Натягли на голову пакет. Тягали плоскогубцями за ніс. Винесли 20900 гривень і золото

25 лютого близько першої ночі до будинку сільського голови Харкового Талалаївського району 55-річної Галини Фесак зайшли троє. В балаклавах. Зламали замок. Почали у господарки вимагати гроші.


Галина Фесак з онуком

Жінка головує другий строк. Живе сама. Чоловік, Василь Петрович, помер у минулому році. Був депутатом Чернігівської обласної ради. Син від першого шлюбу Руслан Дрозденко тепер директор сільськогосподарського підприємства, яким керував Василь Фесак. Живе в Чернігові. Дочка Леся в Америці_(у соцмережах вказано місто Нью-Йорк). Закінчила київський інститут, вчилася на дизайнера архітектурного середовища. Дуже хотіла поїхати працювати в Америку. Друзі Василя Петровича допомогли. Якщо її проект виграє, отримає там роботу.

— Хворію. Прокинулася, глянула на годинник — 00.46, — згадує Галина Миколаївна. — Змазала хвору ногу, лягла спати. Через кілька хвилин чую, тихо відчиняються двері. Подумала, може, племінниця вирішила прикольнутися. Чи син повернувся з відрядження, заїхав. Нічого не насторожило. Відчиняю двері в коридорі, питаю: «Хто там?» Вмить на мене налетіли і закрили рот: «Не кричи. Где деньги?» Кажу: «Хлопці, якщо треба гроші, віддам». У кошельку було близько 900 гривень. Відкрила гаманець, а вони: «Нам большие деньги нужны». Руки, ноги обмотали скотчем.

Я їм пояснювала, що майже десять років з чоловіком не жили разом. Хоча офіційно не розлучені. Як казала дочка: «Жили, жили і розжилися». Я жила у квартирі, він у будинку. Його будували разом. Він завжди казав, що гроші треба кудись вкладати. От і робив, поки міг, ремонт. Встиг привести все до ладу ззовні. Усередині ремонт старий. Як пішов на пенсію, не сидів без діла. Створив фермерське господарство. Його членами були діти, просив не закривати після смерті. Син його і тягне. Коли вже дуже захворів, сказав: «Мені лишилося років два. Хочу, щоб ти тут жила. Молодий сад насадив. Як копійки не буде, винесеш на трасу, яблука продаси». Після смерті Василя Петровича переїхала сюди.

У понеділок син привіз 20 тисяч гривень. Частину грошей був комусь винен. Частину планували витратити на поминки чоловіка, 15 березня. Гривні лежали у сейфі. Згадала про них. Там ще лежали доччині золоті прикраси, пам’ять, подарунки батька. Три ланцюжки, в тому числі покійного чоловіка. Чотири підвіски, сережки. Віддала їм ключі від сейфа, лежали в прихожій. Вигребли все і знов почали требувати дєньгі. Кажу: «Хоч ріжте, хоч вбивайте. Доларів немає. Є ще картка, на яку зарплата приходить». Запитали, яка в мене зарплата. Говорю: «Подивись у телефоні, там написаний баланс». Отримую три тисячі, мо’ тисяч десять на ній за декілька місяців і було. Один з них говорить: «Мне сказали, что у тебя большие деньги. Я так сюда не пришел бы». В будинку все перевернули. В туалеті плитку збили, думали, тайник. Там йде каналізація, як постукати, пустий звук. Відривали з підлоги багети. Біля витяжки, на кухні, щось шукали. Я
навіть і подумати не могла, що там можна гроші ховать. Поки питали про гроші, надягли на голову пакет, душили. Плоскогубцями ніс зажимали. Крові не було. Скрутили рушник і вдарили по голові. Тоді відливали. Мабуть, знепритомніла. Просили, хоч 50 тисяч гривень чи дві тисячі доларів щоб дала. Тоді — щоб хоч тридцять тисяч дала. Зірвали з мене два золоті ланцюжки з підвісками і сережки. Поліцейські питали, скільки грамів забрали. А я ж не знаю. Не важила.

Потім пригадала, що на фермерське господарство перерахували гроші.

Кажу: «Хлопці, якщо вам треба великі гроші, на столі лежить документ. На всі кошти купили трактор. На плуг не вистачає». «Какой плуг?» — перепитали. «Щоб землю оброблять». — «Где трактор?» — «У зятя, чоловіка моєї сестри». — «В Америке?».— «Ні, в іншому селі. Наші люди, мабуть, і не знали, що ми його придбали».

У дворі стоїть чоловікова машина, яку він оформив на дочку, «Лексус», але старий. З Олесею вони планували його продати, гроші витратити на навчання. Ми з сином не дали. На перший час у неї є кошти. «Давай ключи», — стали кричать. А я не знаю, де ті ключі. Кажу, у мене немає стільки грошей, щоб кожного дня машину заправляти. їжджу велосипедом чи пішки. Мо’, у дітей.

Машина їм не потрібна була. Хотіли перевірити, чи є там гроші. В кінці почали грозити, що будинок спалять. Говорю: «Пали, у мене більше нічого брати. Забрали гроші і йдіть з Богом. Нащо гріх на душу такий брати, мене вбивати?» Вони й вишли з хати.

Я подивилась у вікно. На вулиці горів ліхтар, хиталися дерева, склалось враження, наче полум’я мерехтить. Думала, підпалили, згорю. Почала пальцями смикати шматок скотчу. Звільнилася. На годиннику було без п’яти чотири. Всі телефони розтрощили, подзвонити ні з чого. А надвір виходити побоялася. О п’ятій вже пішла до сусідів. Не знала, чи викликати поліцію, чи не треба. Все одно їх не знайдуть. Та сусіди викликали.

До лікарні не зверталася. Вони більше психологічну травму нанесли, ніж фізичну. На обличчі подряпини, синці на руках, ногах. Обдертий, синій ніс. Поки я дома, не хочеться з’являтися перед людьми у такому вигляді.

Поліція питала, чи є вороги, про останні конфлікти. Як голова сільради лаю деяких за сміття. Але серйозних ворогів не маю. Думаю, наводка була. Бо хата на вигляд пристойна, а всередині звичайна стінка, простий холодильник, старий ремонт. Сараї, погреб завжди відчинені. Ще й машина приманила перед будинком.

Коли купували новий замок, продавці сказали, що профі ламали.

Дочка в суботу прилітає додому, за неї хвилююся. Бо я тим злодюгам сказала, що всі гроші, які залишив покійний чоловік, у неї. Розповіла про все Олесі, вона теж переживає. Буду знову звертатися до поліції.

* * *

Два тижні тому двоє в балаклавах зайшли до хати стареньких братів-пенсіонерів. 78-річного Віктора та 69-річного Костянтина Буциків з села Глибоке Талалаївського району. Дідусів також катували. Позв’язували руки, били, вимагали гроші. Погрожували залізною трубою. А один навіть пістолет дістав. Дідусі не знають, чи справжній, чи іграшковий був. Великих статків у чоловіків не було. Забрали дві тисячі пенсії.

У сільрадах на своїх мешканців не думають. Скоріше за все, працюють заїжджі. Бо розмовляють російською.

Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №9 (1556)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.