14-річного Артема оперували всю ніч, після того, як йому пробило голову гілками дерева. Бабусі потрібна допомога

Аллі Василівні — 62, Артемові у вересні випо­внилося 14. Живуть удвох у Розльотах на Коропщині. Вона — його бабуся.

— А він усе «мама» та «мама». Скільки разів каза­ла: не треба, всі ж знають. Погоджується: добре, на людях не буду. А потім забу­ває, і знову — «мама». При всіх, — розказує жінка.

Вона ростила Артема з 6 місяців — відтоді, як його привезли з Києва син із не­вісткою.

— Володя закінчив пе­дагогічний, а працює у «Во­доканалі». Марина — мед­сестра. Познайомилися, ко­ли він травмував на робо­ті руку і потрапив у лікарню. Одружилися. Спочатку все було добре. Потім до Мари­ни повернулася її біда.

Ця біда сталася ще ра­ніше. У Марини був нарече­ний. Збиралися побратися. Та перед самим весіллям він кинув її, нічого не пояснюючи. Це був страшний удар.

Знаю, бо сама таке пе­режила. Мій, правда, втік не з-під вінця, а через рік після одруження. Поїхав на заро­бітки і знайшов іншу. Минуло майже 40 років, але й зараз буває боляче, як згадаю. А як тоді було — не передати.

Та якось пережила. У се­лі страждати не дає робота. Втомишся — дійти б до ліж­ка. До того ж дитину треба було ростити.
А Марина — киянка. Ви­росла в тепличних умовах. І тут таке потрясіння. Потра­пила в лікарню. Не зразу, та все ж таки почала прихо­дити до тями. Потім Воло­дю зустріла. Нові враження, почуття. Хотіла почати життя заново. Та після народження Артемка її недуга поверну­лася. Доглядати за дитиною невістка не могла. Так ону­чок опинився у мене.
Аллі Василівні тоді було 48. Працювала вчителькою початкових класів. Тримала чимале господарство.

— Три корови, кобила, город великий. Із дитиною це стало неможливим. Спо­чатку наймала людей навіть, щоб відпасти череду, та зго­дом усе позбувала. Зали­шила тільки птицю. А за­мість корів купила козу, щоб онуку було молоко.
Коли початкову школу в селі закрили, пішла на ви­слугу — стажу вистачало.

Так ми з Артемком і жи­ли. Завжди удвох. Тому в нього і народилося оте «ма­ма». Я виправляла. Розка­зувала про Марину. І вона, коли хвороба трохи відсту­пала, дзвонила. Але малим треба, щоб мама була по­ряд завжди. Щоб і в дитса­док приходила забирати, і в школу проводжала, і з уро­ками допомагала.
Вони все робили разом: саджали город, збирали врожай, заготовляли корм для кози. Радощі і печалі теж були спільними.
Зараз землі залишилося тільки 7 соток. Обробляють самі. Є плужок-розпашник. А сіно для Машки косять мо­токосою. Аллі Василівні не­легко, та вона ні на що не на­рікає. Не переймається тим, що могла б влаштувати осо­бисте життя чи просто пожи­ти для себе. Каже: так скла­лося, що вдієш. Тільки б не стало гірше.

На жаль стало. Горе при­йшло цьогорічного 7 черв­ня. Впало як сніг на голову — не було ні тривоги, ні пе­редчуттів, ні поганих снів. Вранці Артем подався до лі­су розвідати, чи не пора по гриби. А після обіду поїхав із хлопцями кататися велоси­педом.

— Гляди ж обережно там, — за звичкою попере­дила бабуся.

— Добре, не хвилюйся, — прокричав уже з вулиці.
Та не минуло й години, як на город до Алли Василів­ни прибігли перелякані діти:

— Усі білі, як полотно. Кажуть: Артем убився. До мене не зразу дійшло. Потім наче паралізувало. Подумки лечу з усіх ніг, а сама стою як укопана. Коли відпустило, кинулася на гору, де катали­ся хлопці.

