Жильці лосинівського соцгуртожитку для стареньких розповіли про умови перебування

Маєш дітей чи не маєш, ніхто не знає, де будеш доживати віку. Можливо, у соціальному закладі «Гуртожиток Турбота» в селищі Лосинівка Ніжинського району.

Параска: «Заміж вийшла після 40 років»



У двомісній кімнаті з металопласти­ковими вікнами на ліжку сидить 89-річна Параска Мозгова з села Данине Ніжин­ського району. Розповідає:
— Сім’я в нас працьовита була. Батько змалечку привчав до діла. 14-річною вже пішла до колгоспу. Дуже мені хотілося купити ловку кофтинку, — мружить очі і поринає в спогади Параска Василівна.

Ходила в ланку, у передовиках значилася. Заміж замолоду так і не вийшла.

— Певно, багато хлопців хотіли на вас женитися?
— Я була похвальонна дєвочка. Хотіли, та, видать, не судьба. Так і прожила з батьком і матір’ю. Усе в роботі і в роботі. Уже було за сорок, як вийшла заміж. Микола майстровитий був, не п’яниця.
Дітей Бог не дав. Ми про­жили 14 щасливих років. Уже більше 20 років, як нема мого Миколи. Більше ні з ким і не сходилася. Ночі довгі, стільки всього думала-передумала. А що зміниш, коли вік позаду. Ще як хоч трохи здорови­лося, по двору тупала. Мене обслуговувала соцпрацівниця. Як уже зовсім немічна стала, два роки тому привезли сюди. Хата стоїть закрита. Тут і тепло, і їжа смачна, свіжа, і люди турботливі. І покупають, і розважать. А що мені ще треба.

— А рідня?
— Були два брати, померли. Є племінник у Ніжині, рідко приїздить. На роботі ж, — виправдовує бабуся.

Анатолій: «Привів молодицю, а брат із сестрою сказали: «Вона тобі не підходить»



72-річний Анатолій Самойленко до телевізора ходить, у курсі всіх новин. Та й без діла сидіти не може. Просить у працівниць: «Дайте хоч балкон підмету».
— Вийдеш, балкон великий, повітря чисте, пташки співають — краса, — усміхається Анатолій Федорович. — Пра­цював на ніжинському механічному заводі експедитором. Розвозив продукцію по цехах. Дуже гарно співав народні пісні і в самодіяльності, і так, для душі. І дівчата були, тільки до одруження не доходило. Якось сестра сказала: «Ти егоїст, живеш для себе».

Нас батько зробив аж восьмеро. У живих нині лише я та Оксана, сестра, їй 85 років. Живе в Німеччині. Ще в радянські часи, коли мешкала в Казахстані, вийшла заміж за тамтешнього німця Крамера. Вони вже давно до Німеччини виїхали. І дочка її там із сім’єю живе. Інші племінники приїздять мене провідувати, привозять продукти. Хоча тут, у гуртожитку, харчів вдосталь. Тричі на день годують. М’ясо постійно дають. Уранці — суп, бутерброди, чай. В обід — капусняк, борщі, друга стра­ва. Сьогодні, наприклад, гречка з котлетою. Увечері — молочне, печиво, булочки. Ото, буває, на вечерю в меню запланована якась страва, а мені захочеться дерунів або картоплі в мундирах.

Попрошу дівчат, зготують, принесуть. Якщо заманеть­ся цукерок чи ще якихось минтусів, прохаю директора купити. Гроші ж від пенсії залишаються.

— Я ж тут лише кілька років. До цього жив у Вертіївці в терцентрі для одиноких та престарілих. Та його влада закрила. Ми тоді попоплакали. Сподіваюся, у голови Лосинівки вистачить мудрості, аби зберегти цей соціальний гуртожиток, — продовжує Самойленко.

Тут мені і увага, і догляд. І на операцію в обласну лікарню звозили (сеча не йшла). Зараз все чікі-пікі. І товариша знайшов. Сусіда по кімнаті. Я йому і одяг давав. У мене ж речей багато. Зараз того чоловіка на літо забрали.

