«Я ж тебе ждала! Ти ж казав, у отпуск прийдеш. І оце зібрався в отакий отпуск»

5 січня у Дроздовиці Городнянського району поховали 49-річного Петра Назиму. Чоловік був старшим лейтенантом, командиром взводу ЦЗКП польового зв’язку військовою частини В4533. Помер Петро Васильович 31 грудня. Причина смерті — асфіксія (удушення). Розтин показав — Петро Назима подавився м’ясом. Рідні дотримуються іншої думки — смерть настала через проблеми із серцем.



У Дроздовиці про Петра хорошої думки. Для місцевих показник — чоловік жив сам, а корову тримав, доїв. Окрім корівки, тримав кролів, курей. Поки був дома, усе порав сам, як пішов на Схід, за живністю приглядала сестра Галина Назима.

Люди тільки дивувалися, що звичайний сільський чоловік мав звання старшого лейтенанта — як вдалося дослужитися? Свого часу Петро працював на заводі «Агат» у Городні. Звідти регулярно посилали на військові збори. Там він добре себе зарекомендував і отримав звання. Випивав лише по святах.

Мобілізували Петра Васильовича улітку 2015 року. Рідні кажуть, що у чоловіка і думки не було ховатися від служби.

— Він такий веселий був, душа компанії, — теплим словом згадує покійного сільський голова Ніна Мамай. — За словом у карман не ліз. А як мобілізували, сказав мені: «Андріївно, вибач мене, як щось не так. Я тебе все одно люблю!»

5 січня дорога до будинку Петра Назима була застелена хвойними гілками. Така у Дроздовиці традиція, хоч літо, хоч зима — обабіч дороги кидають хвою. У дворі Назима розвівався синьо-жовтий стяг.

Відспівували бійця у невеликій батьківській хаті на дві кімнати. Підлога дерев’яна, нефарбована. Стеля і стіни — облуплені. Видно, що хатинці не вистачало жіночої руки. Петро давно розлучений, дітей не мав. Час від часу з’являлися жінки, та тривалих стосунків не виходило.

Об 11.30 до хати почали сходитися люди. Відспівування почалося за півгодини. Молитви читав отець Андрій (Романюк) зі Щорса, священик Української православної церкви Київського патріархату. Ті, хто прийшов попрощатися, в хаті не поміщалися. Топталися надворі.

Дивіться також: Ще з одним воїном попрощалася Чернігівщина (відео)

Над труною з покійним трималися одна одної сестри Петра Назима Галина та Тетяна. У хліві ревла корова.

— Покладіть корові сіна, — радили одні.

— Повні ясла, — відповідали інші. — То вона за господарем плаче. Відчуває.

Брати комвзводу Олександр та Михайло Васильовичі були одягнені у камуфляж. Трималися окремо.

— Останнього разу бачилися з братом, коли ще тепло було, він приїздив у відпустку, — розповідає Михайло Назима. — Я в Городні живу. Брат заїздив до мене. Потім разом ходили на риболовлю, я допомагав заготовляти сіно.

Нас було вісім дітей у сім’ї. Лишилося четверо. Двоє братів (я і Сашко) і двоє сестер (Галя і Таня). Тут, у батьківській хаті, ми всі виросли. Мені було три роки, як батьки її купили. Звідси і проводжаємо Петра. Він був з нас найменший. Чогось із дружиною не залагодилось ще в молодості. А перед війною Петро спілкувався з жінкою з Донецька. Вона приїздила сюди, він їздив до неї. Проте я її ніколи не бачив.

Коли виносили труну з хати, серед жителів Дроздовиці пронеслося:

— Грьобана війна...

Поки труна з покійним стояла у хаті, надворі світило сонце. Тільки винесли — заховалося за хмару.

До першого повороту труну з покійним несли на руках. Крокували швидко, бо мерзли ноги і руки. Потім труну підвезли «ГАЗелькою» — далеко від будинку до кладовища (з одного краю села в інший).

Пенсіонери, котрі не мають сил пройтися за гробом, виходили з дворів. Гірко схлипувала сусідка покійного Ніна Петренко.

— І мій внучок на Сході воює, — говорила крізь плач. — Десь на Луганщині.

Попрощатися з героєм приїхали волонтери з Городні, члени Спілки ветеранів АТО Городнянщини, керівник апарату Городнянської РДА Ігор Беребера.

— Я ж тебе ждала! Ти ж казав, у отпуск прийдеш, — голосила над труною Галина Назима. — І оце зібрався в отакий отпуск.

Сестра Тетяна Василівна з Чернігова трималася більш стримано.

— Сьогодні ми ховаємо героя, котрий своїм життям захищав від нападу цієї чуми, котра лізе зі Сходу на нашу землю, — почав промову на кладовищі отець Андрій. — Герої гинуть, щоб ми цінували те, що маємо, а не вірили обіцянкам. У Донецьку та Луганську багато чого обіцяли. А що ми бачимо? Плач, скрегіт зубів і розруху.

— Шановні односельці, ми сьогодні прощаємося із земляком, котрий оберігав країну, наше з вами життя, — сказала своє слово сільський голова Ніна Мамай. — Ми пам’ятаємо його веселим, роботящим, сміливим і чесним. Героїне вмирають! Царство йому небесне, земля йому пухом!

— Ми не можемо уявити життя без зв’язку, без мобільних телефонів, — говорив заступник городнянського військового комісара Сергій Семко. — І на фронті без зв’язку не можна. Покійний забезпечував цей зв’язок. Коли мобілізували, не заховався. Він виконав свій обов’язок перед Батьківщиною.

Пролунав прощальний залп.

Поминальний обід по покійному відбували у шкільній їдальні. Усі витрати на поховання взяла на себе влада Городнянського району. Волонтери замовили пам’ятник Петру Назиму. До гробків його мають встановити. Матеріально допоміг народний депутат, зносили кошти жителі Дроздовиці.

* * *

Петро Назима — дванадцятий житель Городнянщини, котрий загинув (помер) на Сході. Ще двоє вважаються без вісти зниклими.

Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №2 (1549)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.