«Сімка – щасливе число». 200-бальники з Ніжина вчаться у сьомій школі

Щороку друге місце за кількістю тих, хто склав ЗНО на 200 балів, упевнено тримає Ніжин. Немало розумників вчились чи закінчували сьому школу. У школі впевнені, що таких могло бути і більше. Але найкмітливіші у старших класах часто йдуть у ліцеї Ніжина, Чернігова і навіть Києва. А там уже, як жартома кажуть у школі, знімають вершки.

Так, сьому школу п’ять років тому закінчила Тетяна Смага, яка єдина на всю Україну отримала 200 балів з усіх трьох предметів, які складала. Як складається доля 200-бальників, та в чому секрет школи, розпитали у батьків колишніх та нинішніх випускників.


Наталія Кузьменко                                                                      Валентина Кузьменко

1. «Була помічником народного депутата. А в генпрокуратуру не пішла. Бо не її»

— Наталочка без п’яти хвилин адвокат. Нещодавно склала спеціальні іспити. Чекає. Була помічником народного депутата Дмитра Сторожука. Він ще був першим заступником генерального прокурора. Забирав і Наталку у генпрокуратуру. Та вона не схотіла. Каже, не її, — з гордістю розповідає про свою єдину доньку Наталю Валентина Кузьменко. Наталка була у першому випуску дітей, які складали ЗНО і вступали до вишів за його результатами. Дві по 200 отримала з української мови та літератури і історії України. Зараз дівчині 29 років.

З Валентиною Миколаївною говоримо у нотаріальній конторі, що у самому центрі Ніжина на площі. Чоловік Олег Вікторович — нотаріус, Валентина Миколаївна — помічник.

— Донька зараз у Києві. Живе і працює там, — продовжує мама. — Йшла відмінницею з першого класу. І школу закінчила з золотою медаллю. Університет — з червоним дипломом, магістратуру. І вчилася за державним замовленням в аспірантурі.

— Як воно було, першими складати ЗНО?

— Хвилювалися дуже. Бо у планах було вступити на юридичний факультет Київського національного університету. І щоб раптом не вийшло якоїсь «хімії» з цими балами.

Ще чоловік тоді говорив, мовляв, ви ж розумієте, що всі, хто здав на 200, вступити не можуть. Бо тоді таких немало було. Але сумнівався дарма. Наталя вступила. І не тільки вона. Всі розумні діти з периферії отримали змогу навчатися у вишах столиці, якщо мали високі бали.

Ми ні за що ніде не платили. Всього своїм розумом донька досягала. Завжди казала їй: Натуля, без нервів.

— Репетитори були?

— Останній рік займалась з викладачем з ніжинського університету.

— Як виховати таку дитину?

— Ніколи не треба змушувати. Але якщо дитина сама чогось хоче, то забороняти їй не можна, — ділиться своїм рецептом виховання Валентина. — Змалечку підтримувала її спроби до самостійності. З десяти місяців сама почала їсти. Так, і кухня, і маля — все було у каші. Але ж головне результат, і вже у рік вона і виделкою, і ножем користувалась. Я вже не кажу про ложку.

Але у шість років пожаліла віддавати до школи. Вона все запитувала, а чи можна буде взяти ляльку чи ведмедика. Ну яка з неї учениця? Вирішили рік почекати. І правильно зробили. За рік дитина дуже підросла і змінилась.

— Уроки допомагали вчити?

— Тільки у першому класі. А потім вона якось усе сама. Після третього і взагалі не заглядала, що і як вона пише. Все було зрозуміло, коли приходила додому з оцінками. Я філолог за освітою. То хіба з творами допомагала. Якщо дитина хоче вчитися, то вона буде вчитися з першого дня. А змушувати, на мою думку, то зайве.

— Легко казати, якщо дитина хоче. Але ж не всі такі.

— Можливо, але мені з донькою справді пощастило. Щодня дякую за неї Богові.

— Деякі батьки створюють вдома цілі стіни пошани. А у вас така є?

— Ні. Наталя скромна. Навіть коли помічником депутата працювала, не хотіла, щоб про це хтось знав.

— Часто буває вдома?

— У нас традиція: тиждень я до неї, тиждень — вона до нас. Тільки ситуація з карантином трошки нас вибила з колії. А так у Києві завжди радо чекає. Завжди у нас культурна програма.

— Як особисте життя?

— Зустрічається з хлопцем. Але вся в кар’єрі.


