Антоніна Костюшко віддала вже другий автомобіль для ЗСУ

«БУЛИ ЯК ОДНЕ ЦІЛЕ»

63-річна Антоніна Василівна не знімає чорної хустки. Двох її найрідніших людей не стало з перервою в рік і неповний місяць.

— Чоловік, Володимир Івано­вич Ренкас (у нас різні прізвища, бо я лишилась на дівочому), помер 8 грудня 2022 року — тромб. А Іллюші не стало 4 січня 2024-го. Впер­ше моя дочка Ілона зустрічала день народження сама. Завжди він був у них спільний, адже Ілля з Ілоною — двійнята. Мені зараз важко, а їй — не розказати як! Між ними був такий тісний зв’язок, вони були як одне ці­ле. Колись дні народження відзна­чали разом, а як роз'їхались, Ілля їй слав такі відеопривітання — це тре­ба було бачити. 7 березня їй випов­нилося 26, а йому назавжди зали­шилось 25. Того дня творилося щось страшне і сумне!.. Я за Ілону аж бо­ялась. Щоб дочка заспокоїлась, я з Іллюшиного телефона надіслала їй повідомлення ніби від нього: «С­естричко, мене вже немає, але ти ма­єш жити далі за нас двох...»

Вони удвох і до військкомату піш­ли на другий день повномасштабного вторгнення. Приїхали до мене в Носівку, де в нас дача і куди я пере­бралась після виходу на пенсію (ра­ніше ми жили і працювали в Броварах на Київщині). У Носівці діти за­писалися в тероборону. Ілона лиши­лася тут медсестрою, а Ілля з 9 бе­резня захищав Чернігів. Уже 13-го зазнав поранення в ліву руку. Та піс­ля лікування повернувся на службу...



На фото Ілля Ренкас

«ТО ЗАЛІЗЯЧЧЯ!»

— У чернігівській частині А7105 . Ілля служив зв'язківцем. Важке об­ладнання мусив носити на собі. По­трібен був автомобіль. Ми з Воло­димиром вирішили віддати йому чо­ловіків «Ніссан», тільки в ньому була зламана одна деталь. За фахом Іл­ля — автослюсар, якось приїхав (ко­ли був у Чернігові, то міг вирватися на день-два між чергуваннями), во­ни з батьком за три дні авто розібра­ли, дістали ту деталь, наш кум її зва­рив. Але необкатане автодорогою в Чернігів заглухло раз, другий. Ілля вернувся, його покинув, забрав мою «Тойоту» і поїхав. У мене є фото, як невдовзі нею син у загальній колоні Іде в Бахмут.

Там моя «Тойота» йому з побра­тимом урятувала життя. На їхні по­зиції вночі прорвався ворожий танк. Хлопці вскочили в «Тойоту» і вирва­лися з-під обстрілу. Тікаючи, врізалися в блокпост, машина — вщент, Іллі придавило ноги, але вижив. Се­ред ночі слав мені голосові пові­домлення: «Мамо, я «Тойоту» розбив!..» А я йому: «Ти живий? Руки-ноги цілі? І добре! А машина — то залізяччя». Вона так і лишилася там, між селами в районі Кліщіївки.
Після Бахмута Ілля знову служив на Чернігівщині.

— В основному у зв'язку, але часто ходив у складі ДРГ, причому на такі операції, куди ніхто не хотів, бо небезпечно, а він рвався. Він був хо­рошим розвідником. Побратими го­ворили: коли Ілля йшов на операції, всі охоче йшли з ним, бо знали, що повернуться. Над ним наче захисний купол був, якась аура...

Звісно, Ілля мені не все розка­зував. Якось я почула, що він сусід­ському хлопцеві (теж військовому, з яким дружили в дитинстві) описує одну ситуацію. Подумала: то він прихвастує. А вже після того, як син за­гинув, іду по ринку, мене зупиняє один чоловік і питає: «Ви мама Іллі Ренкаса?» — «Так». Він мене обнімає і каже: «Я йому зобов'язаний жит­тям». І детально розказує ту історію, яку Ілля розповідав сусіду. Виявля­ється, то була правда.

«НЕ ЗАБИРАЙ ІЛЛІ!»

— На Чернігівщині після Бахму­та йому було незвично, він весь час писав рапорти на переведення в ін­шу частину. І домігся - потрапив в Авдіївку. Я переконувала не стіль­ки його, скільки себе: «Вона з 2014 року добре укріплена. Все буде га­разд». Проте тривожні передчуття мене не покидали. І за два місяці по­чалися ворожі штурми Авдіївки... Я не їла, не спала, телефона з рук не випускала. Молила: «Іллюшо, хоч плюсик надішли, що живий!»

У грудні він зміг вирватися до­дому. Ніби передчував, що треба по­прощатися. Хотів узяти змінні речі, бо в нього на позиціях згоріли одяг і взуття. Так прикро: тоді я не знайшла його берців, а недавно, через три мі­сяці після його загибелі, наткнулася на них...

У ту останню зустріч між нами було стільки теплоти! Я, поки його чекала, спереживалася, підскочив тиск, а тонометр накрився. Син по­їхав купив мені новий. Не хотів ля­гати спати, щось у телефоні показу­вав, розказував... Я його підстригла і насилу уклала: «Хоч годинку поспи». Вдосвіта він поїхав. І доби вдома не побув.