— Федоровичу, своя хата у вас була?
— Аякже. Уже було за 60, коли мо­лодицю привів. Прожили десь рік. Брат прийшов, вигнав. Сказав: «Вона тобі не під­ходить». І сестра теж саме сказала. Звісно, співмешканка була жінка суто городська, на городі нічого не вміла. Мені говорила: «Я прийшла з тобою жити, а не помагати». Так і не з’явилося в мене сім’ї.

Допоміг племіннику будинок і гараж звести. А потім вирішив — не хочу бути нікому обузою, обтяжувати. Хату продали. Племінники провідують, та і без того нудьгувати ніколи. Захотів — почитав, тут бі­бліотека велика. Утомився читати, пішов до телевізора, показує 105 каналів. Дивись, що душа бажає. Захочеться погомоніти — до дівчат (так називає чоловік співробітниць). А як дівчат забалакаю, то можу і до далеких родичів сходити, вони неподалік живуть.

Віра: «Дочкам треба до пенсії доробити»



81-річна Віра Лаврінець з села Галиця Ніжинського району — ще одна мешканка гуртожитку. За її проживання сплачують діти. В її одномісній кімнаті власні телевізор, сучасна пластикова тумбочка з шухлядами, відро-туалет.

— 38 років відпрацювала фельдшером, а тепер сама час від часу потребую медичної допомоги,— киває на тумбочку, за­ставлену коробочками з ліками, Віра Степанівна. Звідси мене і в лікарню до Ніжина возять. Чоловік помер чотири роки тому. А сама не здужаю себе обходити, — викладає свою історію пенсіонерка. —

Дві дочки з сім’ями в Києві живуть. Одна фармацевт, друга завскладом. В однієї двокімнатна квартира, в іншої трикімнатна. Та я до столиці не хочу. Що там, з п’ятого по­верху глянути, та й усе. Ні діти, ні я не винні, що так склалося. Дочці Світлані 58 років. Якби була на пенсії, то приїхала б у Галицю. У нас же в хату і газ, і вода про­ведені. Наталії 53 роки. Обом треба до пенсії доробити. І вони, і внуки зайняті, а мені що, днями самій сидіти? Ще й три­воги там без кінця і краю. Дзвонять мені щовечора. А приїздять раз на місяць-два.

У мене ж все є. Пенсію витрачаю на ліки, памперси, усе, що захочу.

— Чого не вистачає?
— Дому. Хоча тут не сумно. Читати люблю, та через катаракту очі швидко стомлюються. Усе тут добре, шкода, що здоров’я в мене немає. Уже вмирати треба.

— Та ну вас, — махаю на Степанівну рукою. — Доки мати жива, доти і ми — діти, скільки б років нам не було.
— Воно то так, — із сумом зітхає старенька.

Якщо самотні — 70% від доходу, є діти - 9 759 гривень

— Навіть під час вторгнення ми працювали. Коли по телевізору за кілька днів до початку широкомасштабної війни сказали, що не варто бігти все скуповувати, відразу зрозумів — треба! Я відповідальний за людей. На той час у нас перебувало їх дев’ятеро, зокрема двоє важких лежачих. Купив 49 хлібин, поклали їх до морозилок. Ящиками тушонку, інші продукти купив. Завдяки цьому під час окупації в нас не виникло проблем з хар­чуванням, — розповідає 31-річний Ярослав Ступак, директор Центру надання соціальних послуг Лосинівської селищної ради (гуртожиток — структурний підрозділ центру).

— Через Лосинівку в бік Києва йшла колона російської техніки. Танки, БТРи, «Смерчі», цистерни з пальним. Ми тільки дивилися у вікна і рахували. Нарахували 3 640.

Завдяки ЗСУ продовжуємо працювати. Створені умови для того, щоб пожильці почувалися комфортно. Є душова кімната, кухня, їдальня, усе необхідне. Чекаємо для постійного або тимчасового проживання пенсіонерів, осіб з інвалідністю, які потрапили в складні життєві обставини. Для людей, котрі мають дітей, плата за місяць — 9 759 гривень 39 копійок. Для жителів Лосинівської громади, у кого немає дітей, — 70 відсотків від до­ходу (пенсія, пай). Для мешканців інших громад — сто відсотків.

Доки готувався матеріал, у гуртожитку з 1 червня з’явилося ще двоє мешканців.

Валентина Остерська

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.