Віктору Прокопчуку перебило хребет при обороні Чернігова. Родині потрібна допомога

Його життя взагалі не було пов’язане з військової справою, адже після проходження стро­кової служби він відчував: армія - то не його. Тому й став звичай­ним роботягою, брався за будь-які заробітки як на Борзнянщині, так і за сотні кілометрів від рідного дому. Мабуть, так, у розміреній праці, в колі сім’ї й з улюбленим спортивним хобі - футболом - й проходили б звич­но його будні, якби не війна. Як у 2014, так і в 2022 році єдино ві­рним і можливим рішенням для кинашівця Віктора Прокопчука (між побратимами - Кєнт) було бажання захистити свою країну. Він без вагань взяв зброю до рук, не боявся йти на «найгарячіші» напрямки, не розгубився, коли отримав тяжке поранен­ня, і залишається вірним сином своєї Батьківщини.



Бойове хрещення в АТО

«Коли у Крим тільки почали заходити «зелені чоловічки», я відразу пішов записуватися до­бровольцем, хоча тоді їх ще ніхто особливо й не набирав, - згадує початок свого бойового досвіду Віктор. - Лише коли на Донбас по­сунули, пішла перша мобілізація. І мене як водія, а вони були най­більше потрібні, відразу забрали. За кермом вантажних машин, які тоді зібрали з підприємств району, рушили на Гончарівськ - проходи­ли бойове злагодження. Мабуть, з місяць тренувалися на полігонах, я возив туди особовий склад. І щоразу, коли до частини приїзди­ло командування, просився на пе­редову. Активних дій на сході було ще не так багато, але ми чули, що почали формуватися добровольчі загони, як «Айдар», і вони реаль­но воювали. А нам говорили: «Ви потрібні тут».

На початку березня 2014 року мобілізованих, прикріплених до 3-го танкового батальйону, через Конотоп відправили на Луганщи­ну. «Від залізниці до кінцевого пункту призначення ми їхали фак­тично самі, - розповідає співроз­мовник. - Місцева міліція нас зу­стріла, довела до певної території, а далі, де вже точилися бої і пра­цювали ворожі ДРГ, колона йшла практично наосліп.

Нас розмістили в селі Оріхове, де вже стояла львівська 80-та окрема десантно-штурмова бригада, працювали добровольчі формування, територіальна обо­рона. Наші вже відбивали тери­торії, почали зі Старобільська і
дійшли до Щастя. Ми ж їздили між Новоайдаром і Щастям - по всьому «нулю» возили боєпри­паси. І знаєте, якось спочатку зо­всім не було відчуття, що ми - на війні. Адже вибухи чули лише на «нулі». На решті територій спокій­но їздили, по пояс висовувалися з машини, ще й про щось розмовля­ли. Так було до першого обстрілу, коли натрапили на ДРГ. Відтоді кожен відчув, що небезпека по­руч і треба турбуватися за власне життя. Потім почалися серйоз­ні прильоти, коли осколки - в усі боки. Коли працювала артилерія, бувало, машини кидали й бігли в «зеленку»: у мене ж боєприпасів - під зав’язку, у такій ситуації краще бути подалі від них».

Та, мабуть, найважчими, найгарячішими стали бої за Луганський аеропорт.

«Там було чимало пацанів, не лише 80-та бригада, а й 25-та окрема повітрянодесантна, наші сапери, яких взагалі першими закинули на вертольотах для мі­нування аеропорту, - продовжує розповідь Віктор. - Коли прийшов перший «гуманітарний» конвой із росії, нас фактично взяли у кіль­це. Що по нам тільки не било... До «Ураганів» і «Градів» уже так зви­кли, що розрізняли кожну й чули куди вона летить. Вибухи були частіше, ніж тиша. Тому тиша ля­кала набагато більше, бо не знали звідки і чого далі очікувати.

Коли випадало пів годинки за­тишшя, намагалися швиденько розвести багаття, заварити яко­гось чаю. Хоча тоді вже й чайників не було - все посічене, потроще­не. Що знаходили з посудини, в тому й варили їжу. Води як такої теж не було. Всі пожежні резерву­ари повипивали, в кінці воду дава­ли вже видавцем. «Дорогою жит­тя» ми «копійкою» (наша техніка вже була побита, тож цю машину, яку покинув на своєму шиномонтажі один сепаратист, віддали нам возити боєприпаси та продукти) виїздили за провізією. По­лем, під мінометними обстрілами летів спочатку БТР, за ним - ми. Навколо - пилюка стовпом, тільки й чути, як земля по капоту летить. Але нам то було на руку: у такому пиловому «тумані» нас не бачи­ли, тому прицільно бити не могли. Одного разу довелося серед поля гальмувати - злетіла сітка карто­плі, поки по ріллі стрибали. Я з ма­шини вискочив - не полишати ж! Так смаженої картоплі хотілося!.. Побратим Комбат тоді говорив: «Ви безбашенні, не поїду більше з вами!» Але ж комусь треба було їзди­ти...»

