«Не позбулася дитини до народження— буду з нею, доки живу»

Людмила Черняк з дочкою Яною й онуком Владиком

Про свою біду Людмила Черняк з Олександрівки Семенівського району написала після того, як прочитала про братів Терещенків із Мени, хворих на ДЦП. Хлопчикам-близнюкам Дмитрику й Дениску потрібна була операція російських хірургів, а грошей на неї сім'я не мала. Після публікації в газеті на біду відгукнулось багато людей, а народний депутат Іван Куровський, що очолює обласну організацію партії «Батьківщина» оплатив повну вартість операції — 1700 доларів США. Це дало можливість прооперувати дітей. З'явилася надія на їх видужання. Людмила Черняк написала про свою біду. У неї тяжко хвора дочка. Дев'ятий рік мати не відходить від її ліжка. «Може, знайдуться добрі люди, — пише жінка, — які і мені допоможуть поставити дитину на ноги? Дуже надіюсь на це».

«Хата и досі не моя»

Людмила Михайлівна — з багатодітної сім'ї. У її батьків народилося дванадцятеро дітей. Двоє синів померли малими, а ще двоє відійшли дорослими. Сьогодні їх восьмеро — п'ять братів і три сестри.
Те, що дітей багато, міцною сім'ю не зробило. Батько пив, бив матір, ображав на кожному кроці. Випроводити розбишаку з хати Наталії Василівні вдалося з допомогою сільради. Вони розлучилися. Михайло Федосович ще раз оженився. З його сином Миколою від другого шлюбу Людмила в добрих стосунках.
Дитинство її минуло на хуторі Максимихине. В Олександрівці закінчила середню школу, в Чернігові вивчилась на швачку-мотористку. Заміж вийшла молодою за Анатолія Головченка з Киселівки Менського району. Він працював трактористом у місцевому колгоспі, вона — на швейній фабриці в Чернігові. Після народження дочки Олени сім'я жила в Киселівці, а згодом — у селищі Прогрес. Через три роки, у вісімдесят шостому, Бог послав їм сина В'ячеслава.

Але сімейне життя не склалося. Вони розлучилися. Людмила з дітьми перебралася в Данилівку, працювала дояркою в колгоспі. Пробувала вийти заміж, але невдало. Жилося важко. Особливо мучила заготівля палива. Без чоловічих рук це перетворювалось на справжню проблему. Ходила з дітьми по дрова у посадку і думала, як це просто в її рідних місцях, на Семенівщині, де ліс — біля самого села.
Мати жила вже на той час у Криульках, і Людмила в один з приїздів до неї пожалілася, як важко їй у чужих краях.
— То ж в Олександрівці хата продається. Поговори, може сторгуєшся, — порадила мати.
За хату просили 2700 гривень, а в неї було тільки 500. Домовилися, що виплатить поступово. 30 жовтня 1996 року Людмила з дітьми перебралася в Олександрівку. Живе й досі у цій хаті, хоч можливості розрахуватися за неї так і не з'явилося. Спасибі, господарі не виганяють.

«Я була на шостому місяці, коли не стало чоловіка»

Вона пішла працювати на телятник. Дочка вчилася в сьомому класі, син у четвертому. Завела хазяйство. Тримала корову, двох поросят, курей, порала город. Рідня близько, є з ким порадитись, поплакатись, коли вже допече. Влітку 1999 року до неї приїхав з Печенюгів брат по батьку Микола, а з ним молодий чорнявий красень. Сашко Черняк влаштувався в Олександрівці на роботу трактористом, тепер шукає житло. Микола попросив сестру:
— Нехай поживе у тебе на квартирі.
Так він з'явився у її житті. Хороший хлопець, роботящий.
Восени на Михайла з Печенюгів приїхала провідати сина мати. Людмила накрила стіл, пошанувала гостю. Тоді мати й сказала:
—  Ви, мо б, поженилися? Як, синок? Гарна людина. Хазяйка, порядок усюди.
Сашко був молодший за неї на десять літ, але жили вони добре. 20 травня 2000 року зареєстрували шлюб. Вагітності дружини радів, мріяв про сина. Із її дітьми у Сашка були добрі взаємини. Ніщо не віщувало біди.
А восени щось з ним сталося. Перестав ходити на роботу. Лежав, мовчав, про щось думав. Першого жовтня вони посварилися. Так, через дрібницю. Людмила зателефонувала свекрусі в Печенюги, попросила приїхати.

Третього жовтня вона була на роботі в коморі, сортувала зерно. В цей час і приїхала свекруха з Ольгою, дружиною брата Миколи. Як розповідала пізніше сусідка, не знайшовши сина в хаті, мати пішла на город. Кажуть, зранку Сашко рвав буряки. Походила по городу — нема сина. Коли йшла повз сарай, там і побачила його. Саша висів з вірьовкою на шиї. Закричала не своїм голосом. На той крик почали збігатися люди. Вірьовку перерізали. Але було пізно. Олександр уже захолов.
По Людмилу  в комору прийшла Ольга і ще одна жінка.
—  Пішли додому. Мама приїхала, — покликали.
Її здивувало, що біля двору багато людей.
— Чого це? — запитала.
— Людо, Саші немає, — мовив хтось.
— Кинув мене? — не зрозуміла вона. — Ну й нехай.
— Він помер, — почула те, чого не могло бути.
Його поховали в Печенюгах. Вона ходила на кладовище, плакала, подумки розмовляла з ним, батьком своєї ще не народженої дитини.
В селі радили позбутися її.
Якщо не аборт, то штучні пологи.
— Як можна? — плакала Людмила. — Воно ж уже ворушиться. Гріх великий. Ні, ні.
А діти сказали:
— Мамо, народжуй. І мати, і свекруха:
— Народжуй, будемо допомагати, не залишимо тебе з дитиною.

