), Терешко («Суєта»), Савка («Сто тисяч») і багато інших.

-  Анатолію Петровичу! Оглядаючись назад, скажіть: чим є для Вас театр - щастям чи життєвою суттю? Чи здійснилися Ваші надії і сподівання?
- Звичайно, щастям! Я вдячний Богові за такий дарунок долі, що театр є у моєму житті. Нам усім пощастило! Це ми, актори, повинні платити театру, а не театр нам, за те задоволення, яке ми отримуємо від своєї роботи. Жартую, звичайно. А що стосується сподівань, то актору завжди хочеться чогось більшого, така вже наша сутність.
-  Які стежки-доріжки привели звичайного сільського хлопця з Уманьщини до театру?
- У кожного, як казав Тарас, «своя доля і свій шлях широкий». Я не випадково навів його слова, тому що саме від нього, вірніше, від пам’ятника Шевченку на Чернечій горі у Каневі, і бере початок моя історія. Навчаючись після десятирічки у Канівському культосвітньому технікумі, я часто ходив до Тараса на Чернечу гору, і подумав: «А давай спробую зійти на цю гору на руках. А там же 300 з лишком сходинок!  І я почав тренуватися. Іду на руках, перепочиваю на поворотах на лавці, і далі йду. Важко, звичайно, але я поставив собі за мету - дійти! Хоча до кінця так і не дійшов. І ось одного разу за цим заняттям мене побачили викладачі Київського  театрального  інституту Л. Олійник і О. Фомін, які  приїхали на  екскурсію. Познайомилися, розговорилися, і вони запропонували мені вступати до інституту.  Дали адресу, номер телефона... Вирішив - поїду! Але я ж не знав, коли іспити, і  приїхав  уже під кінець набору студентів. Сиджу на східцях, і не знаю, що робити. Аж тут іде Фомін: «Чого сидиш? Ходімо, будемо тебе прослуховувати!». Зібрав якийсь форум викладачів для перегляду, я їм читав, співав, танцював... Одне слово, написав заяву, автобіографію, провели зі мною співбесіду, дали грошей на дорогу і кажуть: «Їдь додому, і чекай на виклик». Я сам собі не вірив, адже тоді на одне місце на акторський факультет було 52 претенденти! І диво сталося - надійшов виклик! Закінчив у 1964 році. Разом зі мною навчалися відомі нині люди - Сергій Данченко, Степан Олексенко, майбутній міністр культури України Юрій Олененко, Герой України Анатолій Паламаренко, Раїса Недашківська, Іван Миколайчук, Броніслав Брондуков. Після закінчення навчання отримав направлення у Рівненський обласний театр, де працював два з лишнім роки.

- А де Ви познайомилися зі своєю дружиною, уже в Чернігові?
-  Ні, ще в Рівному.  Саме там я зустрів мою голубку, з якою щасливо живу все життя. Їй тоді було лише шістнадцять років, вона навчалася у театральній студії при театрі, якою керував Володимир Григорович Грипич. Але тут трапилося непередбачене: батька Валентини перевели до Чернігова на службу, адже він був військовий. Ну хіба я міг залишатися у Рівному?
- І Ви, звичайно ж, поїхали за нею до Чернігова?
- Так, але я не знав, чи знайдеться мені місце у Чернігівському театрі, тому по дорозі подумав, дай заїду до Києва, все ж ближче буде до Чернігова! Пішов до Бориса Григоровича Шарварка, в театр музичної комедії, де він був директором. Раніше я був з ним знайомий, колись він кликав мене до себе ще в Житомирський театр. Він запропонував мені роботу в театрі, домовилися з ним про кімнату в гуртожитку, а поки що запросив переглянути виставу свого театру «Голий президент», яку саме дивилося керівництво Чернігівського театру. Після вистави я зайшов до його кабінету, а там Віталій Васильович Рудницький, тодішній головний режисер театру, Юра Табурянський, режисер, якого я знав ще по інституту, і вони «засватали» мене у свій театр, чому я був безмежно радий. Я поспіхом зібрав свої речі з кабінету Шарварка, вибачився, подякував за гостинність, і в дві години ночі театральним автобусом поїхав до Чернігова.
Ось такий збіг обставин, який вирішив мою і акторську, і сімейну долю. Уже працюючи в театрі, продовжував зустрічатися з Валентиною, а через кілька років ми одружилися. У нас народився син Ігор, яким дуже пишаємося. Після навчання у Санкт-Петербурзі, він повернувся до Чернігова. Тепер він і його дружина є військовослужбовцями. Подарували нам онучку і внука... До речі, Валентина Олексіївна, дружина, деякий час працювала в театрі актрисою, а потім багато років - помічником режисера.

- Справді, всі шляхи-дороги вели Вас саме сюди, до нашого театру, якому віддали сорок років. Це майже половина всієї історії театру від дня його заснування. Можна вважати, що цей театр - єдиний у Вашому житті, а все, що було до нього, лише вибір вірного шляху. За це Вам, Анатолію Петровичу, честь і хвала. Шкода лише, що держава не оцінила Вашого творчого внеску у розвиток українського театрального мистецтва...
- Ви маєте на увазі звання? Воно для мене не головне, особливо нині. Я вважаю, що глядач повинен ходити в театр не на звання, а на ім'я, бо коли людина має звання чи інші регалії, а її творчість залишає усіх байдужими, то грош їм ціна. Хто любить цю справу, тому творчість - у радість. А я належу саме до таких.
- Дякую, Анатолію Петровичу, за щиру розмову і відвертість. Ще раз від імені колег і ваших шанувальників вітаю Вас з поважним творчим ювілеєм і бажаю нових ролей, такої ж любові глядача, великих успіхів і натхнення!

"Вій, вітерець!", Гатинь

"Сватання на Гончарівці", Прокіп

Театрознавець Ольга Зеленська, тижневик «Деснянська правда» №105 (27936)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.