Валентина Огієнко: «За 35 років роботи на заводі такого ажіотажу на торфобрикет ще не бачила»

У Чернігівській області працює два дер­жавних (поки що державних, час від часу їх хочуть приватизувати) торфобрикетних підприємства. «Смолинський торфобрикет­ний завод», у Смолині Чернігівського району Гончарівської громади. Та «Ірванцевоторф», що на Семенівщині.



— За 35 років роботи на заводі тако­го ажіотажу на торфобрикет ще не бачила, — каже Валентина Огієнко, директорка «Смолинського торфобрикет­ного заводу». — У зв’язку з війною працюємо в одну зміну. Вночі не можна вмикати освітлення. За зміну виготовляємо 40-50 тонн торфобрикету. Це вполовину менше, ніж роби­ли минулого літа. Нам дзвонять, переживають, хочуть купити. Дзвінки ідуть із різних регіонів України, навіть з Одеси, Миколаєва.

Сировини нам вистачить років на сто. Аби тільки війна скінчилася. І дали нам працювати. Зі старостою були у В’ячеслава Чауса, голови обласної військової адміністрації, аби він посприяв звернутися до президента, щоб завод не віддавали на приватизацію. А віддали на утримання громаді. Землі громади, ліцензія є, податки, зарплату платимо, не збиткові. Для чого віддавати в приватні руки? Але, я так розумію, у деяких є інше бачення. Ми поряд з військовою частиною. Хлопці кажуть, одні життя там кладуть, інші тут дерибанять. Якби ми знали, що це наше, громада б купила новий прес, трактори для підприємства. За­раз працює 64 чоловіки. Деякі спеціалісти з Черкаської області.

За день зробили 40 тонн торфобрикету, 10 виділяємо для населення. Дзвонять з восьмої ранку, приїжджають автівками. З 1 серпня тонна коштує 2970 гривень. Ми працюємо на дизельному паливі.

— Доставка є?
— Люди питають. У нас є «КамАЗ». Вміщується до двох-трьох тонн. Покупці самі вирішують, чи замовити в нас, чи найняти машину. Але ним переважно розвозимо по бюджетних установах.

— Чим ви обігріваєтеся?
— Дровами і брикетом. Його класти можна і в піч. Моя мама так робить. Особливо, коли треба нагнати температуру для випічки. У мене грубка, опалення від неї йде по всій хаті. Кладу трохи дров, а тоді вже брикет. Дрова перегоріли і немає, а брикет тримає тепло до ранку.

— Наша громада в переліку, де проходять бойові дії, але ми працюємо, — каже Юрій ЖУРАВЛЬОВ, директор ДП «Ірванцевоторф».

— Попит на товар є. Але не можемо працювати на повну. 50 чоловік трудиться позмінно, два через два. По 12 годин. Працівник на виробництві отримує від 10 тисяч гривень. Від 800 до тисячі тонн продукції на місяць. Це не тільки торфобрикет, а й пиловидний торф. Тор­фобрикету виготовляємо 40-45 тонн за зміну. Працюємо в одну зміну. Купують бюджетні установи, військові. Відділи освіти, здоров’я проводять тендери: Чернігівщина, Харків, Запоріжжя, Миколаїв. І приватний сектор. На сьогоднішній день тонна коштує 2790 гривень. Наш район топиться більше дровами. А от При­луки, Ніжин, Борзна приїздять. Приватники, посередники завантажують по 30 тонн. За якою вже ціною розпродують, я не знаю.

Торф для пиловидного згорання бере один з ічнянських молокозаводів. Сировина схожа на борошно, тільки чорного кольору. Для нього потрібен спеціальний котел.

Працівники, які в нас живуть, забезпечені електрообігрівачами. Завод працює на своїй сировині. Особисто я будинок опалюю дрова­ми. Заготовив дві машини. І пів тонни торфу взяв на всякий випадок.

— Торфобрикет можна класти в будь-яку грубку?
— Так. Але, щоб він давав хорошу темпе­ратуру, треба дрова. Якщо котел металевий з водою — підходить. Якщо в печі чавунні колосники, то добре. Але якщо піч з цегли і не обкладена вогнестійкою цеглою, є вірогідність, що вигорить і розсиплеться.

— Скільки треба тонн, щоб протопити дім на 50 квадратів?
— Дві тонни повинно вистачити. Але треба і дрова. Задоволення не із дешевих. До війни ціна була 2 300 за тонну. Зараз зросла.

Джерело: газета “Вісник Ч” від 11.08.2022, Юлія Семенець

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.