Ірина Тимофєєва: Волонтерство = відповідальність

Ірина Тимофєєва народилася в Росії, куди її маму, українку, відправили за розподілом після закінчення ВНЗ. Там вона зустріла майбутнього чоловіка – батька Ірини. У 90-х родина перебралася до України. У Чернігові моя співрозмовниця опинилася за декілька років до початку Революції Гідності. Нині вона – відома волонтерка, з 2014-го «відповідає» за допомогу пораненим у шпиталі та віртуозно поєднує «громадське навантаження» з підприємницькою діяльністю. Пані Тимофєєва – директорка та засновниця фітоаптеки в Чернігові.



«Волонтер підставляє плече державі»

- Пані Ірино, поясніть, будь ласка, нашим читачам, як люди стають волонтерами. Що стало поштовхом чи сигналом саме для Вас?

- Все почалося з Майдану. Я була на Майдані з першого дня і до останнього. Тому я розуміла, що буде далі. Почався Крим, почався Донбас… Десь у середині літа 14-го року до мене звернулися за ліками зі шпиталю. Потрібен був контривен, а це дуже потужні ліки, і дуже дорогі. А до цього десь пару тижнів я вже була в «Жіночій сотні самооборони Чернігівщини», допомагала пакувати та відправляти посилки на Донбас. Дівчата вже туди їздили. І ось із цими ліками я якось зайшла до шпиталю… І з того часу я там. Уже дев’ятий рік. Приходили ще якісь дівчата. Але тоді, у 14-му, ніхто не думав, що шпиталь – це військова частина. Як зараз пам’ятаю, скільки тоді було емоцій: «Чого не пускають у шпиталь? Як так можна? Ми хочемо допомагати!» Думають, що це звичайна лікарня, тільки для військових. Тобто кожен, хто хоче, може зайти. А це не так. І от командир шпиталю подивився на дівчат, які забігали, вибігали, і каже: «Ні, так не буде. Треба, щоб хтось відповідав за цю команду». І сказав мені: «Ти!» І я, як підприємець пожиттєвий, котрий за кожне слово чи діло відчуває власну відповідальність, розумію: тепер я ще й за це відповідаю.

- Гадаю, Вас цілком вже можна назвати професійним волонтером!

- Якщо в це поняття вкладати зміст, що волонтер починає справу та обов’язково доводить її до кінця, не кидає, розшибеться, але зробить, – то так. Я в шпиталі бачила, як прибігають, щось наобіцяють і побігли дали. Так от, волонтерство, де нема відповідальності, для мене - не волонтерство. Це моє особисте ставлення. Тому наша жіноча сотня вже 24 лютого зібралася та почала робити свою справу. Ми не готувалися, але відчували, що рано чи пізно це відбудеться, почнеться масштабна війна. І це, напевно, добре, що зараз ще одна хвиля таких волонтерських команд з’явилася. Це дуже добре.

- Як думаєте, наскільки зараз цей рух потужний у Чернігові?

- Ви ж бачите: сьогодні вся Україна волонтерить. Волонтерство – як ноги для війська, тобто це опора, на яку там, де не вистачає потужності держави, все спирається. Я просто не розумію, що б було, якби люди не піднялися… Багато хто не називає себе волонтером, але все одно підставляє плече. Якісь жіночки плетуть шкарпетки, роблять смаколики. Якісь хлопці і дівчата – маскувальні сітки. Вони теж волонтери, і браво їм за це. Хтось може сконцентрувати потужності людей, грошей, знань, бо це все потрібне. Це можна порівняти з величезною компанією, яка щось продає-купує, знаходить, привозить. Я думаю, що це такий от момент, аби всі знання, які здобули в цивільних справах, застосувати для того, щоб підставити плече державі.
«Не поїхати кукухою допомагає робота»

- За стільки років волонтерства у шпиталі Ви стали свідком багатьох болючих історій. Що допомогло та допомагає триматися?

- Так, я бачила й відчувала дуже багато болю. Мені допомагають слова одного американського психолога, от прямо зараз не згадаю його прізвище (після березня у всіх провали з пам’яттю ), він у 15–16-х роках проводив багато тренінгів. І дав настанову шпитальним волонтерам: «Ви маєте бути як лікарі. Ось до вас приходить людина. Так, ви підтримуєте цих хлопців, ви їх не лікуєте, але підтримуєте словом, якимись справами, ви їх довели до того, що вони вийшли зі шпиталю, і до вас приходить наступний «пацієнт». Закрили двері – і наступний». Щоправда, у мене так не завжди виходило.

Ті, що були в 14–15-х роках, і зараз усі в мене в телефоні. Вони потім багато телефонували, питали щось по інших темах. Розумієте? Щоб за них теж хтось щось вирішував. Це була дуже велика проблема: у шпиталі вони зрозуміли, що хтось може їм допомогти, а в цивільному житті часто губилися. Доводилося казати «ні» або давати контакти інших людей, які могли допомогти. Біль був, є і буде. Але, напевно, я там стільки років, тому що маю емпатію. Бачити біль хлопців і дівчат, їхніх родин дуже тяжко. Ти не психолог, але треба мати якісь психологічні навички чи добирати якісь слова, щоб ці люди трималися, щоб якось емоційно зібралися, повірили, що все буде добре.

