Торфозаводи Чернігівщини приватизують?

Наприкінці серпня цього року ДП «Чернігівторф» очолив новий директор — Олександр Старченко, який почав активно готувати технічну документацію заводів, що входять до складу підприємства, — Ірванцівського (Новгород-Сіверський pa­йон) та Смолинського (Чернігівський район). Це стало першим реальним кроком до майбутньої приватизації підприємства, яке включили в перелік об'єктів на приватизацію ще у 2019 році. Недавно директор «Чернігівторфу» змінився, однак курс свого попередника на приватизацію він планує продовжувати. Радості ці дії у торфовиків не викликали...



На фото - Смолинський торфобрикетний завод, фото зі сторінки заводу у Фейсбук

— Ні для кого не секрет, що ми проти приватизації, — говорить ди­ректор Смолинського торфозаводу Валентина Огієнко. — Торфозаводи — це стратегічні підприємства, тож ке­рувати ними (тим паче у воєнний час) мають державні органи влади, а не приватні особи. Тим більше громада, на території якої розміщений наш за­вод (Гончарівська ТГ. — Авт.), готова забрати його в комунальну власність і модернізувати виробництво.

За цей рік наш завод уже виготовив близько 10 тисяч тонн торфобрикету. Вліт­ку ми працювали на максимумі потуж­ностей, взимку обсяги реалізації че­рез вищу, ніж у конкурентів, ціну трохи впали й обсяг виробництва відповід­но теж. Зараз ціну знижено, але про збитки мова не йде. Та й взагалі наш завод може бути прибутковим (як­би не штучні борги, він уже був би та­ким), а в майбутньому ми могли б ще й збільшити кількість робочих місць, запропонувати покупцям нову продук­цію. І все це у комунальній власності.

— На жаль, свого часу по торфо­видобувній галузі, можна сказати, пройшлися трактором, намагаючись її оптимізувати, - говорить началь­ник Управління забезпечення реаліза­ції повноважень у Чернігівській області Регіонального відділення Фонду дер­жавного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях Валерій Йовенко. — І скільки б окре­мі заводи не говорили про прибутко­вість, цифри кажуть про протилежне: ДП «Чернігівторф» постійно генерує збитки і заборгованість із заробітної плати.

Якщо взяти до уваги три квар­тали цього року, лише остання із двох мільйонів 460 тисяч гривень зрос­ла до двох мільйонів 630 тисяч. Як­що й далі не вживати ніяких реальних заходів, така діяльність рано чи пізно призведе до банкрутства підприєм­ства. Де-факто його вже можна було б починати. Ось тільки всі ми розуміє­мо, що на сьогодні продукція ДП «Чернігівторф» дуже важлива для Украї­ни.

Крім того, банкрутство підприєм­ства стане великим ударом по колек­тивах заводів, тож їх однозначно тре­ба зберегти і модернізувати. Останнє — річ складна. Такого обладнання, яке є зараз на заводах, не виготовляють ні в Україні, ні в Європі. Його свого ча­су виготовляли в росії. Так, наші уміль­ці знаходять шляхи подовження його життя, однак... Радикальне переосна­щення й оновлення можливе лише че­рез інвестиції, а власного інвестицій­ного капіталу підприємства не мають. Єдиний вихід — приватизація. Впевне­ний, попри те, що Ірванцівська ділянка зараз доволі небезпечна, інтересанти на це підприємство будуть. Що­до комунальної власності... Передати будь-який із цих двох заводів грома­дам неможливо, адже Закон України «Про передачу об’єктів права дер­жавної та комунальної власності» містить норму, якою передбачено, що підприємство державної власності, як і об'єкт нерухомості державної влас­ності, не може бути передане до кому­нальної власності, якщо воно мінімум двічі не пропонувалося до приватиза­ції конкурентними способами і не бу­ло продане.

— Якщо чесно, побоювання пра­цівників заводів нам не дуже зрозу­мілі, — додає заступниця начальни­ка Управління забезпечення реаліза­ції повноважень у Чернігівській облас­ті Ольга Титаренко. — За законом про приватизацію представники заво­ду входять до аукціонної комісії Із пра­вом дорадчого голосу для розробки умов продажу підприємства.

