«Військового» пса вбив цивільний лихач

Той самий графік роботи, ті ж самі чотири хвилини, упродовж яких — після отримання виклику — треба виїхати до пацієнта, той самий склад бригад — для сто­ронніх у житті Городнянського відділення екстреної медичної допомоги останнім часом нічо­го не змінилося. А колектив ка­же: у ньому стало менше радос­ті. Бо тепер нікому чекати повер­нення медиків на базу, бігти на­зустріч машині «швидкої», стри­бати навколо і лізти цілуватися — всім дуже бракує надзвичай­но позитивного безпородного пса зі смішною кличкою Бублик. Він сам обрав їх за господарів — прийшов і залишився.



— Раніше жив у військових, що сто­яли у нашому місті ще в 2022 році. На­віть їздив із ними «на нуль». Вони спо­чатку називали його Замполітом. По­тім перейменували на Бублика. Звикли до нього. Коли змінювали дислокацію, дуже шкодували, що не можуть взяти із собою. З нами Бублик був більш ніж два роки, — розказує фельдшер Яна Позняк.

Вона найбільше приятелювала із собакою. Із чоловіків любимчиками Бублика були водій Юрій Горбатенко і фельдшер Ігор Чигринець.

Зустрічаючи і проводжаючи Юрія, пес завжди намагався стягнути його з велосипеда, щоб той хоч трохи прой­шовся з ним поряд. А легковик Ігоря охо­роняв до його повернення з викликів. Яну постійно супроводжував додому.


— Часто залишався ночу­вати. Дочки (Марії' 14, Вікто­рії 10. — Авт.) теж його люби­ли. Казали: приводь частіше, він же на війні був, хай відпо­чине в родині.

Бублик і сам міг прийти — навчився відчиняти хвірт­ку. Чекав на мене вдома. По­бачить на вулиці — летить прожо­гом, стрибає через паркан. Або зустрічає на ганку. Стане на задні лапи, передні покладе на плечі, лащиться. Часто ходив зі мною в магазин. Поки не вийду — з місця не зрушить. У Городні багато хто знав його. Діти підходили погла­дити. Бублик охоче давав їм лапу.

Іноді ми з ним проводжали дівчаток у школу, а потім разом ішли на роботу. Тут стояла його нова тепла будка. Та Бублик не любив обмеженого простору. Но­чував у гаражі. Ми там облашту- вали йому лежанку зі старого ав­томобільного сидіння, накрили пледами. Теплого костюма, який залишили військові, не хотів носити. У нього була красива густа шерсть коричневого окрасу. Тож дехто називав його Каштаном. Але останнім часом він відзивав­ся тільки на Бублика. Їжу для нього всі приносили з дому. Коли бу­ло холодно, розігрівали її в мікрохвильовці.

Він любив пити з нами каву з шоколадними цукерками.

Такі моменти теж випадають. Передбачити їх попередньо не­можливо. Адже виклики приймає оператор у Чернігові, потім пере­адресовує їх. на те чи інше відді­лення екстреної допомоги. Буває, одна бригада, виїхавши вранці, не повертається до вечора, бо на шляху її «наздоганяють» нові ви­клики — оператор задіює насам­перед ту «швидку», яка ближче до пацієнта. А інша бригада під час зміни може виїхати всього раз чи два. Хоча таке буває вкрай рідко.

Коли все ж таки трапляло­ся, ми могли поспілкуватися за кавою. Бублик — з нами. Сидів, слухав. Слухачем він був неймовірним. Я й сама до нього часто говорила, коли ми залишалися вдвох. Особливо якщо було важко на душі. Він не ворушиться. Ди­виться в очі. І, здається, все ро­зуміє. Я читала, що собаки здат­ні вловлювати серцевий ритм лю­дини — відчувати зміни в часто­ті серцебиття і за цим визначати емоційний стан господаря. Буб­лик точно мав таку здатність. І не тільки таку. Міг, скажімо, якимось дивом відчути наближення нашої «швидкої», коли ми ще навіть не під’їжджали до відділення. Вибі­гав зустрічати. Скучав без нас. А ми — без нього. Він став ніби час­тиною нашої команди. Нікому на­віть на думку не спадало, що ко­лись ми приїдемо, а його немає.



Та 11 листопада саме так і сталося. Бригада поверталася з виклику, коли Яні зателефонува­ли знайомі: «Вашого собаку зби­ла машина. Лежить на узбіччі. Їдь­те швидше, може встигнете».

Примчали за лічені хвилини. Уже сутеніло, і вони, перш, ніж по­бачити, почули свого Бублика.

— Він стогнав як людина, — зі­тхає Яна. — Впізнав нас, хотів, як завжди, кинутися назустріч і... не міг. У нього були перебиті хребет, лапи, ушкоджені внутрішні орга­ни, з носа йшла кров. Ми ввели йому знеболювальне, показали ветеринару. Та він нічим не міг зарадити.

Хтось виклав фотографію ска­ліченого собаки в Інтернет. Бага­то містян зразу впізнали Бубли­ка. «Якщо сильно травмований, треба негайно в обласну ветклініку. Везіть, я оплачу дорогу», — наполягала Вікторія Баранова. «Скажіть, куди під’їхати, я сам за­беру», — просив Дмитро Каба­нець. У подальшій розмові він розказав, що зразу домовився зі знайомими в Чернігові про вете­ринарну допомогу пораненому собаці. Дмитро працює началь­ником караулу в місцевій пожеж­ній частині. Дуже любить тварин.

— Їду у відділення «швидко ї», а в голові лише одне: аби тільки до­везти бідолаху в Чернігів живим. Та було вже пізно. Так шкода.

— Бублик помер у мене на ру­ках, — каже Яна. Їй 39. Із них 15 пропрацювала в реанімації, три останні — на «швидкій». Доводи­лося бачити всяке, тож навчилася стримувати емоції. А тут плакала разом із собакою...

Наступного дня медики зна­йшли неподалік місця, де збили їхнього вірного друга, пошкодже­ний бампер від легковика. Чий, з’ясувати так і не вдалося.
Згідно з Правилами дорож­нього руху (та й просто по совісті), водій у разі причетності до ДТП повинен надати допомогу потер­пілому або доправити його до лі­кувального закладу. Той, що збив Бублика, навіть не зупинився.

Щороку 10 грудня світова спільнота відзначає День прав людини і День прав тварин. По­єднати їх запропонувала Генеральна Асамблея ООН — щоб підкреслити: тварини мають таке ж саме право на свободу і життя, як і люди.

Джерело: газета “Гарт”, Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.