Петру Дуброві, який випадково вбив друга дитинства з залишеної в хаті військовими рушниці, суд дав 4 роки

Минулої зими в Грабівці Куликівської громади поліцейські затримали 59-річного Петра Дуброву, у будинку якого знайшли застреленим його товариша Володимира Чоботка (було 54 роки). Трупі із наскрізним вогнепальним пораненням голови лежав на підлозі посеред хати. Зброї в помешканні не було. Правоохоронці стали обшукувати двір і знайшли в колодязі незареєстровану гладкоствольну рушницю зі стріляною гільзою. З'ясувалося, що чоловіки разом випивали. Тож Дуброва, в якого до того ж була свіжа подряпина на обличчі, зразу ж став головним підозрюваним. Йому інкримінували ч.1 ст. 115 ККУ (умисне вбивство). Своєї причетності до трагедії Дуброва не заперечував. Однак, запевняв: постріл стався випадково, бо друг смикнув за рушницю. Слідчі не повірили підозрюваному і перекваліфіковувати справу не стали. Втім це зробив суд.



Обидва чоловіки родом із Грабівки. Виросли по сусідству і товаришували не одне десятиліття. Петро — учасник бойових дій, афганець. Має дружину і дочку, які живуть у Чернігові. А сам уже довгий час мешкав у батьківській хаті в селі. Володимир (у ньо­го теж були дружина і дочка) жив у Черніго­ві, у село часто навідувався в гості до мате­рі. У жовтні минулого року її не стало. На по­чатку зими Чоботок приїхав у Грабівку на со­роковини і вирішив трохи затриматися там. А вийшло так, що назавжди...

На суді Петро сказав, що того дня, 12 грудня, Володи­мир приходив до нього двічі.
Першого разу вранці, а вдру­ге — по обіді, щоб пом’янути матір. Сіли за стіл, випи­ли, розговорилися. Чобо­ток згадав про рушницю, яку вони випадково знайшли в хаті. «Це було незадов­го до трагедії. Я затіяв не­величкий ремонт, тож Во­лодя прийшов помогти пе­реставити меблі. Під диваном ми знайшли рушницю, яку, скоріше за все, залишили військові, котрі меш­кали тут під час боїв на Чернігівщи­ні.

Тоді особливої уваги ми на неї не звернули, а вже коли випивали, Володя попросив показати знахідку. Було близько п’ятої вечора, а то й пізніше, оскільки вже не було світла (через «віялові» відключення. — Авт.). На прохання товариша я пішов в іншу кімнату і приніс зброю. Тримав її в правій ру­ці. І тут Володя різко смикнув рушницю на себе, а тоді відпустив. Від цього н втратив рівновагу, почав падати, а мій палець сприс­нув... пролунав постріл. А коли я підвівся, то побачив, що Володя лежить долі. Приди­вившись, помітив, що в нього прострелена голова, була кров Мене охопив шок. Я ви­біг із рушницею у веранду, поставив її і випив склянку горілки. Після цього мене знудило і я вискочив блювати надвір. У цей час до ме­не прийшов знайомий, який обіцяв допомог­ти розібратися з електропроводкою. Разом із ним я зайшов у хату, де в калюжі крові ле­жав Володя, і попросив знайомого викликати «швидку». Втім зробити цього ми не змогли, бо набирали неправильний номер. Тож по­бігли до сусідки і про все розповіли їй. Вона передзвонила старості і фельдшерці. А вже вони — у поліцію і «швидку». Їхнього приїзду ми чекали в сусідки».

За навмисне вбив­ство Дуброві світило від 7 до 15 років тюр­ми. Однак своєї вини в інкримінованому зло­чині він не визнав і наголосив, що все це по­милка, бо насправді мав місце нещасний ви­падок. Божився, що не мав ані конфліктів, ані сварок із Володимиром. Суддя поставив кілька уточнюючих запитань. Зокрема поці­кавився, чому на першому допиті Петро го­ворив, що Володя потягнув рушницю за ре­мінь, а на суді стверджував, що за ствол.
Обвинувачений відповів, що точно не пам’ятає, як усе було, проте товариш точно смикнув за рушницю, а також сказав, що із самого по­чатку хотів здати знахідку в поліцію, але «ко­ли буде час, бо ще й місяця не пройшло».

