Світлана Александрова розповіла, що пережили люди у Чернігівській облас­ній психлікарні під час окупації

У лютому 2022-го Чернігівська облас­на психоневрологічна лікарня побли­зу Халявина Чернігівського району опинилася в окупації. Рятуючись від обстрілів, персонал і понад 300 паці­єнтів перебралися в підвали медзакладу. Щоб вижити, вони стали єди­ною командою, допомагали і підтри­мували одне одного. їм вдалося ор­ганізувати так звану «дорогу життя», якою з напівоточеного Чернігова в лі­карню доправляли харчі, медикамен­ти, теплий одяг, пальне для генератора. Великою мірою це стало мож­ливим завдяки медичній директорці Світлані Александровій (нині їй 53 ро­ки), яка, попри загрозу розстрілу, що­разу, коли треба було, ходила на во­рожий блокпост і домовлялася з оку­пантами, щоб ті пропускали машину з гуманітарним вантажем.



— Нічого не віщувало біди. 24 люто­го мало бути звичайним робочим днем. Я якраз збиралася заступати на добове чер­гування, — розказує Світлана Миколаївна. — Та о 5.30 мені зателефонував черговий лі­кар і сказав: почалася війна. Я живу біля лі­карні, тому вже за п'ять хвилин була на робо­ті. Першим ділом ми взялися виписувати тих пацієнтів, які могли перебувати вдома. Об­дзвонили їхніх родичів. Уже до вечора із 430 хворих у лікарні залишилося 306. А удвох із 12 відділень — наркологічного профілю та межових і кризових станів - взагалі виписа­ли всіх пацієнтів. По суті, у лікарні залишили­ся ті, кого ми не могли виписати, або ж ті, в кого немає родичів (чи є, але вже не могли доїхати, бо опинилися в окупації).

На території закладу є банкомат, апте­ка і невеличкий магазин. Тому наступний крок полягав у тому, щоб зняти готівку з кар­ток і закупити продуктів та ліків. Гроші зні­мали як персонал, так і пацієнти. Купували те, що не псується: консерви, воду, печиво. Специфічних для нашого закладу ліків (таких як антидепресанти, нейролептики, психотропи), слава Богу, вистачало. Бо якраз пе­ред великою війною відбулася планова за­купівля річного запасу. І це заспокоювало. Але потрібні були й ліки загального спектра: знеболювальні (особливо від головного бо­лю), від гіпертонії тощо. Тож, скільки могли, ми докупили їх в аптеці.

Із першого дня лікарня була в постійному контакті з тодішнім гендиректором Володи­миром Ященком (адмінкорпус розміщуєть­ся в Чернігові).
— 24 лютого ми телефоном обговорили подальшу роботу. Прийняли рішення відпус­тити додому тих працівників, у кого малі діти чи родичі, які потребують догляду. На добове чергування тоді заступило 75 чоловік пер­соналу. А затяглося воно кому як: хтось по­був кілька днів, а хтось — понад місяць. Од­них працівників заміняли інші. Бували дні, коли в лікарні залишалося всього 19 пра­цівників. Та ми вистояли і справилися.

Чи не найважче було в першу добу. Ми тричі се­ред ночі за тривогою спускали пацієнтів у підвал. А вони обурювалися. Мовляв, наві­що знущаєтеся з нас, будите. Річ у тім, що ми не зразу сказали їм, що почалася війна. Ви­бухи і тривоги пояснювали військовими на­вчаннями. Тієї ночі ні персонал, ні пацієнти майже не зімкнули очей. Тому наступної ночі ми вирішили не бігати туди-сюди, а залиша­тися в підвалі. Ліжка займали багато місця, тож замість них використовували дерев’яні піддони, на які поклали матраци. Також спус­тили вниз усі продукти, воду, ліхтарики, одяг, постільну білизну.

Кожне відділення облаштувало підвальне приміщення у сво­єму корпусі. Пацієнтів з одного відділення в інше «не підселяли», бо вони звикли одне до одного і до свого персоналу.

Першим із благ цивілізації зникло опа­лення. І персонал з пацієнтами стали уте­плятися: позносили в підвал усі ковдри і те­плі речі. Потім пропала електрика. А слідом за нею — газ і вода.
- У психіатрії світло відіграє важливу роль. Навіть уночі, хай і приглушене, воно має бути. Персоналу треба бачити, чи спить пацієнт, — пояснює Світлана Миколаївна. — Тому ми намагалися підтримувати освітлен­ня хоча б на мінімальному рівні. Вмикали на ніч ліхтарики, використовували світлодіодні стрічки (їх під'єднували до автомобіль­них акумуляторів), запалювали свічки, їжу готували у дворі на вогнищі. Дров мали не­багато. Після того як вони скінчилися, пали­ли старі віконні рами, які зосталися після ре­монту, і хмиз. Замість туалету викопали ви­грібні ями.

