Назара Кайгородова повернула до життя кохана жінка

Відео з їхньої цере­монії одруження 25 лютого 2023 року в тіктоці набрало май­же 7 мільйонів пере­глядів. І це не дивно, бо воно не може за­лишити байдужим: наречений у військо­вій формі в інвалід­ному візку, нарече­на у вишиванці, обоє свої “Так” говорять не стримуючи сліз, і лише хлопчик у ви­шиванці поряд із ни­ми усміхнений...

Це Назар і Вікторія Кайгородови та їх­ній синочок Ярослав (зараз йому 8 років). Він у них народився не в офіційному шлюбі.

— Мене це ніколи не турбувало, — каже Віка. — Іще до вторгнення Назар освідчу­вався мені тричі, але я все відтягувала офі­ційну реєстрацію. Мені штамп, саме весіл­ля, сукня і фата були не важливі.

Назар із села Супоївка Київської об­ласті, Вікторія (їй 28) з Куликівки (цен­тру однойменної громади в Чернігівсько­му районі). Він за неї молодший на чотири роки, але при знайомстві сказав, що на два.

- Ми в Києві жили в одному гуртожит­ку, коли навчалися: я — в університеті іме­ні Михайла Драгоманова на вчителя математики, він - у транспортно-технологічному коледжі на механіка.

— І скільки ви вже разом?
— Дев’ять років, — першим упевне­но відповідав Назар, лагідно дивлячись на дружину.

— Не кожен чоловік навіть при повноцінному здоров’ї таку дату пригадає, - жар­тую.
— Він зараз пам'ятає навіть більше, ніж до поранення в голову. Коли почав говорити, я розпитувала: мені було цікаво, що На­зар пам'ятає. То він такі дрібниці називав! Наприклад, марку тонального крему, який купував мені у 2015 році (та навіть я її не згадаю!).

РОМЕО

Невдовзі після народження Ярика па­ра переїхала з Києва до Чернігова, де винаймала квартиру. У лютому 2022-го, рятую­чи синочка від війни, Віка виїхала з обласно­го центру до батьків у Куликівку. Назар за­лишився, щоб не кидати квартиру без до­гляду. Був спочатку вдома, потім у знайо­мих на Лісковиці.

- Місто з літака обстрілювали На Ліс­ковиці бачив, як три снаряди летіли, - чітко вимовляючи кожне слово, говорить Назар.
— Були прильоти у будинок поряд. Як­би він прийшов туди на годину раніше, йо­го вже не було б... Врешті Назар вирвався з оточеного Чернігова, добрався до нас у Ку­лиювку - буквально дивом, бо у військовий стан не мав документів (за кілька тижнів до війни в нього украли сумку).

Я не хотіла їхати за кордон, але бояла­ся, що росіяни дійдуть до Куликівки. Страшно було за дитину. І в березні 2022-го ми з мамою і сином за один день зібралися і з волонтерами виїхали до Португалії (їхали навмання, куди везли).

Назар залишився з моїм батьком у Куликівці. Десь через місяць йому вручили по­вістку. На підготовку відправили в навчаль­ний центр у Десну. Він вижив під час ракет­ного удару по селищу (17 травня 2022 ро­ку, жертвами того обстрілу офіційно назва­но 87 людей. — авт.). Тоді був не в одній із будівель, куди влучили ракети, а в іншо­му місці. Після підготовки Назара направи­ли під Бахмут розвідником-сапером. Я ду­мала: доля уберегла його від явної загибелі як мінімум двічі в Чернігові і в Десні, дасть Бог, убереже й на фронті...

Уже зі Сходу, телефоном, Назар освід­чився мені вчетверте. Я сказала, що відпо­вім дома, коли побачимося після мого по­вернення. Ми мали виїжджати з Португа­лії 17 липня, а він хотів приїхати у відпустку. Побратими потім казали, що Назар усе спланував і дуже мене чекав, щоб знову освідчитися й одружитися. Йому навіть по­зивний дали Ромео. До нашої зустрічі не вистачило буквально півтора тижня...

«ШАНСІВ, ЩО ВІН ВЖЖХВЕ, МАЙЖЕ НЕМАЄ...»

