Чернігівка Вікторія Ремізова, завдяки силі соцмереж та мерії майже відремонтувала свою хату на Бобровиці

Мікрорайон Бобровиця (раніше це було село, яке з 1973-го року включили у межі обласного центру) у Чернігові у ході повномасштабного вторгнення росіян зазнав дуже значних руйнувань, адже знаходився практично впритул до лінії зіткнення. Численні репортажі журналістів, волонтерів та відео з дронів наочно показують, що багато міцних та ошатних будинків розбиті до фундаменту. Суттєво постраждали і підприємства та установи, розташовані неподалік, як от будівельний гіпермаркет “Епіцентр”, Лижна база, та фабрика “Сівертекс”, і це не рахуючи гуртожитків та магазинів поменше.



На відео мер Чернігова Владислав Атрошенко їде по Бобровиці на початку весни 2022-го року

Після відступу росіян з нашої області господарі будинків почали потроху повертатися, але навіть тим у кого вціліли стіни було перший час сутужно, адже на Бобровиці, через пошкодження інфраструктури далеко не одразу з'явилися світло, вода та газ, не працювали продуктові магазини. Перед тими людьми, у кого будинки були знищені не повністю постала дилема: залишати як є і змінити місце проживання, чи шукати засоби для ремонту? 40-річна Вікторія Ремізова була однією з тих, які наважились на ремонт і замість переїзду, наприклад, за кордон, вирішила поборотися за відновлення рідної домівки. Сподіваємось, що її приклад надихне інших чернігівців, житло яких пошкоджене і у яких від цієї ситуації вже опустилися руки.



На фото Вікторія Ремізова у довоєнному Чернігові



На фото будинок Вікторії Ремізової навесні 2021-го року

Вікторія розповідає, що їх помешкання було придбане у 2008-му році. Це була невеличка хатинка без зручностей, яку родина згодом облаштувала під себе, зараз у будинку 67 квадратів і 3 кімнати. У хаті є санвузол, сучасний котел для обігріву, веранда. Останній час жінка там проживала з цивільним чоловіком та двома синами (від іншого шлюбу) — молодшому зараз 10 років, старшому — 22, він одразу після школи вступив до Національної академії внутрішніх справ, а через 3 роки працевлаштувався до патрульної поліції Чернігова де працює і дотепер. Вікторія за освітою — бармен-офіціант, наразі втратила роботу, а до цього працювала у сфері торгівлі, поліграфії і т.д.

- 23-го лютого старший син пішов у нічну зміну, а мені сказав: “Збери валізу мама, про всяк випадок, бо назріває війна”. А я ще у відповідь пошуткувала: “Ну, яка війна”. Сина після цього побачила лише через 2 тижні, коли ми виїздили з нашої домівки, - пригадує наша співрозмовниця.

- Він мені зателефонував 25-го лютого і повідомив, що начальство виїхало за межі Чернігова з невідомих йому причин, не надавши вказівок як діяти далі. Тож він пішов ночувати до одного з колег. Вирішили самоорганізовуватися буквально наступного дня. Займалися волонтерством, перевозили людей по місту та вивозили з нього, доправляли воду, там де її не було, через пошкодження інфраструктури. За це багато поліцейських були нагороджені. Особисто мій син отримав Орден за мужність ІІІ ступеню, але на саме нагородження ще не викликали. 



На фото будинок Вікторії після першого влучання

- Ми з чоловіком та молодшим сином поїхали з дому 8 березня. Коли зрозуміли, що опинилися у нульовій зоні і якщо щось трапиться, - допомоги не слід чекати, бо з 6-го березня до нас перестали приїздити пожежні та швидкі. 5-го вони ще гасили палаючі гаражі, а потім — все.

- Ми живемо практично на самому виїзді з міста, наш будинок №15 — стоїть біля знаку, який позначає закінчення території Чернігова. Чогось думали, що оскільки ми на самому краю, то тут більш-менш безпечно, адже не орієнтувалися з якого боку і куди прилітає, бо тривалий час у сусідському погребі провели. У нас ні погребу ні підвалу не було, тож ходили до сусіда ховатися вдень, а на ніч — завжди додому. Спали у меншій спальні на одному ліжку усі втрьох, вдягнені і вкутані у ковдри.

- Скоро в хаті стало холодно — 27-го зник газ від якого працював котел і сам котел пошкодило, коли попало в хату, десь 5-го березня пропало світло, також 5-го березня було попадання у нашу бесідку, а у хаті частково вилетіли вікна, вода пропала 11-го березня, але нас тоді вже вдома не було. Температура в помешканні впала до +2 градусів. Вимушені були їхати.