Коли рашисти окупували Халявин і сусід­ні села, то виставили біля повороту, що веде до лікарні, свій блокпост. Медзаклад виявив­ся відрізаним від світу. Загострилася потре­ба в продуктах, ліках і теплих речах Тоді ди­рекція закладу вирішила домовитися з окупантами, щоб ті пропускали з Чернігова сані­тарну машину з гуманітаркою.

— Це було десь на шостий-сьомий день вторгнення. Я наділа білий халат і піш­ла на російський блокпост. У мене й думки не було, шоб замість себе послати когось із колег. Бо розуміла, що росіяни можуть за­стрелити. І хоча було страшно, іншого ви­ходу я не мала. За мною було 400 людей (хворих і персоналу), і вони мали вижити. Ішла неспішним кроком. Руки розставила - щоб бачили, що в них нічого немає. На під­ході до мене вискочило 5 росіян з автома­тами. Крикнули: «Не подходите! Что нуж­но?»Я пояснила, що прийшла домовитися, щоб завтра о 10.00 пропустили нашу маши­ну з гуманітарним вантажем. Росіяни щось обговорили між собою, потім - по рації. Я чекала хвилин 10. Навіть головою не ворушила, щоб не спровокувати їх. Зрештою почула: «Хорошо».

У подальшому знову і знову ходила на блокпост і так само домовлялася, щоб о такій-то годині пропустили автомобіль. Влаштовувати гумвантажі намагалися двічі на тиждень. Та це не завжди виходило. А перша машина взагалі замість звичних 20 хвилин добиралася до нас три години. Бо рашисти її обшукували на блокпосуту й змусили водія і працівниць, які їхали на зміну, вивантажити всі речі на землю. Мене це розізлило, і я сказала їхньому командиру: «Ви або не поопускаєте, і тоді ми повмирає­мо з голоду і весь світ про це знатиме, або поопускаєте і не знущаєтесь з людей, які ве­зуть вантаж».

Зрештою домовилися, що во­ни перевірятимуть машини біля харчоблоку. Тож щоразу рашисти присилали своїх військових. Ті забирали собі все, що хотіли в основному цигарки, шоколад і ліхтарики. Згодом усе таке стали від них ховати. А щоб вони не відбирали каністри з пальним, при­думали хитрість: машину, яка приїжджала з повним баком, ми залишали в себе, а назад відправляли такий же автомобіль, але май­же порожній. Пальне зливали і використовували для генератора.

16 березня рашисти влаштували обшук на території лікарні. Заїхали БТРами, чоловік 60. Шукали військових, пройшлися по всіх корпусах, підвалах, гаражах.

— Один із пацієнтів вигукнув їм: «Сла­ва Україні!» Ми всі заціпеніли. Та, на щас­тя, обійшлося, — пригадує Світлана Мико­лаївна. — Окупанти гралися в миротвор­ців. Заявили: «Напишите списки продуктов — все привезем». Я відповіла, що нам нічо­го не треба. Лише попросила, щоб не роз­селялися в нас, і вони поїхали, але часто на­відувалися. Якось приїхали по ліки. Це вже потім ми зрозуміли, що вони по селах у людей запитували, кому що треба, а потім їхали до нас і брали.

Іншого разу окупанти запеленгували, як наші працівники телефону­вали з мобільного своїм рідним (із верхньо­го поверху, де іноді «ловив» зв'язок). Уві­рвалися, поставили всіх під приціли, сказа­ли: «Вы сдаете наши позиции». Та, пересвідчившись, що люди дзвонили рідним, від­пустили. А наприкінці березня якось заїхали і кажуть мені: «Роды принимать умеешь? Привезем беременную». - «Привозьте». Знайшла працівницю, яка колись була аку­шеркою в пологовому. Та, на щастя, вагітній ще два тижні треба було виношувати дитину. Вона пробула в нас три доби у підвалі, а по­тім її вивезли в Чернігів. Там і народила.

Окупації не пережило 37 пацієнтів лі­карні. Усі — похилого віку, мали хронічні розлади. Спочатку тіла вивозили в Чернігів. Од­нак морги швидко заповнилися і перестали приймати померлих. Тож працівники лікарні разом із пацієнтами копали могили в полі - за територією закладу.

— Загалом поховали 17 пацієнтів. Тіла померлих клали в спеціальні мішки, а коли ті закінчилися, то замотували у простирадла. До кожної могили робили табличку, на якій писали фарбою прізвище і дату народженні та смерті. Про всяк випадок я малювала схе­му кладовища, бо тоді ніхто не розумів, що з нами буде далі.

— Як окупація вплинула на пацієнтів? Хвороби загострилися?

— У декого загострилися, але більшість згуртувалися й допомагали нам: носили воду, переносили речі. Життя в окупації на­вчило мене двох речей. По-перше, завжди треба бути готовою до найгіршого. Тож те­пер маю підготовлений запас води, те­плих речей, спальних мішків. Ну й друге, не менш важливе, - ми сильні, коли ми разом. Об'єднавшись, ми зуміли вижити І тільки так зможемо перемогти!

Джерело: газета “Гарт”, Олексій Прищепа

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.