— Тоді під Бахмутом були такі жорстокі ракетні обстріли!.. У мо­мент прильоту Назар був в окопі, в усьому спорядженні. Його хви­лею відкинуло. Шолом, очевидно, злетів, і йому пробило верх голо­ви. Самого моменту удару він не пам'ятає. А де і коли тебе порани­ло? — Віка ніби перевіряє чоловіка.

— У селищі Оріховому, 10 липня 2022-го, — чітко відповідає Назар. — Хлопці казали: думали, що я неживий.

— Дуже пощастило, що його швидко евакуювали. Якби зразу не забрали, точно б не вижив.

Потрапивши на фронт, Назар писав мені щодня. У нас різниця в часі була дві години, я прокида­лася — від нього вже було повідо­млення, і я заспокоювалася, що з ним усе нормально. Того дня він попередив, що має їхати на за­вдання, і я знала, що ранкового по­відомлення не буде. Пройшло пів дня — нічого не пише. Я сама на­брала — на тому кінці відбили. Ніхто з його побратимів теж не від­повідав. Як вони потім зізналися, просто не знали, що мені казати. У Назара не було пів голови, не ро­зуміли, чи він виживе...

Два дні важкої невідомості — й нарешті мене набрав командир і сказав, що Назар у госпіталі в Дні­прі. Добитися туди було нереаль­но. Із Португалії я обдзвонила всі номери, які тільки знайшла в Інтер­наті. Мені казали, що такого в них немає. Нарешті за якимось номе­ром жінка відповіла, що є схожий за описом, тільки не КайГородов, а КайДородов. Виявилося, непра­вильно записали прізвище. Через два чи три дні Назара перевезли в Київ в інститут нейрохірургії іме­ні А. П. Ромоданова. Я з тієї Пор­тугалії готова була на крилах леті­ти...

А коли вже приїхала в Інсти­тут, до нього на четвертий поверх у реанімацію піднімалася цілу ві­чність — ноги підкошувалися. Пи­ла заспокійливі. Мене пропустили, сказали: «Може, хоч на вас у нього буде реакція». Я думала, що в комі людина лежить із заплющеними очима. А він дивився своїми голу­бими очима ніби на мене, але був не тут... Мене швидко попросили вийти, бо в нього пришвидшилося серцебиття. Мабуть, крізь пелену несвідомості він, почувши мій голос, розхвилювався.



— Щось пам’ятаєш із того часу, як був у комі?
— Так, як дружина приходила.

— Ще мені розказував: ба­чив, як тато приходив, хоча його вже давно немає серед живих. На­зар його просив: «Забери мене», а батько відповідав «Ні».

На цих словах Назар почав пла­кати. Віка його заспокоює і про­довжує:

— Перші місяці пройшли як в тумані. Я щодня їздила до Назара з Куликівки у Київ. Готувала все найкраще, найсмачніше, щоб че­рез трубочку годувати. Привозила синові малюнки, фотографії, ба­гато говорила з ним. Читала без­ліч інформації, як повернути лю­дину з коми, застосовувала все що могла. Він був стабільно важкий.

Не говорив, лише стогнав. Врази­ло, що лікарі сказали: «Не ходіть до нього так часто, бо шансів, що він виживе, майже немає...»

Діагноз Назара — «Вогнепаль­не осколкове сліпе проникаюче че­репно-мозкове поранення із вхідним отвором у тім'яній ділянці, за­бій головного мозку важкого сту­пеня, субарахноїдальний крововилив, множинні вдавлені уламко­ві переломи тім'яних та окроиевих кісток з обох боків...»

— У нього тепер замість частини черепа стоїть пластина. Були ушко­джені кора головного мозку і мо­зок. Уламки черепа виймали з моз­ку, навіть частини мозку вирізали. Втрачено імпульси в руках і ногах.
Та наполегливість Вікторії в бо­ротьбі за коханого не знала і досі не знає меж. Вона возила його на реабілітації в Київ і Бучу, із початку зими 2022-го до літа 2023-го па­ра була в «Модричах» у Трускавці, взимку 2023-го — у відділен­ні реабілітації та лікування хво­рих з неврологічними захворю­ваннями Чернігівської міської лікарні №4. Надзусиллями реабілітологів, Віки й самого Назара він почав говорити, а згодом і сідати.

