Довічно засуджена Наталія Костюченко збирається заміж

35-річна Наталія Костюченко із села Іржавець, що на Носівщині, уже десять років як засуджена довічно, ій присудили суворе покарання за вбивство двох власних дітей: чотирирічного Руслана та дворічного Артема.



Утопила двох синів у колодязі

Страшний злочин, що стан ся в жовтні 2011 року в місті Носівка, вразив Україну.

Сімейна пара, Наталія Костюченко та Тимур Шахкерімов, посперечалася про те, кого їхні діти люблять більше — тата чи маму, і втопили малюків у колодязі.

Обоє вирішили інсценувати їх викрадення. Повідомили в міліцію про зникнення хлопчиків. Руслан був сином Наталії від попередніх стосунків. Артема народила від Шахкерімова. Шукали дітей триста міліціонерів. Мати намагалася переконати їх, що малих міг забрати колишній чоловік. Мовляв, приходив, скандалив, погрожував, а потім Русланчик з Артемком зникли. Пошуки тривали всю ніч. Уранці Наталія принесла в міліцію фото, на якому вона з молодшим сином, І світлину Із зображенням усміхненого Артемка. У пошуковій операції задіяли собак. Вони привели до криниці, що на подвір'ї. Доки оперативники і експерти витягали з колодязя дошки, жоден м'яз на обличчях подружжя не здригнувся. Не було ні переляку, ні каяття. Добре розуміючи, що саме можуть знайти співробітники міліції на дні колодязя, Наталія та Тимур спокійно спостерігали за тим, як туди спускається обв'язаний мотузками експерт.

Коли мертвих діток дістали, Тимур узяв усю провину на себе. Заявив, що це він утопив обох хлопчиків, нібито розсердившись на них за те, що бігали по дошках, з яких стирчали цвяхи.

Трохи пізніше Наталя стала твердити, що синів утопила вона, оскільки ті постійно плакали і просили їсти, а їсти було нічого.

Правда виявилася ще страшнішою. Наталя назло чоловікові першою вкинула спільне дитя до колодязя, а Тимур тоді схопив її сина І жбурнув услід за братиком зі словами: «Він нікому не дістанеться, ні тобі, ні мені». Тимур І Наталя зізналися, що дошки накидали, оскільки боялися, щоб діти не вибралися... Копи під час слідчого експерименту Костюченко та Шахкерімов показували, як саме вони це робили, оперативники, побоюючись самосуду, наділи на заарештованих бронежилети. Люди, які зібралися в дворі, раз у раз вигукували, що таких батьків самих треба втопити в тому ж колодязі.

Доки справа не дійшла до оголошення вироку, дітовбивці були спокійні. Здавалося, усе, що відбувається на судовому процесі, їх просто не стосується. Але, коли прокурор в обвинувальній промові попросила для них вищої міри — довічного ув'язнення, — Тимур та Наталія почали просити помилувати їх. Так і сказали: «Помилуйте нас. Ми все усвідомили».

Зустріла Качанівка

Довічне позбавлення волі обом дав Бобровицький районний суд. Костюченко і Шахкерімов подали апеляцію на пом'якшення вироку. Він просив врахувати щире каяття, те, що раніше до кримінальної відповідальності не притягувався І має інвалідність.

Вона — що щиросердно зізналася, розкаялася і те, що певний час виховувалася в дитбудинку. Та колегія суддів не знайшла підстав для пом'якшення. Апеляційний суд залишив вирок без змін. І обох відправили відбувати покарання.



В Україні станом на 1 січня 2022 року 1 575 осіб, засуджених пожиттєво. З них жінок — 24. Усі вони відбувають покарання в Качанівськіи виправній колонії №54 у Харкові.




Живуть засуджені по двоє, троє або четверо. Не в темних камерах, а в світлих кімнатах. Сплять не на нарах зі смердючими матрацами, а на ліжках з чистою білизною.

Усі мають право на отримання передач (можна хоч щодня щось надсилати чи привозити). Під забороною їжа домашнього приготування, продукти, які швидко псуються, і консервація.

За законом, довічницям дозволені побачення з близькими тривалістю від одного до трьох днів, раз у два місяці.

За хорошу поведінку можуть додати заохочувальну зустріч з рідними. Короткі зустрічі передбачені раз на місяць. Можна розмовляти по скайпу і дзвонити з мобілки. Але тільки під наглядом інспектора. Він набирає номер і слухає, про що балакає засуджена. Одна розмова не може бути довшою за 15 хвилин. За бажанням жінки працюють на швейному виробництві та інших роботах.

