Загибла у Семенівці викладачка Світлана Зенченко під час обстрілів відмовилась піти в укриття і поїхала додому

11 квітня в Семенівці попрощалися з викладач­кою з класу баяна та акор­деона місцевої музичної школи Світланою Зенченко, яка загинула під час ро­сійського обстрілу 9 квітня. Колеги й досі не можуть по­вірити, що Світлани Олек­сандрівни немає, адже роз­мовляли з нею всього за кілька хвилин до трагедії.



- Останнім часом во­рог дуже активізувався - об­стріли Семенівки не припи­няються. Звісно, навчання у нашій музичній школі про­водиться дистанційно, од­нак на роботу ми виходимо регулярно. 9 квітня у Світ­лани Олександрівни був ви­хідний, та вона прийшла у школу, щоб відксерити но­ти, - згадує в.о. директора КЗСМО «Семенівська му­зична школа» Любов Макаренко. - Я вирішила за­варити чай і тільки-но взяла до рук чайник, як пролунав вибух, та такий, що нас аж підкинуло, а навколо шко­ли піднявся чорний дим. По­тім пролунав другий - десь неподалік пекарні. Разом з Оленою Олександрівною Велігурою (в.о. завуча Семенівської музичної шко­ли. - Авт.) Ми поспішили в укриття. Власного в музич­ній школі немає, то ми ходи­мо в погріб колишнього ма­газину, що неподалік, біля ринку. А ось Світлана Олек­сандрівна йти з нами відмо­вилася. Сіла на велосипед і поїхала додому.

Ми ж спус­тилися в той погріб. І тут по­чалося таке! Вибух лунав за вибухом, земля під ногами безперестанку здригала­ся. Мабуть, обстрілювали з «Градів». Вийшли ми з того погреба, аж коли все заспо­коїлося і вулицями знову по­чали їздити машини. Повер­нулися у школу, а наша при­биральниця сказала, що на вулиці Прямій убило якусь жінку. Ми зразу навіть не по­думали, що то може бути на­ша колега. А за кілька хви­лин нам повідомили, що то Світлана Олександрівна...

Очевидно, Світлана Олександрівна саме повер­тала з вулиці Героїв Украї­ни на Пряму, коли через до­рогу прямо навпроти неї ро­зірвався снаряд, і її букваль­но посікло осколками.

- До останнього ми не ві­рили, що то Світлана Олек­сандрівна. Це ж як так? Тільки-но розмовляли з нею, і ось її вже немає, - зітхає Любов Миколаївна. - Така добра і світла людина... Ми ж разом із нею майже все життя - разом навчалися в Чернігівському музично­му училищі імені Левка Ревуцького, разом працюва­ли... Світлані Олександрів­ні недавно виповнилося 55 років, тож вона хотіла вже полишити роботу. Складно працювати в таких умовах, учнів меншає, бо виїжджа­ють. Говорила, що тепер від­почине. Ось і відпочила... А пішла б із нами в той погріб... І чому ми її не умовили?

Сама Любов Миколаїв­на минулого місяця також потрапила в епіцентр масо­ваного обстрілу рашистів, і тільки дивом уціліла.

- 22 березня... Прямо посеред робочого дня при­летіло в наш місцевий Бу­динок культури, - розказує вона. - Я саме була там. В останній момент встигла ви­бігти з класу. Щоправда, в бомбосховище не добігла — втислася між двома стінами і чекала. І досі не розумію, як залишилася жива, адже по­ряд буквально на очах руй­нувалися стіни, вилітали двері, сипалося скло. Як­би залишилася в тому кла­сі, то... І з того часу нама­гаюся вчасно спуститись у найближче укриття, хоч ви­ходить це не завжди. Пе­ред вильотом авіації лунає сигнал повітряної тривоги, а ось артобстріли завжди починаються несподівано, підступно. Ввечері того ж дня, коли загинула Світлана Олександрівна, мені ще раз довелося ховатися в підвалі.

9 квітня потрапили в епіцентр обстрілу і підопіч­ні Любові Миколаївни — 20 чотирилапих, які живуть у її будинку. Можливо, наші читачі й не пам’ятають, але Любов Макаренко не раз бу­ла героїнею гартівських пу­блікацій, адже багато років вона опікується безхатніми собаками у своєму місті.

- Одна собачка того дня загинула, одну я й досі шу­каю, сподіваюся, що про­сто втекла, іще одна зазна­ла осколкових поранень, - зітхає Любов Миколаївна. - Ввечері я пішла в той будинок, щоб нагодувати сво­їх собак, полікувати поране­ну і трохи розгребти у дворі, бо прилетіло в сарай. Коли поралася на подвір'ї, зно­ву пролунав вибух. Десь по­ряд. Я глянула вгору і по­бачила в небі феєрверк. Останнім часом ми їх бачи­мо часто - щось вибухає в повітрі, а потім сиплеться дощ осколків. Я притислася до найближчої стіни, а потім перебігла до погреба, соба­ки за мною. Так там і сиділа, поки обстріл не скінчився. Що казати, страшно стало в нас жити, ніколи не знаєш, що на тебе чекає найближ­чої хвилини.

Вже думала про те, щоб виїхати, але ж треба тоді за­бирати із собою всіх соба­чок, на кого я їх тут полишу?
Сподівань же, що ско­ро обстріли припиняться, у мешканців Семенівської ТГ вже немає. Як кажуть вони, рашисти поступово розши­рюють «сіру зону» їхньої гро­мади. Бо якщо раніше під постійними обстрілами бу­ли прикордонні села, то за­раз небезпека щохвилини чатує на людей вже і в само­му селищі.

Джерело: газета “Гарт”, Катерина Дроздова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.