— Коли він повністю прийшов до пам’яті, одними з перших його слів — повільних, не зовсім розбірливих, — були: «Ти не уявляєш, як довго я хотів сказати, що я тебе кохаю». Й освідчився знову. Назар був упев­нений, що стане на ноги (і зараз та­кож у цьому переконаний). І я по­думала: якщо вже я нікуди не діла­ся після реанімації, тяжких днів і но­чей, коли було незрозуміло, опри­томніє він чи ні, то куди далі тягнути — завтра може і не настати...

І вони не відкладали: одружили­ся в Трускавці під час реабілітації.

— Назар від переживань ледве сидів у візку, ще голови не тримав, ноги довелося прив'язувати. Але тоді це йому було дуже потрібно.

— Я давно хотів одружитися, — підтверджує він.

НІМЦІ АПЛОДУВАЛИ

Відтоді подружжя пройшло довгий, складний шлях.

— Ми з Назаром займалися за дитячими книжками, вчили все за­ново у формі гри, щоб йому бу­ло цікаво, — ділиться Віка. — По­стійно робимо вправи, масажі то­що. Звісно, мені це важко і фізично (наприклад, пересаджувати Наза­ра з ліжка у візок і з візка на ліжко), і морально. Дає наснаги те, що все, що я роблю понад два роки, йде чоловікові на користь, прино­сить результати. Він говорить, по­трошку сидить, відчуває своє тіло, може ворушити руками.

Так, прогрес не такий, як ми очікували. Кожен фахівець казав про Назара своє. Не всі навіть бра­тися за нього хотіли. Травма унього надзвичайно складна, випадків, що з такою вижили, не дуже бага­то. Я стараюся тверезо дивитися на ситуацію і прошу в усіх реабілітологів казати мені як є. Слава Бо­гу, прогрес бачу.

Із квітня цього року Кайгородови в Німеччині.

— Нас направили від Міністер­ства охорони здоров'я України, щоб встановити Назару баклофенову помпу (для доставки лікар­ських препаратів безпосередньо в спинний мозок. — Авт.) для по­слаблення спастичного синдрому. У німецькій клініці, коли побачили його діагноз, знімки KT, МРТ і по­дивилися на нього самого, то посходилися й аплодували, що нам вдалося досягти таких результатів. Побачивши відео з наших реабілі­тацій, говорили, наскільки це ви­сокий рівень, мовляв, навіть у них не всюди такий.

Та, проконсультувавшись, ми поки що відмовилися від встанов­лення помпи. На це є багато при­чин. І залишатися в Німеччині не плануємо, особливо Назар дуже хоче додому. Дочекаємося інвалід­ного візка, який нам благодійники роблять під замовлення, і поверта­ємося. Обов'язково поїдемо знову в Чернігівську лікарню, там нам ду­же сподобалося, завідувачка Ла­риса Захарівна Кадіна для паці­єнтів робить усе по максимуму.

У Чернігові ми вдома, тат при­возить Ярика (поки що він живе у батьків Вікторії. — Авт.). Раніше, приїжджаючи до Назара, Ярик го­ворив: «Я буду твоїм особистим реабілітологом». Звичайно, си­нові бракує того тата, який із ним бігав, стрибав, підкидав, брав участь в усіх його іграх. Торік пе­ред синовим першим класом вони часто залишалися удвох, бо мені треба було зібрати Ярика до шко­ли й оформити багато документів, пов'язаних із Назаром. Ярик у нас дуже балакучий, і з ним Назар ду­же розговорився. Малий дійсно став його особистим реабілітоло­гом. Вони старалися робити ме­ні якісь сюрпризи. Наприклад, на­писати ніжне повідомлення в те­леграмі — Назар не міг, то просив Ярика.

...Тепер я впевнена: якщо ми разом пройшли стільки, то витри­маємо все!

— Про що ти мрієш? — питаю в Назара наостанок.

— Ходити, — відповідає не за­думуючись. — Щоб скоріше бути поряд із коханою всюди.

Джерело: газета “Гарт”, Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.