Прощаючись, обійняв мене так міцно, що мало не задушив. І по­вторював: «Мамо, все буде добре!» А мене гнітило передчуття, що я йо­го обіймаю востаннє... Я йому цього не сказала і від себе ці думки відга­няла...

У ніч із 4 на 5 січня мені наснив­ся мій знайомий Сергій — кадровий військовий, який загинув 1 берез­ня 2022 року при звільненні Сум. Уві сні я дуже плакала і просила йо­го: «Не забирай Іллі!» Проснулась у сльозах і зразу зрозуміла, що із си­ном щось сталось...

РЕКС

— Як загинув мій син, я похвилинно знаю від його побратима Сашка. О сьомій ранку до приватно­го двоповерхового будинку, де во­ни були втрьох, під'їхав БТР, із ньо­го висипали орки. Почали зазирати у вікна, перевіряти, чи хто є. Хлопці причаїлися.

О 9.37 Ілля відправив повідом­лення ротному: «Хочеш жити — не сунься сюди. Тут кацапи в нашому дворі, нам треба їх вибивати». А о 9.38, надіслав мені голосове: «По­силки я не забрав (я йому перед Но­вим роком вислала), не обіцяю, що заберу її вчасно. Не хвилюйся, все буде добре. У нас тут дуже непроста ситуація».

Хлопці закидали орків граната­ми, потім пішли на зачистку. Не зна­ли, скільки їх було. Ілля побачив, що біля літньої кухні засів один. Пішов на нього, почав стріляти, і той від­крив вогонь, обмінялися чергами. Ілля окупанта застрелив, але і в ньо­го попала одна куля. Рану побрати­ми йому затампонували. Із сусідньої позиції прибіг медик. Як узнали, що поранили Рекса (це позивний си­на), то прислали евакуатор, незва­жаючи на світлу пору (в цілях без­пеки зазвичай евакуйовують лише в темний час). Зробили все, що мо­гли. Але врятувати Іллю не вдалося.
Я нікого з наших не звинувачую, це війна...

Я весь час за нього молилася. І думаю: може, в ту ніч помолилася недостатньо?.. У сина із собою за­вжди був 90-й псалом «Хто живе в помочі Всевишнього» (це вважа­ється солдатською молитвою). Ко­ли він востаннє приїжджав, то по­просив замінити зіп-пакет, у яко­му був псалом: «А краще поклади у два». Папірець той був такий потріпаний, кажу: «Давай я тобі його пе­репишу». А він: «Ні-ні, це мій оберіг! Не уявляєш, із яких я бід виходив, це така сила!» Після загибелі сина ме­ні прислали його документи, а серед них — псалом. Чи він тоді був із ним — не знаю... Побратим розказував, що Ілля завжди носив його в бронежилеті, а коли міняв у ньому пласти­ни, тримав цей пакет із псалмом у зубах, щоб не дай Боже не загубити.

— Чому в нього був позивний Рекс?
— Це в сина ще зі школи таке прізвисько - скорочено від прізви­ща Ренкас. Він і позивним його зро­бив. І повністю йому відповідав! З латини Рекс — «воєначаль­ник, король».

- Ілля був моїм захистом, опо­рою, порадою. Після смерті батька забезпечував фінансово мене і се­стру. Він був мудрий-мудрий, за­хоплювався філософією. Його улю­блена фраза: «Сильні люди завжди самотні».

Хоча поряд із ним завжди були дівчата, він навіть устиг побувати в шлюбах - цивільному та офіційно­му. Від першого є донечка, їй у трав­ні буде 6 років. Я, скільки житиму, їй допомагатиму.

«ХАЙ «НІССАН» СЛУЖИТЬ ДЛЯ ПЕРЕМОГИ...»

— Мабуть, тепер перебирати­мусь на Житомирщину, в село Ми­хайлівка, звідки я родом. Там на од­ному кладовищі поховані мої дідусі, бабусі, батьки, чоловік, а тепер і син. Він сам так захотів. Коли ховали Во­лодю, Ілля сказав:«Поховаєте мене поряд із батьком».
Тут мене більше нічого не тримає. Ось і автомобіль віддала...



На фото Антоніна Костюшко передає "Ніссан"

Тоді, коли Ілля повернув «Ніссана», ми його затягни у двір, так він і стояв. Чоловік помер, Ілля служив, я вже хотіла автівку на металобрухт здати. Але син запевняв, що приїде і відремонтує. Після його загибелі я почала шукати волонтерів, щоб від­дати їм, та через несправність «Ніссана» ніхто не хотів браги.

І тут я побачила, що мій знайо­мий із Броварів, Анатолій Фатєєв оголосив збір на автомобіль. Він сам атовець, втратив обидві ноги, тепер волонтерить. У нього також загинув син — у жовтні 2023-го. Я написала Толі, що можу віддати «Ніссана», як­що в нього є можливість його відремонтувати. Вони з хлопцями приїха­ли, зняли цю деталь, згодом забра­ли й автомобіль. Дай Боже, щоб «Ніссан» прослужив для Перемо­ги якомога довше і врятував бага­то життів!

Джерело: газета “Гарт”, Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.