Прилучани зустріли оборонця Маріуполя Олександра Гуділіна, який повернувся з російського полону

Два роки і десять місяців він був у полоні. В основному ми завжди організовуємо церемонію прощання, зустріч героїв на щиті. А сьогодні нашу громаду переповнює почуття гордості, радості, почуття – це невимовне почуття, – ми зустрічаємо нашого героя, але живого.

Батьки, матері, жінки чекають своїх синів, хай повертаються героям слави. Ось так розчулено, зі сльозами радості на очах, прилучани зустрічають на своїй землі оборонця Маріуполя Олександра Гуділіна. Він один із тих, хто повернувся з російського полону під час 59-го обміну.

Вітаю вас, парні. Дякую, дякую. Що відчуваєте зараз? Вітаємо тебе на нашу землю.

Олександр Гуділін родом із Маріуполя. Проте на Прилуччині має близьких родичів, з якими не бачився довгих три роки. І ось сьогодні вирішив надолужити втрачене.

Бо ж він із перших днів великої війни доєднався до бригади ТРО та пробув у полоні майже три роки. Олександр боронив Маріуполь у складі 107 батальйону 109 бригади ТРО. Він охороняв військовий шпиталь. А після того, як російські війська його розбомбили, перемістився на меткомбінат імені Ілліча. Звідти і потрапив до російського полону. Маріуполь, Маріупольський гарнізон, оточення, бої в оточенні.

І була здача з заводу Ілліча. Виходили з Ілліча за наказом командування. Це було 12 грудня 1922 року.

З 30 грудня 1924 року в рамках обміну після майже трьох років утримання у ворожих катівнях Олександр повернувся на рідну землю. Про полон він волів би більше ніколи не згадувати.

На жаль, сьогодні Олександр не може повернутися до рідного дому у Маріуполі. Проте його до мурах розчулює зустріч на Прилуцькій землі, де проживає його рідня.

Після кількахвилинної зупинки на в’їзді в Прилуки Олександр із мамою вирушає до родичів у Журавку. Обоє ще довго не можуть оговтатися від такого теплого і щемного прийому. А люди з прапорами і квітами уздовж усього шляху піднесено вітають героя.

На маму Олександра знову накочується хвиля страшних спогадів. Про пережите пекло – невідомості за долю свого сина. Кожен день, звісно, важко проходив.

Пані Тетяна чітко пам’ятає кожен день початку повномасштабного вторгнення. Тоді в Маріуполі і небу було жарко, проте всі її думки тоді були про сина.

Після реабілітації Олександр вже будує плани щодо майбутньої роботи.

Хоча не менш страшно йому згадувати і про те, що його рідне місто расисти стирали з лиця землі.

Його історія боротьби, надії та виживання у надважких умовах вражає до мурах та є символом боротьби і незламності. А ще – надією для багатьох українців, які чекають і вірять.



Джерело: Онлайн-медіа ТІМ plus

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.