У Олени Радченко з Деснянки вбили чоловіка 8 березня і три дні не давали поховати тіло

Олена Радченко — мешканка села Деснянка. Це Новобілоуська громада. З околиць Деснянки Чернігів видно як на долоні. Така позиція прийшлася до вподоби ворогу: вже на початку березня в село увійшли окупанти, щоб цілодобово обстрілювати звідси місто в облозі. Ворожа техніка стояла просто поміж мирних осель. А снайпери гатили по цивільних, примушуючи їх ховатися по підвалах. Однією з жертв російських військових став чоловік Олени. Неподалік їхнього будинку був ворожий штаб. Схоже, окупанти стріляли по будь-якій підозрілій постаті поблизу. Три дні росіяни не дозволяли Олені вийти з дому, щоби поховати чоловіка.



— Мені зателефонувала подруга о 5:00 ранку: “Олено, почалась війна”, — пригадує перший день війни Олена. — Це як в кіно про війну. Я не повірила. Вийшла на вулицю, а десь о 5:30 я почула над головою вибухи. Вийшла сусідка і спитала: “Олено, що це?” Я кажу: “Це війна”.
Відтоді почалися щоденні обстріли. Гатило так, що місцеві мешканці не одразу помітили, що їх окупували.

— Коли зайшли росіяни до нас у село, ми навіть не зрозуміли, що вони зайшли, тому що ми майже не виходили з будинків. У нас трусилося все. Бомбардування були скрізь. Ми (чотири родини з сусідами) зібрались у нас вдома, тому що всім було страшно. Ми не розуміли, що відбувається, майже не виходили з будинку. Вони зайшли 6-го березня. 7-го березня біля нашого будинку впала “Точка-У”. Вона дивом не влучила сусідам у будинок, її збили. Практично у нас над головою був жахливий вибух. У нас бомбардування були кожен день безперервно, 24 години. Я бачила все й чула всі види зброї.

Олениного чоловіка вбило восьмого березня.

— О 12:00 мій чоловік ще з трьома хлопцями вийшли в коридор покурити. І його крізь скло в голову вбили. Тобто вони навіть покурити не встигли вийти. Ми навіть не знаємо, хто це був. Але це вже були росіяни, українських військ не було взагалі на території нашої Деснянки. Коли ми почали телефонувати, нам військові сказали, що оскільки ми під окупацією, до нас ніхто не зможе приїхати. Росіяни навіть не дали нам поховати чоловіка. Я три доби не могла чоловіка поховати, винести навіть з будинку. Вони не давали нам вийти, тому що, як нам потім сказали, ми були на прицілі у снайперів по всьому периметру, оскільки їхнє керівництво базувалось неподалік від нашого будинку. Коли я виходила за дровами, для того, щоб будинок якось обігріти, у мене над головою пролітали кулі. Тобто вони знали, що вбили людину в будинку. За три доби, коли був дуже сильний обстріл, сусіди, які були зі мною в будинку, наважилися пробратися в сарай до нас і поховати хоч якось мого чоловіка.

Олена на власні очі бачила, як росіяни грабували сусідні будинки, забираючи все. Окупанти казали, що мародерити їм офіційно дозволили їхні командири.

— Коли в нас закінчилась їжа, ми під обстрілами пробиралися в сусідній будинок для того, щоб взяти продукти. До сусідки додому. Вона перша пішла й застала російських солдатів, які грабували її будинок. Виносили все. І дитяче, і речі. Аж до туалетного паперу. Вони під автоматами її питали: “Що ви будете робити?” Вона каже: “Я тут живу, чому ви берете мої речі?” Вони мовчки пішли. Ми взяли продукти. Вона хотіла залишитися вдома, щоб її не пограбували остаточно, але я переконала, щоб вона ночувала у нас. Близько 21:00 цього ж дня вони п’яні прийшли до неї додому. Розстріляли її машину. В скло стріляли. І остаточно винесли все, що було в будинку. Як помста була, через те, що вона їм не дала вдень винести те, що вони хотіли. Вони сказали тоді їй, що керівництво дало їм два дні грабувати будинки, в яких люди не живуть.



Джерео: khpg.org

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.