Людмила Хилик із Борзни майже 2 місяці шукає зниклого собаку породи лайка

— Мої батьки живуть у селі Ядути Ніжинського району, ми з чолові­ком щовихідних їздимо туди, - розповідає Людмила Хилик із Борзни. Колись таю. Анатолій Пашкуда захопив­ся полюванням, і 8 років тому двоє знайомих подарували йому цуценят лайки: спочатку сіреньку дівчинку (ми назвали її Терезою), згодом — біленького хлопчика. Йому ми дов­го не могли підібрати клички. Зрештою через схожість на білого вед­медика назвали Мишком.





Зараз, під час війни, полювання заборонено. Тож тато зазвичай во­див їх погуляти, вдосталь набігати­ся за озеро Трубин — воно біля дому батьків, майже в городах. 1 лютого Мишко з Терезою звідти втекли. Тато каже: щось побачили і рвонули. У нас за водоймою є ліс, може, якусь дику тварину помітили...
Втікають вони не вперше, проте було нагуляються, набігаються і вер­таються додому. Місцевість і дорогу знають. А то третій, четвертий день, а їх немає. Тато почав їздити селом їх шукати. Я дала оголошення про зник­нення собак у борзнянський чат у вайбері.

На шостий день мені рибалки скинули фото Терези за більш ніж де­сять кілометрів від села — на притоці Десни Прикалі. Вона, бідолаха, сиді­ла у згорілій вербі (дерево випалене вогнем і порожнє всередині). Мишка поряд не було. Хоча інші рибалки мені сказали, що бачили на річці двох со­бак. Тереза навіть просилася до них у машину — мабуть, закоцюбла, вона в нас мерзлячка. Але рибалки думали, що собаки з-за Десни прибігли (там село Куковичі). Відігнали їх...

Я татові скинула фото з чату, і він уранці котів поїхати по Тере­зу, та вона прийшла сама. Вийшов опівночі на двір — сидить на порозі. А ось Мишка й досі немає... Мабуть, ті шість днів вони були вдвох, бо са­ма вона там стільки не сиділа б. А коли Мишко кудись подівся, при­бігла додому (найімовірніше, побі­гла за машиною рибалок). І Мишко теж знайшов би дорогу, адже вони не раз були на тому Прикалі і взага­лі ті краї знають — не раз бували там із татом на полюванні. Якщо не при­біг — значить із ним щось сталося...

Спершу я думала, що він пере­біг через річку і прибився в якесь із сіл за нею. Уже обдзвонила Максаки, Макошине, Куковичі (Менщина. — Авт.) — ніхто такого собаки не бачив. Ще гнітила думка, що він утопився. Але тато заспокоїв: тоді були морози, річка замерзла, то на­вряд чи... Не вважає тато й що Миш­ко перейшов річку, бо Терези самої він не покинув би. Усі ми припускає­мо, що його хтось забрав. Імовірно приманивши чимось їстівним (Мишко любить попоїсти, а за шість днів точ­но зголоднів). Він у нас такий гарний, ніби постійно усміхається. Може, дій­сно комусь сподобався...

Людмила дала оголошення в різ­них соцмережах Борзнянщини.

— Мені стільки людей дзвони­ли, втішали, фотографій різних собак надсилали! Я навіть не думала, що так багато є схожих собак. Попервах із такою надією їхала на місце, де бачи­ли ймовірно нашого Мишка, і завжди було так боляче, що то не він... Посту­пово надія тане...
Тепер навіть до батьків їздити важко — несила бачити, як Тереза го­рює за Мишком. Так скавулить, так виє! Наче аж сльози в неї на очах. Во­ни виросли разом, ніколи не розлу­чалися. Напевно, і він десь сумує за домівкою!.. Можливо, сидить на лан­цюгу... Ми жодного з них ніколи не прив'язували, вони жили у вольєрі.
Звісно, в наш час багато хто роз­шукує рідних людей, а ми — собаку... Однак для нас він — член родини! Ми із сестрою з дитинства дуже хотіли собачку, але батько завжди був про­ти. Тож це перші собаки за все моє життя, і я не хочу одного з них втра­тити!

Придивіться і прислухайтесь: можливо, у ваших сусідів з'явився ве­ликий білий пес або ви чуєте із яко­гось двору тужливе собаче виття, чо­го раніше не було. А раптом це Миш­ко? Повідомте Людмилі за номером: (097) 554-20-36. Вона буде вам ду­же вдячна!

— 19 березня татові виповнить­ся 70 років. Найкращим подарунком для нього було б, якби Мишко знай­шовся!

Джерело: газета «Гарт», Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.