Яночка народилася справжньою красунею

Вагітність проходила нормально. УЗД показувало хлопчика, але 29 січня 2001 року на світ з'явилася дівчинка вагою 3150 грамів. Гарна, як ангел небесний. Чорнявенька, схожа на батька. Розвивалася нормально, у сім місяців почала сидіти. Правда, плакала багато. Але що чекає нещасну дитину і її матір попереду, ніхто сказати не міг.
В останні дні вересня у Яни раптом різко піднялася температура. Дитина засопливила, почала кашляти. Може, застудилася? А на четвертий день з нею стало коїтись щось страшне. Тільце охопили судоми, очі весь час відверталися вбік. Три дні Людмила з дочкою була в районній лікарні, а звідти їх направили до Чернігова. В обласній дитячій лікарні малій зробили пункцію. Чотири тижні вони пролежали в реанімації, ще місяць у грудничковому відділенні.
Гроші на лікування збирало все село. Людмила Михайлівна й досі дякує людям за допомогу.
А тоді, бачачи, що покращення ніякого, попросила лікарів:
— Виписуйте нас. Поїдемо додому помирати.
Діагноз був невтішний: «Наслідки перенесеної інфекції у формі спастичного тетрапарезу. Вроджена аномалія головного мозку. Мікроцефалія».
Чому захворіла дитина, ніхто сказати не може. Людмила губиться в думках.
— Казали мені, що не треба ходити на кладовище, а я, будучи вагітною, ходила. І ще — якось залишила дитину на сусідку, а Яна впала з коляски, ударилась головою. Може, тоді й сталося усе?

«Допомоги прошу в усього світу»

Яночці вже вісім літ. Вона справді дуже красива. Але — зовсім безпомічна. Не сидить, не стоїть, не ходить, не розмовляє, не чує. Плаче, коли хоче їсти і коли мокра. На одні памперси треба багато грошей. Їсть тільки перетерту страву. Добре, що хоч навчилася ковтати.
Куди вже тільки не зверталася зі своєю бідою нещасна мати! У свій час народний депутат Олег Петров посприяв, щоб дитину пролікували в київській клініці Охматдит. Людмила Михайлівна з Яною лежала там двічі. Їх всіляко підтримує місцева влада, допомагають грішми, двічі направляли в медико-реабілітаційний центр «Відродження» в Чернігів.
Як відомо, на сільському кладовищі в Олександрівці поховані мати колишнього президента Леоніда Кучми Парасковія Трохимівна і його старший брат Олександр. Леонід Данилович провідує дорогі могили. В один з його приїздів Людмила Михайлівна з дитиною на руках підійшла до знаменитого земляка:
— Допоможіть.
Леонід Данилович уважно вислухав її, глянув на дівчинку.
— Красиве дитя, — промовив. А їй сказав: — Напишіть мені про все докладно.
Через два тижні їй зателефонували з фонду Кучми:
— Зберіть документи. Поїдете в Трускавець до професора Козявкіна.

А Козявкін — це для тих, хто страждає на хворобу рухового апарату, — як Бог.
У 2007 році вони пройшли два курси інтенсивної нейрофізіологічної реабілітації в Міжнародній клініці відновного лікування доктора медичних наук В.І. Козявкіна. Ну як не дякувати за це Леонідові Кучмі!
— Дай йому, Господи, здоров'я! — молиться Людмила Михайлівна. — Нехай щасливими будуть його діти й онуки!
Мати шукає порятунок своїй дитині по всьому світу. Їздила в Карабани до баби Віри. Та читала молитви над дитиною. Зверталася й до інших ворожок. Весь час за дитям слідкує Раїса Степанівна Фролова, сільська медичка, добра й уважна людина. Соцзабез виділив спеціальний візок для Яни, ходунки, стілець-горщик, стіл-парту. Все це добре, але дитя досі безпомічне.
Хазяйства мати вже давно не держить. Дитина потребує постійного догляду, від неї надовго не відійдеш. Город, правда, порає. Тримає в чистоті дім. Живуть фактично за пенсію Яни. Був би поруч чоловік, було б легше. Знайти іншого, який пройнявся б її горем, підставив надійне плече, — де його взяти?

У старших дітей життя теж склалося нещасливо. Пішла від чоловіка Олена. Півроку жила з двома маленькими синами у матері. Кілька днів тому перейшла на квартиру. У жовтні чекає третю дитину.
У В'ячеслава теж не все гаразд. Працює він у селі на тракторі. Жив у цивільному шлюбі. Але дружина поїхала з дитиною до своїх батьків у Москву. Зараз у нього інша. Мати просить Бога, щоб послав дітям щасливу долю. І молиться за Яну. Сподівається, що дитину можна вилікувати.
—  Мамі моїй приснився хороший сон, що буде з Яночкою все в порядку. Прийшла до мене і каже: «Кріпись, доця. Вона должна піти ногами». Господи, якби ж!
Людмила набралася кредитів на лікування дочки. Виплачувати їх важко. Але так хочеться врятувати дитину!
—  Може, знайдуться люди, допоможуть, — каже з надією. — Що б там не було, як би не склалося, дитину нікуди не віддам. Скільки житиму, дочка буде зі мною.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №29 (1209)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.