Підозрювану Ма­рину Сидоренко у вбивстві співмешканця випустили із СІЗО. Вона переконує, що не вбивала

Півтора місяця тому в Оле­нівці Борзнянської грома­ди сталося вбивство 27-річного Вадима Деркача. Йо­го знайшли мертвим у се­бе вдома з проникаючим по­раненням грудної клітки. Як з’ясувалося, чоловік помер від удару ножем у серце. То­го ж дня (13 липня) поліцей­ські затримали співмешкан­ку Вадима — 45-річну Ма­рину Сидоренко. Їй вручили підозру в убивстві і на два мі­сяці закрили в СІЗО. Та в ізо­ляторі вона пробула менш ніж два тижні. Наданий дер­жавою адвокат оскаржив ухвалу суду і добився, щоб Марину випустили під до­машній арешт. Таке рішення неабияк обурило рідних по­кійного. Однак вдіяти вони нічого не можуть. Зараз під­озрювана в селі: доглядає за матір’ю-інвалідом і сподіва­ється, що обвинувачення з неї знімуть. Адже стверджує, що не винна.



Фото ілюстративне

Люди розказують, сімейне жит­тя в Марини не западилося. Із чо­ловіком вона давно розлучилася, а в 2021-му поховала єдиного си­на Миколу (йому було 22). Із рід­них зосталася лише мати. Вона має II групу інвалідності, пересу­вається на інвалідному візку. Меш­кає окремо, однак Марина нею опі­кується, хоча й сама на «групі» ще з 13 років — відколи їй видалили щи­товидку. Після операції в неї розви­нувся гіпотиреоз (брак гормонів щитовидної залози). З тих пір Си­доренко вимушена постійно при­ймати ліки, без яких може впасти в кому і навіть померти.

Із Вадимом Марина зійшлася років зо три тому. Він родом із су­сіднього села. В Оленівку переїхав разом із батьками понад 10 років тому. Звідси призивався на стро­кову службу. Після армії вернувся в село, вів непримітне життя. Пер­ший час пара жила в Марини. Ко­ли ж минулої весни батьки купили Вадимові власну хату, Марина і Ва­дим стали ходити одне до одного. Подовгу мешкати разом не виходи­ло через регулярні конфлікти. Лая­лися то з однієї причини, то з іншої.

У тому числі й за гроші. Жили зде­більшого з Марининої пенсії з ін­валідності. Прийшла вона і напе­редодні трагедії — 12 липня. Того дня люди бачили пару біля магази­ну. Там вони привселюдно посва­рилися. А наступного дня Вадима знайшла вбитим його мати.

Уранці 13 липня вона прийшла до сина в гості і побачила, що той лежить на дивані обличчям до­низу. Зразу подумала, що спить. Коли ж перевернула — побачи­ла кров і рану в грудях. Виклика­ла поліцію. Марину затримали за кілька годин. Спершу її доправи­ли в ізолятор тимчасового триман­ня у Ніжині. А за два дні рішенням Борзнянського райсуду помісти­ли до Чернігівського СІЗО на 60 діб. Однак уже 25 липня Чернігів­ський апеляційний суд ухвалив негайно звільнити Марину Си­доренко з-під варти.

Усе завдя­ки апеляції, яку подав її адвокат. У своїй скарзі він зазначив, що жін­ка має інвалідність II групи, догля­дає за хворою матір’ю й ніколи не притягалася до кримінальної від­повідальності. Крім того, захис­ник вказав, що Деркач не раз бив Марину. І як доказ надав висновок експерта зі знятими побоями. Зва­живши на це, Апеляційний суд за­мінив запобіжний захід на домаш­ній арешт.

— Марина зараз у мене. Осели­лася тут, бо їй так зручніше догля­дати за мною. Не треба ходити ту­ди-сюди. Хоча слідчий дозволив їй пересуватися селом. І сказав, що за потреби навіть можна їздити в лікарню. Головне — аби завжди бу­ла на зв'язку, — розказує мати під­озрюваної, 69-річна Ганна Бержатня. — У СІЗО Марина мало не вмерла. Їй щодня необхідна велика доза медпрепарату — 300 мілігра­мів. Це шість пігулок. Я ліки пере­дала, але в СІЗО дочці давали ли­ше по дві таблетки на день. Цього замало, тож їй там зробилося зле. Слава Богу, співкамерниці всіляко помагали Марині. А коли вона зо­всім занедужала, то стали гатити у двері, кричати: «Викличте лікаряІ» Чим врятували дочку.

Вдалося поговорити і з самою Мариною. Вона погодилася роз­повісти все, що пам’ятає про ті фа­тальні події:

— Уранці 12 липня я отримала пенсію і зайшла до Людмили (ма­тері Вадима). Повернула їй 200 гривень боргу і дала ще 200 гри­вень на молоко. Сказала, що за­беру ввечері, а сама пішла в магазин. Там купила оцту, цукру і кри­шок для закруток.