Після 146 днів оборони, коли Луган­ський аеропорт фактично зрівняли з землею, наші захисники відійшли зі сво­їх позицій. «Нас вибили аж до Щастя. Наші ще були на Веселій горі, на Мета­лістів хлопців у оточення взяли. Ми і їх їздили відбивати.

Тоді, чесно кажучи, було багато плу­танини. Під час відходу могли про когось забути, хлопці самі потім наздоганяли. Бувало, колони з ротацією чи боєприпа­сами здавалися своїми ж. Ми самі помі­чали: коли поїдеш, нікому не доповівши, то дістанешся нормально. А як доповіси, то нарвешся на обстріл. Багатьох офіцерів-зрадників потім познаходили. Але колаборантів у нас і зараз вистачає».

Після ротації Віктора перекинули у зенітники, далеко від передової. Віктор знову ж напросився у піхоту. Казав: «Не для того я пішов добровольцем, щоб у наряди ходити!» Після року служби його демобілізували.

«Прикро, що про нас, мобілізованих, пізніше навіть ніхто не згадував, - гово­рить чоловік. - Наче нас там взагалі не було. І тут справа не у визнанні чи яки­хось нагородах. Я добровольцем йшов не за них. Просто хочеться, щоб коли десь загинеш, про тебе і твою участь у загальній боротьбі хоч згадували.»

Пекло під Черніговом

Щойно 24 лютого 2022 року оголо­сили про початок повномасштабного вторгнення, Віктор знову був під військ­коматом. Він міг і не йти, адже чоловік - єдиний годувальник у родині, мав матір-пенсіонерку, малого сина і онкохвору дружину. Але сидіти вдома він просто не міг, тому забрав свій бронежилет, каску, які залишилися ще з АТО, й знову пішов на війну.

«Нас зібралося чоловік 50, - продо­вжує розповідь співрозмовник. - Ми мали їхати до Гончарівська, у 1-шу тан­кову бригаду. Після обіду вже були на Окружній, під Черніговом, де вже зустрі­чали свої танки. Телефоном повідомили, що Гончарівськ ще о 6 ранку обстріляли, а наша танкова бригада зайняла обо­рону Чернігова. Тож нас прикріпили до 1 роти територіальної оборони. Видали по автомату, 4 ріжка з патронами і все - стали до оборони.

Наступного ранку з кількома борзнянськими хлопцями виїхали до Борзни за КамАЗами. Нас пропустили, але пора­дили не затримуватися: їхала колона во­рожих танків. Повернутися Московською трасою вже й справді не вийшло: міст підірвали, на тому боці горів танчик. Під­биту російську техніку зустріли й у Куликівці - за годину до того тут був бій. Було зрозуміло, що поряд є кацапи, але де саме - ніхто не знав. Дорогою з’ясували, що наших хлопців кинули у перший бій під Халявин. Тож пригнану техніку зали­шили у безпечнішому місці і пішки діста­лися своїх. У тому першому бою кілька наших хлопців отримали поранення, за­гинув височанець Мишко.

Після бою ми відійшли до Чернігова й стали на Гомельському напрямку. Мож­на вважати, що там стояла борзнянська рота, було лише 6 хлопців із Сосниччини. Тут, біля обласного тубдиспансеру, ми стояли до останнього. Нам ніхто не допомагав, не давав команд, довелося організовуватися самим, самим склада­ти наряди на чергування. Але наша згуртованість і зосередженість допомагали мінімізувати втрати і тримати оборону. У боях кожен відповідав за свою зону, не було безцільної біганини туди-сюди. Хоча серед нас було небагато таких, хто вже бачив війну.



На позиції під Черніговом, яку називали Брама

Із забезпеченням було негусто: вою­вали з кількома «мухами». Однією з них я з першого пострілу поцілив і знищив ПТУРа, який міг запросто знести наш блокпост.
Був у нас ще й танк. Один. Другий сто­яв у лісі. Він не стріляв, проте мав свій ефект на ворога: вони боялися, що нас і рятувало. А коли ми вже підбили три ворожі танки, росіяни на відкритий бій не наважувалися, нас накривало лише артилерією.

А ще ми майже кожен день робили вилазки: підбивали ворога, мінували до­роги, брали полонених. Хлопці небоязкі, ми добрячий вітер робили. До нас боя­лися лізти, бо ми лізли до них. Лізли без страху, бо були на своїй землі».