Вони ма­ють право запропонувати все, що вва­жають за потрібне. Наприклад, коли проходила приватизація Чернігівсько­го ЕТЦ, до складу комісії входив юрист підприємства і, за його проханням, в умовах продажу були передбачені всі умови колективного договору, всі со­ціальні виплати, які працівники отри­мували до приватизації. Тобто якщо люди вважають, що треба залишити якісь певні умови, вони мають прийти і повідомити нам про це. Всі пропози­ції ми обов’язково розглянемо. Та й... Підприємство має 56 мільйонів гри­вень боргів. Плюс його стартова ціна становитиме 25 мільйонів гривень. Якщо покупець не сплатить боргів, із ним просто буде розірвано договір купівлі-продажу. То чи знайдеться ба­жаючий заплатити такі гроші для того, щоб потім здати підприємство на ме­талобрухт чи закрити? Ясно, що за та­ких капіталовкладень інтересант, яко­му це підприємство дістанеться, точно буде інвестувати в нього. І люди пер­шими виграють від цього.

Та є нюанс. Поки триває воєнний стан, виставити «Чернігівторф» на тор­ги неможливо, адже один його струк­турний підрозділ — Ірванцівський торфозавод — у зоні бойових дій. То що ж далі?

— Зараз я хочу провести внутріш­ній аудит підприємства і побачити ре­альну картину. Зробити фінансову аналітику за цей і минулі роки, поди­витися, куди йдуть кошти з реалізації продукції (стосується це більше «Смолинторфу», адже після прильоту 8 лю­того Ірванцівський торфозавод і досі повноцінно не відновив своєї роботи. Авт.), прорахувати прибутки і втра­ти, бо розпоряджаються грошима за­води напряму, — окреслює найближ­чі плани в.о. директора ДП «Чернігівторф» Віталій Тітаренко. — Ме­не дивує, що попри прибутковість, про яку говорять на одному із заводів, не­має резервного фонду, нічого не вкла­дається у виробництво.

Яким би це ви­робництво не було, туди треба вкла­дати гроші, тоді буде і якість, і прибу­ток. З Ірванцівським заводом після обстрілу ситуація складна, варіанти її покращення ми шукаємо, а ось «Смолинторф» — підприємство перспек­тивне. Там достатній обсяг виробле­ної сировини, є попит на продукцію. Воно може працювати і буде працюва­ти! Основне завдання — зберегти потужності підприємства, колективи (на Ірванцівському заводі працює 32 лю­дини, на Смолинському — 62. — Авт.) і підготувати заводи до торгів, бо при­ватизація однозначно буде. Чекаємо на результати аудиту, а потім робити­мемо висновки і будуватимемо плани. Можливо, будуть і кадрові зміни.

— Аудиту ми не боїмося. Кадрових змін — теж. І готові всіляко співпра­цювати з новим керівництвом «Чернігівторфу», — каже Валентина Огієнко. — Але також маємо свої умови — не роздувати штату ДП «Чернігівторф», на зарплати якого працюють звичай­ні торфовики, і сприяти розв’язанню проблем наших заводів. Хоч і від ідеї про комунальну власність не відмов­ляємось. Ми вже кілька разів пропо­нували реальний вихід із ситуації — роз'єднати заводи на дві окремі оди­ниці і таки знайти якийсь механізм для їх передачі громадам. Лише люди, які працюють на заводах, які живуть у се­лах, де вони збудовані, будуть зацікав­лені в їхньому збереженні і розвитку. Борги ж самого ДП «Чернігівторф» (а саме вони у загальній заборгованості найбільші) можливо покрити за раху­нок площ «Чернігівторфу» — їх і можна виставити на приватизацію.

Ми обов’язково простежимо, що ж буде із чернігівськими торфозаводами далі, адже Віталій Тітаренко — уже 30-й (!) очільник «Чернігівторфу». Його плани щодо виведення торфоза­вод і в із кризи доволі амбітні, і хотілося б, щоб їх вдалося реалізувати, адже в період воєнного стану і загрози блекаутів важливість торфовидобутку зна­чно зросла. А вже після Перемоги приватизувати і відродити заводи зможуть і самі громади, принаймні така можли­вість за законом у них є.

Джерело: газета “Гарт”, Катерина Дроздова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.