Біля магазину мене перестрів Вадим, став вима­гати грошей. Щоб відчепився, я за­явила йому: «Немає, віддала тво­їй матері за молоко». А він узяв та й смикнув за торбу. Вона впала, пляшка з оцтом розбилася, цукор розсипався. Злякавшись, я побігла до матері. Трохи пересиділа в неї, а тоді знову сходила у магазин. Ку­пила того ж самого, а ще хліба, су­пових наборів. Дві торби продуктів вийшло. Одну до себе додому за­несла, а з другою вернулася до ма­тері. Приготувала їсти, допомогла їй закрити консервацію. У мами я була десь до 23-ї години. А тоді надумала поїхати до Деркачихи по молоко. Година хоч і пізня була, але вона сама мені казала: «Коли змо­жеш, тоді й приїжджай, хоч і о два­надцятій».

Одне слово, приїхала, загля­нула у двір, а вони там лаються втрьох: Вадим, його мати і віт­чим. Втручатися я не стала, розвернулась і поїхала до матері. По­яснила їй, що молоко привезу за­втра. Мама запропонувала зано­чувати в неї, та я відмовилася. Бо вранці хотіла поїхати в Борзну, щоб погасити кредит, а гроші й доку­менти лежали в моїй хаті. Та й пе­реодягтися треба було. Тому зре­штою пішла. Додому зайшла десь опівночі. А невдовзі з'явився Ва­дим. Став грюкати в двері. Відчи­няти я не хотіла, та він пригрозив: «Одкривай, бо зараз двері винесу і тебе приб'ю!» Тільки-но відчини­ла, як він схопив мене за руку, забрав телефон, сумку з продуктами і потягнув до себе в хату (вона че­рез 4 будинки). Там почав мене би­ти, а потім став кидати в мене все що попадалося під руку: табуретки, чашки. Пригрозив ножем: «Я за­раз тебе заріжу. А потім із вітчи­мом вивеземо труп і закопаємо в лісі. Скажемо, що ти гуляти по­їхала». У якийсь момент він поклав ножа на стіл біля мене. Я цього не бачила, бо в хаті було темно (світ­ла тоді не було через відключення, а вікна були завішені). Я випадково нащупала того ножа й узяла в ру­ку. Подумала: що буде, те й буде.

І тут Вадим кинувся мене души­ти, притис до стінки. Я намагала­ся відштовхнути його, та куди там! Туша під сто кіло. Лише коли сам відпустив мене, то вибігла у двір. Він — за мною. Сказав: «Не йди. У мене онде рука поранена. Треба перев’язати». Світив місяць, тож я розгледіла, що в нього кров на ру­ці. Однак перев'язувати не нава­жилася — боялася, що знову наки­неться.

— А в грудях у нього була ра­на?
— Я не бачила, бо він був у тем­ній футболці.

— І що було далі?
— Іти додому я побоялася, тож пішла до сусіда. Вадим потім туди приходив зі своїм собакою. Десь близько третьої ночі. Смикав хвіртку, але зайти не зміг, бо вона була замкнута. Ми із сусідом чу­ли, як він кричав: «Де ж вона по­ділася?» Видно, мене мав на ува­зі. Трохи постояв біля двору і пішов кудись. У сусіда я була аж до ранку. Потім заїхала до подруги. Тоді ме­ні й подзвонила мати: «Тебе полі­ція шукає, приїдь до мене». У мате­рі мене й затримали. І навіть не по­яснили за що. Лише на суді під час обрання запобіжного заходу я ді­зналася, що Вадима вбили.

— Ви не припускаєте, що він міг не лише руку поранити, а й наштрикнутися грудьми на ніж, коли Вас душив?
— Експерт сказав, що його вби­ли ударом у серце. Якби Вадим дійсно напоровся на ножа, то так і зостався б лежати в хаті, а не бігав би ще пів ночі мене шукати. Із та­кою раною це неможливо. Я пере­конана, що до нього хтось прий­шов зі знайомих і зарізав. Мо­же посварилися. Але в нього вдо­ма точно хтось був, бо ще коли він утримував мене у хаті, я чула чи­їсь голоси за вікном. Крім того, ка­жуть, коли Вадима знайшли, то в нього вдома було прибрано, а сам він був переодягнутий.

— А де подівся ніж, який ви тримали в руці?
— Втікши від Вадима, я забра­ла того ножа із собою і віднесла до сусіда. Потім його вилучили полі­цейські. Проблема в тому, що у Ва­дима був іще один — точно та­кий самий. І, певно, саме ним йо­го й зарізали. Та поліцейські дру­гого ножа так і не знайшли. Наді­юсь, що вони таки в усьому розбе­руться.

Побачимо, чим завершиться слідство і в якому вигляді справа ді­йде до суду. Важливу роль відігра­ють експертні висновки, зокрема й вилученого ножа.

Джерело: газета “Гарт”, Олексій Прищепа

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.