Нічого перед собою не бачила. І досі в голові тіль­ки одна картина: на землі лежить мій закривавлений хлопчик, а з голови у нього стирчать гілки кленів. Кози обгризли на них верхівки, а стирчаки залишились.

На них Артем налетів з розгону, коли мчав з гори. Колесо потрапило в пісок, і велосипед різко розверну­ло, чи було погано закріпле­не кермо — це тільки припу­щення. Усе сталося миттє­во. Хлопці нічого не встигли розгледіти.

— Я сама злякалася сво­го крику. Збіглися люди. Ми­кола Трухан зняв Тьому з тих стирчаків. Ще зовсім не­давно онук був жвавий і ве­селий. А зараз — як мертвий: голова висить, очі вилізли з орбіт (проптоз — сильне змі­щення очних яблук вперед з кісткової орбіти, виникає че­рез сильну травму голови. — Авт.).

Алла Василівна не мо­же говорити про це без сліз. Згадує: «швидка» їхала роз­битими дорогами так швид­ко, наскільки це було мож­ливо. Тіло онука гойдалося на подушках на кожній вибої­ні. Потім, біля Мени, його пе­ренесли в реанімобіль, який прибув на виклик.
Потім була Чернігів­ська обласна дитяча лікар­ня, операція, яка тривала всю ніч, нескінченне очіку­вання одного-єдиного сло­ва, заради якого вона б від­дала все на світі: «Живий». Хай покалічений, зранений — тільки б дихав! А далі во­на виходить, виняньчить, по­ставить на ноги.

Слава Богу, Артема вря­тували. Перші дні він лежав у реанімації нерухомо. Про­гресом було, що почав за­плющувати очі. Скільки ще так буде, чого чекати далі? — на ці запитання відповіді не було. Була тільки надія на одужання. І на допомогу ви­щих сил.

Вона, надія, зміцніла, ко­ли Алла Василівна приїхала додому (хоча б перевдягну­тися, бо везла онука в старо­му халаті, у якому була на го­роді — у лікарні її змінила Ар­темова хрещена) і побачила у дворі лелеку.

— У мене аж серце затрі­потіло. Це був дуже добрий знак. Минулого літа ми з Тьомою врятували трьох ле­лек. А цей тепер наче приле­тів на поміч нам.

Розказує: тоді була страшна буря, вивалило ди­мар, повалило паркан, зла­мало березу. Птахи силь­но постраждали — в одного була перебита нога. Бабуся з онуком лелек прихистили, доглядали, ловили для них рибу. Добилися навіть, щоб волонтери забрали калічку на реабілітацію.

І дійсно, з того дня стан Артема почав поліпшувати­ся. В кінці місяця його випи­сали. Правда, потім Артем ще два тижні лікувався в Ко­ропі, деякий час ходив хитаючись, але першого вересня разом з іншими школярами пішов до школи.

— Йому треба більше відпочивати, тож уроки до­водиться пропускати. Болять травмовані руки, ноги, а осо­бливо голова — там ямки ще не позаростали як слід. Ми замовили спеціальний каш­кет, у якому над ними не тка­нина, а пластик. Бо, не дай Бог, хтось випадково м’ячем попаде чи сніжкою взимку.

Постійно їздимо до сто­матолога, бо зуби теж силь­но пошкоджені.

Артем дуже хоче швид­ше відновити сили ще й щоб здійснити свою мрію — ста­ти військовим і захищати Україну.

Витрати зросли, а зі статків — тільки її пенсія та фінансова допомога від си­на. У невістки — копійчана пенсія. Їй самій потрібен до­гляд. З нею постійно батько. А йому вже 80.

— Як ти? — запитую Ар­тема.
— Нормально. Удвох з мамою справляємось, — відповідає, знову забувши про обіцянку при сторонніх називати бабусю бабусею.

Для всіх, хто захоче під­тримати цю мужню родину, повідомляємо номер банків­ської карти бабусі - 4731 2196 4502 1555 (Безрученко Алла Василівна)

Джерело: газета “Гарт”, Марія Ісаченко, с. Розльоти Новгород-Сіверського району

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.