На фото видно ще цілу бесідку Вікторії, а попереду - палає "Епіцентр"



На цьому фото - горить сарай сусідів Вікторії та їх бесідка



Котел в будинку Вікторії, який пошкодило під час обстрілу



На фото молодший син Вікторії грії руки біля сусідського мангалу, де родина готувала їжу, коли в них пропав газ

- Пам'ятаю, що нас зібралось 12 чоловік сусідів 8-го березня, випили о 9-й ранку по келиху шампанського за жіноче свято, а уже об 11-й зі спакованими речами та двома стареньким безпородними собаками (одній 11 років, іншій - 15) подалися до батька своєю автівкою. Трьох котів довелось залишити вдома, бо у батька однокімнатна квартира у багатоповерхівці, а коти звикли до вільного вигулу. Я наварила їм їжі, яку залишила сусідам, але і сусіди згодом виїхали - 13-го березня, коли стало влучати по будинках, які стояли поруч. Один наш сусід мав дуже якісний підвал і він навіть не одразу зрозумів, поки сидів там, що вже у його будинок влучило і він просто над ним горить, але спастися його родина встигла.



8 березня під звуки розривів снарядів. На фото - 7 сімей, у трьох з них домівки згоріли вщент

- Одна моя подруга кликала мене у сховище на території підприємства “Сіверянка”, казала що там тепло і зручно. Згодом зв'язок з нею погіршувався і вона навіть писала, що там уже бачать росіян. Знаю, що територію цього підприємства дуже пошкодило обстрілами і всі люди з того сховища пішли.

- А ви самі бачили наживо росіян, вони заходили у двори чи може техніку їх бачили?
- На щастя, ні. Знаю, що вони були на Яцево (міське кладовище), заходили зі сторони Товстолісу, а до нас не дійшли, бо ми знаходимось, як би внизу і це потрібно було б зовсім іншу дорогу використовувати.

- Мародери до нас також не заходили, всі речі були на місці, навіть алкоголь, який на той час (у місті діяла заборона на його продаж — авт.) був на вагу золота — нікуди не зник, - з посмішкою пригадує Вікторія.

- Коли приїхала до батька, який мешкає ну вул.Радченко (район вул.Любечська), то не повірили своїм очам — у нього були світло і гаряча вода, ми навіть встигли помитися і подивитися телевізор. А наступного дня і там світло пропало, зате було набагато тихіше, ніж на Бобровиці. Коли їхали до батька син організував нам супровід з поліцейських машин від Діагностичного центру, бо на його думку по вул. Шевченка було пересуватись досить небезпечно.



На фото - двоє синів Вікторії, коли приїхали до її батька з Бобровиці

- Поки були в квартирі всі разом, я постійно думала про залишених вдома котів. Поривалася поїхати до них, аби нагодувати, але чоловік мене не пускав. Та все ж 27-го березня, я перший раз дісталась домівки, коли туди поїхали мої родичі, щоб взяти з дому продукти. Вибрали час, коли зазвичай була перерва між обстрілами — з 14.00 до 17.00. Двох котів знайшла одразу, один сховався в дивані у залі, другий був зачинений в одній зі спалень. Хоча я двері всі спеціально відкрила, аби тварини не опинились у пастці, та мабуть від протягу або вибухових хвиль їх закрило. У вхідних дверей при цьому були вивернуло замки та посипались всі шибки. Згодом знайшовся і третій кіт.

- З квартири батька ми з'їхали десь у травні, коли будинок на Бобровиці був просушений, по вулиці з'явились газ, світло та вода і вперше після 8-го березня там переночували. А до цього весь квітень були наїздами — наводили порядки. На щастя наші комунікації відновили, а котел ремонтували з липня по жовтень, що обійшлося у 10 000 гривень, але це було дешевше, ніж купувати новий за 25 000 і тепер він справно обігріває помешкання.

- Але постало питання того, що ж робити з понівеченим будинком. В першу чергу, я замовила візит комісії, яка мала зробити висновки про ушкодження та вартість їх відновлення. За результатами обстеження я потрапила у список містян, які мали право на компенсацію за Програмою “10-20-40” (тим, чиє житло зруйновано повністю, виплачують 40 тисяч гривень, за значно пошкоджений житловий будинок – 20 тисяч, якщо будинок підлягає поточному ремонту – 10) і отримала допомогу у 20 тисяч гривень. Також місто дуже допомогло нам з будівельними матеріалами - 9 кубів бетонних блоки, 2 куба дерева, клей, а ось сьогодні, як раз, подзвонили (розмовляємо — 9-го грудня) і сказали, що можна забрати рулон мембрани, яка потрібна для утеплення даху. Я про це робила пост вдячності у Фейсбуці.

- Десь з квітня-травня на Бобровицю почали навідуватись волонтери з різноманітних організацій, які допомагали відновлювати будинки. Серед інших був благодійний фонд “Рокада”, вони багато кому на Бобровиці допомогли вставити вікна та двері. Нам також запропонували допомогу з вікнами, але ми сказали, що звернемось до них, коли відремонтуємо стіни, адже у нас через удари фактично осіла частина будинку, у якого практично нема фундаменту і ліпити нові вікна у перекособочений будинок, де невідомо на чому тримається стеля, тільки тому, що їх дають безкоштовно — не хотілося. Бо будинок би згодом ще більше просідав і врешті решт потрібно б було все це перероблювати наново.
- Сьогодні буквально до нас приходили з Червоного хреста, запитували про наші потреби.

