Майстру з Чернігівщини, що зараз воює пощастило двічі: вижив і вцілілі руки

Відомий український гончар Олег Луцук зі Столь­ного (на Менщині) став на захист країни в цьогорічно­му червні. У 53 роки. До цьо­го робив для Перемоги що міг — проводив розіграші своїх виробів, а виручені ко­шти передавав ЗСУ, виготов­ляв «кікімори» для маскуван­ня бійців, створював для них патріотичні обереги. Для ци­вільних, аби їм легше було переживати страхи і викли­ки воєнного часу, заснував «Швидку гончарну допомо­гу» — влаштовував майстер-класи, на яких учив розка­чувати глину, ліпити, розма­льовувати вироби.

Його автівку чекали в усіх куточках області — і малюки в дитсад­ках, і працівники в офісах. Нерідко працювати доводи­лося у бомбосховищах. Для багатьох, за відгуками, гон­чарна терапія була як рятів­не коло. Вона ніби переми­кала на іншу хвилю — відво­лікала, заспокоювала, при­носила радість. Тому багато людей, дізнавшись, що їхній улюблений гончар ще слу­жити, молилися за нього — щоб уцілів і повернувся до своєї справи. А коли він пові­домив, що машина «гончар­ної допомоги», якою він пої­хав на війну, «притомилася і взяла паузу», гуртом зібра­ли кошти на іншу. Просили його за можливості давати знати про себе в соцмережах. Він пообіцяв, іноді ро­бив це — знімок і кілька ряд­ків: про бойових побратимів, про те, що знайшов глину, про вірного чотирилапого — собаку на кличку Шашлик...

Про те, що йому самому до­велося пережити, друзі і ша­нувальники «читали» за фо­тографіями. Особливо по­казові дві — де Олег на по­чатку і через 4 з лишком мі­сяці служби. На останній — стільки втоми, стільки смутку в очах... Як практично в усіх, кому випало воювати на До­неччині, зокрема на Покровському напрямку.

Справжнє пекло там по­чалося цієї весни, коли армія країни-агресора прорвала лінію фронту в районі Очере­тиною. Після того загарбни­ки почали просуватися вглиб Донецької області, зосе­реджуючи зусилля на Курахівському, Лиманському, Куп’янському а особливо на Покровському напрямках.

Битву за Покровськ, що є ба­зою матеріально-технічного забезпечення ЗСУ та осно­вним транспортним вузлом (тут перетинаються численні автомобільні і залізничні лінії), аналітики називають кульмінацією цьогорічної військової кампанії москви.

Підрозділ Олега Луцука воював на цьому на­прямку понад місяць тому. Тоді, за оцінкою амери­канського журналу Forbes, росіяни мали тут перева­гу в живій силі мінімум у 4 рази.

— Ми потрапили в ото­чення. Вирвалися 19 ве­ресня. Стільки хлопців по­лягло... Справжніх Геро­їв, — Олег Станіславович розказує про ті страшні дні кількома словами. У кожному з них — біль. Йому пощастило вижити. Хоч зазнав контузії і все тіло посічене — лікарі ви­йняли з нього більш ніж 20 осколків. Каже:

— Це не всі. З рештою доведеться жити.

Крім цього, роздроблена стопа, пошкоджені коліна, переламані пальці на ногах.

Та Олег Станіславович вважає, що йому пощасти­ло. Навіть двічі, бо не тільки живий, а й руки цілі — змо­же ліпити. Почав ще у своє­му другому госпіталі в Ума­ні (перший був у Запоріж­жі) — глину надало підпри­ємство народних художніх промислів «Кераміка Літинська». Його засновники — І подружжя Михайло Зобків і Оксана Ропотілова — постійно допомагають ЗСУ.

Майстеркласи були для поранених, які лікува­лися разом з ним, для ви­хованців дитбудинку. Туди гончаря, щойно він почав робити перші після пора­нення кроки (з милицями) привозили місцеві волон­тери.

— Це було для мене свято. Я зміг на кілька го­дин повертатися до улю­бленої справи. Це було щастя, — посміхається. Найкращими ліками він називає підтримку та увагу зовсім не знайомих людей.

Згадує: після операції хотів скоріше стати на ноги, тому намагався більше хо­дити. Територією госпіталю, до найближчого АТБ. Бабусі, що торгували вирощеним урожаєм неподалік магази­ну, жодного разу не відпус­тили без фруктів. Перехожі просто на вулиці тиснули ру­ку, дякували.

— Ніколи не забуду хлоп­чини, що був моїм суперни­ком на аукціоні. Його вла­штували — для підтримки ЗСУ — після концерту групи «Антитіла» (на концерт я по­трапив теж завдяки волон­терам). Лотом, за який ми змагалися, був розписаний ящик з-під боєприпасів. Я зупинився, коли ціна сягнула 5 тис. грн. Він заплатив 6 ти­сяч. А потім обійняв мене зі словами вдячності і подарував мені цей ящик. Я плакав.

Привіз ящик із собою. Віддам у музей.

Для себе залишу плакат групи з автографами співа­ків. Вони виступали в Ума­ні в рамках Всеукраїнського туру, протягом якого плану­вали відвідати з концертами 43 міста України.

Отримав неабиякий за­ряд позитиву від їхніх пісень, від спілкування. Було неймовірно приємно, коли лідер гурту Тарас Тополя ска­зав, що хотів би, аби його діти (їх у співака і його дружи­ни, співачки Альоші, троє. — Авт.) навчалися в мене гончарства.

Серед речей, які стали для Олега Станіславовича особливо дорогий під час війни, - козацький хрест подарований співаками і музикантами відомого черні­гівського гурту «Голос душі»: — Він пройшов зі мною пекло.

А оберегом була ікона Божої Матері, написана спе­ціально для нього україн­ським іконописцем Левом Скопом на дошці від ящика з-під снарядів.

— Моїми фетишами, які рятували і були стимулами вижити, стали шолом із на­вушниками і плитоноска від Олексія Прищепи (відомо­го на Менщині волонтера — Авт.), від моїх київських друзів Міли та Романа Ку - чинських які підтримують захисників з початку повномасштабного вторгнення.

Запитую, наскільки змі­нили його ці 4 з лишком місяці.

— Вони допомогли від­чути війну зсередини. По­бачити її справжнє облич­чя. Зараз дуже важко гово­рити про це. Можливо розкажу пізніше.

— А що у планах, крім лікування і реабілітації?
— Все залежить від ви­сновків лікарів. Можливо по­вернуся в ЗСУ. Якщо ні, то є ідея щодо створення арт-терапевтичної майстер­ні для реабілітації ветеранів війни. Зі старого — «Швид­ка гончарна допомога», ро­бота з учнями. Я дуже сумую без них.

До того ж, каже, хотілося б створити щось масштаб­не — на зразок найбільшо­го в Україні (заввишки 169 см) — свищика, який він злі­пив у 2021 році Національ­ний рекорд тоді був зафіксо­ваний 19 червня.

Багато шанувальників гончаря мріють про те, щоб він залишився і продовжу­вав рятувати їх від війни.
Перше, що він зробив, приїхавши додому, для швидшого закінчення — ви­ставив на аукціон таріль, якого виготовив ще до мобі­лізації, — щоб передати ко­шти військовим, які зараз захищають країну.



Джерело: газета “Гарт”, Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.