- А що Ви робили для себе, для свого ментального здоров’я, щоб «не поїхати кукухою»?

- «Не поїхати кукухою» допомагала моя робота. Я ж роботу не кидала. Це велике навантаження, дуже. Іноді здається, що волонтер доступний 24 години на добу. Але цим людям теж треба їсти, пити. Треба купляти паливо, платити комуналку. Якщо в тебе є робота, ти підприємець і в тебе є колектив, навантаження зростає. Тому ти почав робити за годину те, що раніше робив за дві. З’явилася й така навичка – переключатися за 5 хвилин.

- А що допомагає так швидко переключитися?

- Більш ніж 10 років я займаюся йогою. І без йоги, думаю, не витримала б. Це і дихання, і ті вправи, які приводять тіло до ладу. Усі ці дев’ять років я знаходила ці пів години, це вже навіть життєва необхідність була – тому що ти вночі працюєш чи вирішуєш волонтерські проблеми, і якщо не позаймаєшся йогою... йога мене рятує.

- Ви залишалися в Чернігові під час облоги. Були впевнені, що місто вистоїть, чи все таки мали сумніви?

- Я не думала про те, коли це закінчиться чи що. Я просто знала, що треба захищати місто. Я не була серед тих цивільних, які просто переживали облогу, розумієте, виживали. Я була в місці, де ми боронили Чернігів. Це шпиталь, де постійно рятували людей, де треба були і ліки, і руки. І ми не замислювалися, що буде через два дні, чи два тижні… Знаєте, що підтримувало? Коли приїжджали хлопці, а вони кожен день приїжджали, наприклад, з 1-ї танкової, та казали: «Дівчата, не переживайте! Ще кілька днів – і ми ту київську трасу роздовбаєм. Все буде добре!» І ми їм вірили! На 200 відсотків.

Я не думала, що буде, якщо рашисти зайдуть у місто. От просто не допускала такої думки, чесно. І тому ми не виїжджали, ми знали, що треба захищати це місто. І всі, хто залишався як волонтери тут, були на такій же хвилі. Це вже пізніше, у травні, раптом ми помітили, що в усіх прапори висять, подяки від «Азова» на стінах тощо.

«Ракети летять, а люди повертаються додому»

- Наше місто дуже постраждало. Потрібно багато і років, і коштів для відновлення. З чого, на Вашу думку, треба починати?

- Ненавиджу це словосполучення, але – треба побороти корупцію. Корупція – вона в головах. Може, нарешті, стан війни нам допоможе. Люди, схаменіться! Не можна у війну або після війни, де треба кожну копійку рахувати і вкладати у відновлення, щось красти! Все було би добре з Черніговом, і він би ще більше розквітав, якби у нас так багато не крали. Але не будемо зараз про це говорити. Гадаю, чиновники тому так і боролися за ці місця, бо там були гроші. І ці чиновники, мені здається, нікуди не ділися. І поки триває війна, сидять собі тихенько.

- Давайте уявимо, що Україна вже перемогла орків. Як би нам оці всі здобутки, оці тектонічні зміни в суспільстві та свідомості людей банально не профукати?

- Знаєте, це питання мені задавали і після Майдану першого, і після Майдану другого. Я бачу багато потужних громадських діячів, громадських об’єднань, які можуть формувати громадянське суспільство, змінювати державу. Це люди зі знаннями економіки, політології, державотворення, бо це професія така – державництво, а не так, як у нас зараз. Треба, щоб було розуміння, що таке держава. Повинні бути зміни і на рівні Ради, і на рівні міністерств. Я думаю, що це все буде. Тому що ці громадянські потуги зараз просто стримує війна. Як ми кажемо, «не розхитуйте човен». А потім ми переможемо і нам треба відбудовувати країну. На жаль, я знаю чимало достойних людей, які щодо таких позитивних змін зневірилися, скористалися можливістю та поїхали з країни. Вони вже не повернуться.

- І як Ви до цього ставитеся?

- Люди поїхали. Вони мають право шукати своєї долі, знаходити, якось прилаштовуватися в тих країнах, налагоджувати своє життя. Так, нас буде менше. Але ця меншість більш розумна може бути. Інше питання, як ми будемо розвиватися як країна, які в нас закони будуть. І не всім же солодко, хто поїхав. Будуть дивитися, може, будуть і повертатися. Я знаю, що ми емоційна нація. Подивіться, скільки зараз жінок і дітей повертається, скільки повернулося вже в той же Київ. Та вже плювати їм на ці ракети, головне – додому! Бо інша країна – чужа країна. Якщо там у мене нема якоїсь справи, підприємницької жилки або не знайшов місця, де мені добре, комфортно, – я повернусь, бо тут мій дім. Війна ще не закінчилася – летять ракети, а ми з Вами пишемо це інтерв’ю. І люди повертаються. Це дуже яскравий показник.

- За Вашими відчуттями, коли ми переможемо?

- Я, звісно, не Ванга. Мені цього дуже хочеться. Думаю, що влітку вже буде перемога. Та до літа нам усім треба якось зібратися та дотягнути. І зберегти в собі найкраще. І не чубитися одне з одним.

«Підготовку матеріалу здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів».



Текст Катерини Агієнко,
фото Івана Ворошилова,
керівниця проекту – Вікторія Сидорова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.