- У квітні ми зробили будівельний кошторис і за нашими підрахунками нам, аби відремонтувати будинок потрібно було 160 тисяч гривень. Але вже у травні виявилось, що нові ціни геть інші, а не такі які ми закладали у кошторис, наприклад дерево рахували по 3 000 грн. за куб., а воно тепер по 8 тисяч. Суттєво змінилась і вартість доставки, - зітхає Вікторія.

- Радує те, що хоча б робота будівельників зараз по більш-менш старим цінам. Нам пощастило натрапити на бригаду з Павлівки, які роблять все дуже якісно, а розцінки у них, можна сказати волонтерські. Ми розраховуємося з ними по факту зробленого. З 16-го грудня вони знову приступають до роботи і ми повинні будемо заплатити їм десь 40 тисяч гривень. Мріємо, що основні роботи будуть закінчені до Нового року, а влітку ми зруйнуємо викривлену стіну і залишиться нова — ту, що будуємо зараз.

- Як наважилися публікувати пости у Фейсбуці та просити про допомогу, ваші сусіди теж так робили?
- В тому-то справа, що я б сама ніколи не наважилась, мені б моя совість не дозволила, адже навколо стільки людей потребують допомоги, що навіть думки не було лізти з подібними проханнями. Мені і зараз навіть ніяково писати пости про це і просити кошти. Серед моїх сусідів, наскільки мені відомо, я одна така, що зараз публікує у соцмережах, як іде відбудова.














- Найперший пост про мене написала жінка на ім'я Світлана Цех, це було у серпні. Справа у тому, що я по лінії татової бабусі (Бітнер Емма Адольфівна) — маю німецьке походження. І через те перебуваю в об'єднанні німців, які проживають на території України. У Чернігові таких, як я налічується 60 осіб.

- Так ось, Світлана живе у столиці і працює у Центрі Deutsche Quelle, я туди теж час від часу їздила на різноманітні заходи і там з нею познайомилась. До речі, від Центру етнічним німцям, які живуть у Чернігові і по всій Україні допомагають гуманітаркою (в основному це продукти). Завдяки Центру я також вивчила німецьку десь до рівня А1.

- Після того, як вона опублікувала історію про мене — вдалося зібрати загалом 80 тисяч гривень!, - радіє Вікторія. Це мене дуже надихнуло і я почала писати вже сама. Перші пости були про те що вдалося купити, як ідуть роботи, додавала фото і відео, аби люди, котрі подарували мені можливість відновити будинок бачили, що це було не дарма.



На фото Вікторія Ремізова та Світлана Цех у будинку Вікторії після часткового ремонту



На фото - крайня справа Вікторія Ремізова у німецькому народному костюмі

- Знаєте, я сама така людина, що не звикла приймати допомогу або просити про неї. Тож була дуже рада, коли в нелегкі часи і сама стала у нагоді іншим. Так, наші німецькі друзі Центру передавали через західну Україну дуже багато кормів для тварин. Тож я возила великі передачі жінці, яка мешкає у Чернігові і зібрала у квартирі покинутих господарями під час бойових дій 40 котів. Вона мешкає в районі кафе “Золотий ключик”, у багатоквартирному буднику, на додачу до цих 40 котів у неї ще 2 свої собаки. В інших районах, побитих війною, також були місця де небайдужі підгодовували по 1.5 десятки котів, що лишились без господарів, тож і їм завозила корм. Також розвозила жінкам дитяче харчування і займалася дрібним волонтерством у себе на районі.







- Вікторія, а ви були на батьківщині своєї прабабусі, чи не було думки поїхати туди назавжди чи тимчасово?

- За кордоном була лише у Єгипті. Для того, щоб потрапити у Німеччину за програмою пізніх переселенців ми подавали документи лише раз, 20 років тому, але не склалося. А зараз я вже і сама не хочу, бо тепер маю двох синів і чоловіка, з якими б не хотіла розлучатися. У мене є мрія відвідати Німеччину після перемоги і після того як відремонтуємо наш дім, але обов'язково усією родиною і щоб це була екскурсія, а не переїзд через війну. Я вірю в те, що все що не робиться — то на краще і у свій час. І як тут не вірити? Ось, наприклад ми стіни завершили зводити і мали перейти до даху, а тут дзвінок з міськради: “Маємо для вас мембрану”, - хоча ми на цю допомогу і не сподівалися.



На останок розмови Вікторія Ремізова подякували усім, хто допоміг її родині з відбудовою. А ми у свою чергу дякуємо їй за приклад стійкості і незламності звичайної чернігівської родини, кожен член якої по своїм можливостям також додав свою часточку у допомогу містянам.

Віка каже, що на будівництво не вистачає ще трохи — 50 000 гривень. Якщо ви маєте можливість допомогти цій прекрасній родині матеріалами чи грошима нижче публікуємо дані картки банку та посилання на її Фейсбук, де вона пише, як просувається ремонт і надає фінансові звіти про витрачені кошти благодійників.

гривневий рахунок
4149 4993 8139 4400

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.