Тетяна Кошова


Настя Кошова

2. «Плакала і обіймалась з бабусею»

Так на свої 200 з української мови і літератури відреагувала ніжинка Настя Кошова. Вона хоч і випускниця місцевого ліцею, та до десятого класу теж навчалась у сьомій школі.

У ліцей її перевели батьки. Пояснюють, щоб вивести дитину з зони комфорту. Легко бути відмінницею там, де заробила авторитет. А ти спробуй стати кращою з кращих.

Десь так розмірковували батьки Настуні Тетяна та Сергій Кошові, обидва працюють у контакт-центрі: жінка — керівником, чоловік — спеціалістом відділу моніторингу.

І Настя не підвела. Таки отримала своє «золото» вже у ліцеї. І тепер відпочиває між ЗНО та вступом. Вчитися планує у Києві. Напрямок — програмування.

— Це виключно її результат. Не було ні курсів, ні репетиторів. І коли в соцмережах писали, ніби, подякуйте репетиторам, то Настя сердилась. Адже готувалась самостійно, — розповідає Тетяна Кошова. — Хороший старт доньці дала школа. Перша вчителька Світлана Ващенко зацікавила навчанням. Потім естафету прийняли вчителі старшої школи. Зокрема, вчителька української мови Світлана Кириченко.

— Готуватись самостійно — це було її рішення?

— Вона у нас дуже самостійна. Коли перейшла зі школи до ліцею, я хвилювалась, як встигатиме. Але вона відмовилась від репетиторів. Сказала, що і сама впорається. Багато займалась по інтернету. Там же відповіді на всі запитання. Що не знала, зверталась до учителів.

Мову у ліцеї викладала Валентина Бережняк. А літературу — Ірина Корінь. Вона дуже добре підготувала до ЗНО. Звертала увагу на різні деталі. Наприклад, як з легендарною електромухобійкою з п’єси Миколи Куліша «Мина Мазайло». Багато дітей завалились на запитанні про винахід головного героя. А Настуня навіть не задумуючись відповіла.

У садочок пішла у два роки. Якщо б можна було, то я б і раніше вийшла на роботу. Спочатку працювала у ніжинському садочку вихователем. Там же була і донька. Потім ми будувались. Тому вимушені були з Настею виїхати у Хотинівку Носівського району, звідки я родом. Працювала у школі у сусідньому Лихачеві, звідки чоловік родом. А Настя була з бабусею Вірою Картун. Разом з нею у колективі «Журавка» співала.

Часу у мене на дитину лишалось мало, бо після школи — зошити, конспекти. Настя все сердилась: «Ну, яка ж мені зайнята мама дісталась».

Дуже рано навчилась читати. У 4,5 роки вже уміла. І якось сама опанувала. Так кумедно було: йдеш по вулиці з крихіткою, а вона зупиняється і вивіски перечитує.

— Карантин став на заваді підготовці?

— Моя думка, зовсім навпаки. Навіть посприяв. Бо у дітей з’явилася можливість приділити більше уваги необхідним предметам.

— Як організовувала роботу?

— Складала графік. У неї є спеціальна дощечка, де вона планує день, тиждень, час для роботи і час для відпочинку.

— Коли дізнались про результати?

— Дзвонить учителька і цікавиться, чи немає у нас 200. А ми й не знали, що результати мають уже прийти. Настя якраз у бабусі була. Інтернет там поганий. Бігала по селу, шукала мережу. Тоді дзвонить і плаче — 200. Я теж розхвилювалась. А мама моя така горда була. Адже вона з Настею твори свого часу писала. Каже: «Тут і моя заслуга». У неї день народження був. Якраз подарунок до свята.

Тато ж без зайвих емоцій поклав Вернадського донці (1000 гривень). Мовляв, заслужила.

Вітали нас усі і багато. Навіть родичі з Білорусі. Вони про Настю в інтернеті прочитали. І чоловік з гордістю знайомим розповідав. Ціла подія для родини.

— Чому саме сьома школа?

— Не обирала за якимись критеріями. Ми не місцеві. Як переїхали до Ніжина, то ходила на базар. І завжди повз цю школу. Так і обрала її. І не жалкую.

— Може, це якась магія числа?

— Можливо. Для Насті взагалі сімка — щаслива цифра. Вона народилась у сьомому місяці, це її улюблене число, будинок номер сім, у журналах шкільних стояла на сьомому місці.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №33 (1787), 13 серпня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.