Друге життя, через біль та випробування

Росіяни атакували чи не щодня, наче за розкладом: о 4 ранку кидали снаряди з літаків, а потім били артилерією та мінометами.
«Коли чуєш звук виходу, є 10-15 се­кунд, щоб сховатися; чуєш свист - се­кунди 2, - розповідає Віктор. - Я глибоко ніколи не закопувався, бо мені зручніше у перервах між прильотами озирати­ся довкола, щоб оперативно реагувати на те, що відбувається. Одного разу ця звичка допомогла врятувати життя: по­мітив як поранило хлопця, якого звали Волонтер. Він не встиг сховатися, став за деревом, а осколки від міни, що впала за 2 метри, відірвали руки й поранили в живіт. Мені вдалося витягти його, нада­ти першу допомогу і знайти машину, що відвезла Волонтера до лікарні».

А ось 21 березня звичка далеко не хо­ватися ледь не коштувала життя самому Віктору.

«Міна поцілила в край окопу, а мене поранило осколком. На кілька секунд втратив свідомість, а потім було таке відчуття, наче половина мене залишилася на землі, а інша летить, наче на безпілотнику. Коли різкість в очах відновила­ся, я побачив, що сиджу на колінах, на­хилений вперед, але не можу рухатися ні вправо, ні вліво, лише бовтаюся. Мене паралізувало відразу, але тоді я ще не усвідомлював цього відчуття.

Осколок міни через шию зайшов у хребет, перебивши спинний мозок. Спо­чатку мене схопив на руки Сергій, мій кум, тоді й інші підбігли. У перервах між прильотами вони несли мене до маши­ни, а я ще й керував, щоб зняли і зали­шили собі бронежилет і автомат, аби по­тім їх не шукати. Великого болю не було, але розумів, що поранення серйозне: зовсім не відчував ніг, перестали працю­вати й руки, міг лише говорити.

За два тижні лікування руки почали потроху слухатися, були сподівання, що й на ноги стану. Тим більше, лікарі весь час говорили: все буде добре.

«Ми поміняли 4 лікарні, і жоден лікар не сказав йому правди, - долучилася до розмови дружина Тетяна. - Крім того, нам довелося майже 9 місяців лікувати пролежні на сідницях - у лікарні просто не вистачало рук, щоб елементарно всіх помити. Кілька місяці була висока тем­пература, яка не спадала. Було важко дивитися на чоловіка, скрученого від болю, блідого і знесиленого. Але він у мене міцний, спортсмен, витримав.

Після чергової розмови з лікарем, який першим оперував Віктора, я почу­ла: «Буде добре, якщо сидітиме.»

Після лікування один із побратимів організував для чоловіка реабілітацію у Бельгії. За пів року, що він там був, його навчили сидіти, перебиратися з ліжка на візок. Навчили жити по-іншому. Навіть пропонували забрати дружну й сина, допоки в Україні не закінчиться війна. Про­те Віктор не погодився: «Воювати біль­ше я не можу, але маю бути лише тут, удома».

«Знаєте, були думки: чому Бог не дав мені достояти до дня відступу, адже росіяни відійшли за три дні після мого поранення, - розмірковує чоловік, див­лячись на два українські прапори на сті­ні (один, з підписами побратимів, ще з АТО; другий був завжди пов’язаний на шиї, коли обороняв Чернігів, на ньому й зараз видно краплі крові та дірку від осколка, - Авт.). - А потім сам собі від­повідаю: насправді це нічого не змінило б. Якби я залишився на своїх ногах, я б не сидів далі під Черніговом, просився б у бій. Це незмінне, такий уже я є. Тож іще невідомо, як би склалася доля у такому випадку.

Так, спочатку мені було важко при­йняти факт, що я вже не стану на ноги, Важко морально, бо фізичні труднощі мене не лякають. Он, дві гантелі стоять - буду себе підтримувати, руки розро­бляти. Якби ще й велосипед такий був, що сам би мені ноги крутив, щоб м’язи не атрофувалися. Та й реабілітацію ще проходитиму, тож руки не опускаю. Тим паче - за такої підтримки».
Поруч зі своїм героєм переборюють усі труднощі мама й дружина, навіть 6-річний син розуміє, що татові потрібна допомога і намагається бути корисним.
«Ми дуже вдячні всім за допомогу, адже відгукнулося чимало людей, близь­ких друзів і зовсім незнайомих, ми навіть не очікували, - додає Тетяна. - Щиро дя­куємо кожному за підтримку».

ВІД РЕДАКЦІЇ. Родина Прокопчуків на­справді ще потребує, а головне - заслу­говує на підтримку. Тож для тих, хто має можливість і бажання допомогти, даємо реквізити банківської карти Віктора:

4731 2196 4307 3830 (Прокопчук Віктор Юрійович).


Джерело: газета «Вісті Борзнянщини» від 09.02.2023, Марина ГРИНЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.