«Є призовники, що зайвих носків не положать, аби ще одна пляшка помістилася. Та багато й нормальних»

Біля в'їзду в Гончарівське декілька військових з автоматами. Зупиняють кожну машину, що проїжджає повз військове містечко. Перевіряють документи, цікавляться, куди хто їде.

17 березня в.о. президента Олександр Турчинов підписав указ про часткову мобілізацію. Почали розносити повістки тим, хто раніше служив. Отож 21 березня поїхали у військове містечко Гончарівське Чернігівського району. Подивитися, хто з колишніх службовців приїхав на військові навчання.

Біля магазинів і кафе стоять невеликими купками хлопці в камуфляжних, спортивних штанях, куртках, але з портфелями. П'ють пиво. Біля в'їзду на полігон стоїть солдат, нікого не пропускає. З дев'ятої ранку до п'ятої вечора йдуть навчання. Чутно, як час від часу бахкають гранати, як стріляють з автоматів.

Біля військової частини з тридцять машин з чернігівськими та київськими номерами. Військові кажуть, що така їх кількість стала нормою. Це приїхали призовники на навчання, ввечері пороз'їжджаються. Є декілька військових наметів, біля яких топчуться хлопці. До частини час від часу йдуть жінки з сумками, несуть їжу, передачі.

14 березня 200 перших солдатів із Гончарівської військової частини відправили до Сумської області на підсилення охорони кордону. Найближчим часом одну бригаду планують відправити у Харків.
Кажуть, що по військовому містечку ходить дуже багато хлопців напідпитку. Деяких навіть «швидка» відвозить до лікарні, з алкогольною інтоксикацією.

Біля однієї з палаток стоїть Олександр Сирідко, замполіт військової частини. Приймає хлопців.
— Ви гляньте на нього, — каже Олександр Сирідко, показуючи на хлопця з Авдіївки Сосницького району, який ледь стоїть на ногах. — Мобільний телефон у руках не тримає. З рук випадає, розпадається. З кимсь розмовляє, крутого включає, матюки триповерхові гне. Ми вже навіть не рахуємо, скільки в день таких приїжджає. І що нам з ними робити? Ми не можемо дати автомат йому в руки. На нього зараз «білочка» нападе, постріляє всіх. На словах вони всі кажуть, що підуть воювати. А як до діла дійшло, кричать через одного: «Якого х.. я буду воювать? Я вже своє відслужив. Коли війна почнеться, тоді і піду!» Куди він піде, якщо зараз таке каже? Поховаються за мамкиними юбками.

Уранці приїжджають уже напідпитку. Деякі везуть у своїх рюкзаках не речі, а пляшки зі спиртним. Дехто йде до барів і там напивається. Потім приходять до нас. У цей час гончарівські бари процвітають, як ніколи. Ми алкашів не беремо. Просто викреслюємо зі списку і відпускаємо додому. Але приїжджає і багато нормальних хлопців, які хочуть відстоювати честь своєї країни.

Дуже багато людей допомагають від щирого серця. Привозять одяг і їжу. Везуть яйця, консервацію. Але ми їсти боїмося. Це продукти, які швидко псуються. Наприклад, жінка принесла шість банок консервованих грибів. Боїмося їх їсти, бо не знаємо, де вона їх збирала. Солдатів нагодуємо. Потруїмо. Що потім робити?

Тим часом авдіївський парубок декілька разів розвертався і йшов до воріт, потім повертався. Силою його ніхто не тримав. Хвилин через двадцять ішов пішки по дорозі до Чернігова. Ми погидували його підвезти. Обблює машину, кому це треба? Так і не познайомились.
— Виторги залишилися такими, як і раніше, — розповідає Валентина Мельниченко, власниця одного з кафе у Гончарівському. — До нас заходять водії або солдати. Дуже шкода їх. Вони по декілька днів не миються. В основному беруть каву зі «Снікерсами».. Можуть взяти зразу по вісім штук. їдять на ходу.

З гарячого перекусу — тільки піца, у п'ятницю зробили двадцять штук. Хлопці кажуть, що сім гривень за піцу це дорого для них. А я на ній копійки заробляю. Сьогодні, в понеділок, біляші завезла. Але їх мало хто купує. У Гончарівському до п'яти кафе. Приїжджі хлопці до них заходять, питають у офіціанток, .де є «точки», аби купити самогону. Його у нас тут на кожному кутку гонять. Багато хто з собою привозить. Зайвих носків не положать, аби ще одна пляшка помістилася. За останній час військові у мене в барі купили пляшку шампанського для жінок за 65 гривень та пару пляшок коньяку.

— У Сумську область поїхали мій чоловік і брат, — розповідає старший прапорщик 33-річна Юлія Медведєва. — Чоловіка, 34-річного Івана, офіцера, проводжала 16 березня. Брата, 27-річного Романа Колесника, він служить по контракту, — 17-го. Як проводжала чоловіка, плакала. Тоді якраз був вихідний. Коли проводжали колону, в якій був брат, стримувалась. Не хотіла, аби бачили інші військовослужбовці та підопічні. Дуже плакала наша мама.
Переживаю за них. Як проводжала чоловіка, його мати нічого не знала. Вона в основному дзвонить мені. Я її заспокоювала, казала, що все в порядку. Але ж вона не дурна жінка — бачить, що в країні робиться. Сама усе зрозуміла, каже: «Не обманюйте мене, говоріть, як є». Довелося їй усе розповісти.
По телефону зі своїми чоловіками спілкуємося рідко. Подзвонять, скажуть декілька слів. Але для мене найголовніше, аби були живі і все було добре. Коли дзвонить чоловік, питаю у нього за брата. Як телефонує брат — цікавлюся чоловіком. Про обстановку розповідають дуже мало. Кажуть, що прослуховують телефони, але наскільки це правда, я не знаю.
До війни ми готові більше морально. Та будемо стояти до останнього. Присягу давали.
Я готова до того, що мене також заберуть. Краще вже бути там і знати, що коїться насправді. Важко сидіти тут і думати, накручувати себе.


Юлія Семенець, Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №13 (1455)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.