На запитання, чому рушницю знайшли в ко­лодязі, відповів: «Я залишив її у веранді не знаю, яким чином вона опинилася в криниці. Я рушниці не ховав».

Потерпілою стороною було визнано до­чку загиблого — Христину. Вона проси­ла максимального покарання для Дубро­ви. Сказала, що вона близько не спілкувала­ся з обвинуваченим, але бачила, як напідпитку він поводив­ся агресивно, що чула, буцімто Петро мав «списки тих, кого хоче за­стрелити».

Проте ко­ли суддя поцікавився, чи чула вона особис­то погрози Петра на адресу батька чи ще ко­гось, Христина відповіла: «Ні». І додала, що тато називав Дуброву другом, а про їхні мож­ливі конфлікти їй нічого не відомо.

Односель­ці, які давали свідчення на суді, теж підтвер­дили, що сварок між чоловіками не було. Про «списки» чи погрози вони також ніколи не чули.

Важливими свідками виступили знайо­мий Петра (який того вечора прийшов до­помогти йому з електропроводкою) і сусід­ка, до якої потім прибігли чоловіки.

Пер­ший сказав:
— Коли я зайшов до Дуброви у двір, то Петро вийшов із дровника з відром дров і по­яснив, що ходив по дрова. Ми зайшли з ним у хату, а там Володя лежить... Я був шоко­ваний побаченим. І Петро теж. Сказав мені: «Викликай «швидку», тут хтось був». Та набрати номер ніяк не вдавалося, тож ми побігли до сусідки Поки чекали на правоохорон­ців, я помітив у Дуброви садно на обличчі. Він сказав, що подряпався, коли набирав дрова.

А сусідка засвідчила, що того дня ніяких криків із хати Петра не чула.

І якщо слова знайомого Дуброви не спо­вна «стикуються» з версією обвинуваченого, то решта доказів все ж таки підтверджують його слова.

Зокрема в СІЗО Петра негласно прослуховували і є запис, на якому він проговорився співкамернику, що випадково за­стрелив друга, коли той потягнув за руш­ницю. А в протоколі огляду місця події зазна­чено, що в хаті був повний порядок, на столі все стояло на місцях, слі­дів волочіння не було. Суд усе це врахував. Крім того, вказав, що не було встановлено жодних мотивів, які б штовхнули Ду­брову на вбивство. Також суд­дя зазначив, що згідно з показаннями свідків обвинувачений перебував у шоковому стані, а знайдена в колодязі рушниця сама по собі не свідчить про умисел на вбивство, бо Пе­тро не перешкоджав знайомому зайти в хату і не намагався знищити сліди злочину, хоча й міг це зробити.

Отож, керуючись нормами Криміналь­но-процесуального кодексу, суд змінив ква­ліфікацію провадження на ч. 1 ст. 119 ККУ (вбивство з необережності). Вона передба­чає від 3 до 5 років позбавлення волі. Дубро­ві присудили 4 роки. Також суддя розгля­нув цивільний позов дочки загиблого. Їй за­суджений має виплатити 450 тисяч гривень моральної шкоди (хоча просила 500 тисяч). Крім того, Христина просила компенсувати їй 50 тисяч гривень, витрачених поминальні обіди, однак суддя їй відмовив, бо за зако­ном ці витрати не пов’язані безпосередньо із самим похованням. До тих пір, поки вирок не набере законної сили, Петро залишатиметь­ся в Чернігівському СІЗО.

Джерело: газета “Гарт” від 07.09.2023, Юрій Нікітін

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.