Донька з в'язниці прислала родичам теплі шкарпетки


Надія Дячок, матір Наталії, показує сплетені донькою шкарпетки

— За цей час, що Наташа там, я жодного разу до неї не їздила. Так уже склалося. Передачі посилаю, розмовляємо з дочкою по мобілці чи не щодня. Вона вранці мені дзвонить: «Мама, как у тебе діла?» «Все хорошо, все хорошо, Наталочко», — відказую. І ввечері телефонує. Розмовляємо про те, про се, — присідає до столу 58-річна Надія Дячок, мати Наталії Костюченко.

На суді жінка казала, раз дочка таке накоїла разом з Тимуром, хай відповідає за законом. Та час пройшов, і в Надії Петрівни прокинувся жаль до доньки. Яка не є, а своя кров.

— Дивлюсь по телевізору, стільки звірств щодо дітей по всій Україні, і нікого не садять довічно. Тобто всім дають шанс, — зітхає. — А тут...

— Надіє Петрівно, ви поховали обох онуків, часто буваєте на могилах?

— Ні. Перед поминальними днями ходжу, поприбираю. Потім, коли всі приходять до своїх, І я йду. Тяжко на душі. Не хочу розстроюватися. їх уже не вернути. Кажуть, якщо багато плачеш за небіжчиками, їм на тому світі гірше.

— Сняться Артем і Руслан?

— Угу, — киває головою, і на очі навертаються сльози.

— Що кажуть чи просять?

— Навіщо це ворушити, уже багато років пройшло.

— Наташа згадує синів?

— Я не питаю. Та їй з цим жити.

— Як їй у в’язниці? Кажуть, тих, хто причетний до смерті дітей, там не жалують.

— Та вона там живе краще, ніж багато тих, хто на волі. У кімнаті їх двоє. Наташа і жінка 58 років. Тепло, чисто, годують. Можна читати книжки, дивитися телевізор. Одяг їм волонтери гарний привозять. Яка одежина велика на неї, мені присилає. А ще теплих шкарпеток на всю рідню наплела. У мене ж ще є син, донька і троє онуків. Кожному невеличкий подаруночок від неї дістався, — заносить пакет з теплими шкарпетками Надія Дячок. — Коли є вільний час, вона його на в'язання витрачає. Змалечку вміє в'язати. Зараз ходить пакети виготовляти.

— Начальство з колонії вам дзвонило, розповідали щось про доньку?

— А чого йому телефонувати, якщо вона себе ловко веде, трудиться. Ніяких нарікань. Та і чого їй жалітися, хороші умови.

— Звідки знаєте, що хороші, ви ж у доньки жодного разу не були?

— На фотографіях бачила і Наташу, і її кімнату.

— А хто фотографії показував?

— Зятьок.

— Шахкерімов?

— Та ну. Про цього і згадувати не хочу. Був якось подзвонив, щоб передачки йому прислала. Відмовила. Хіба, коли судять, достеменно розбираються, що спонукало людину до поганих дій? Хто її до цього підштовхнув? Що стало останньою краплею?

Зятьок Руслан. Він родом з Херсонщини. Йому, як і доньці, 35 років.

— А як його прізвище?

— У паспорт не зазирала. Він Наталі і рахунок мобільний щомісяця на 200 гривень з гаком поповнює, і передачі шле.

— Вони по переписці познайомилися?

— Не знаю. Не цікавилася. Головне, що нарешті дочці хороший чоловік попався.

— Він теж раніше сидів?

— Бог милував, просто в нього добра душа. Дуже жалісливий.

— Надіє Петрівно, він хоч знає, за що Наташа сидить?

— Вона йому розказала.

— У Руслана діти є?

— Немає. Є мама, він з великої сім'ї.

— Мати не сказала: «Сину, тобі що, на волі жінок не вистачає?»

— Не знаю, що казала, чи й казала взагалі. Він уже ж дорослий. Сам розпоряджається своїм життям. До Наташі сваха добре ставиться. Вони вже і по телефону розмовляли. Як-не-як донька з Русланом уже два роки. Хочуть одружитися. Та через цей коронавірус і карантин не можна провести реєстрацію в колонії. Як тільки закінчиться «корона», подадуть заяву.

Він і до нас у село вже не раз приїздив. Додому йому далеченько. А тут з Києва вранці виїхав, в обід уже в Іржавці. Руслан працює в Києві, офіційно. Збирає сміття, вкидає в сміттєвоз (їздить разом з водієм). Живе в гуртожитку. Платить дві тисячі гривень на місяць. Як приїде, я йому картоплі, буряків, моркви, квасолі, що маю, те й даю. Грошей у мене немає, ще ж не на пенсії. Він Наташі мікрохвильовку, мультиварку купив і передав. їм там дозволено готувати. І всілякі смаколики купує.

— У них тривалі побачення. Одружаться, Наталя може завагітніти, народиться дитина, що тоді?

— Трохи побуде з матір’ю. А потім батько має право забрати до себе. Я витішу, аби все благополучно. Наташа має надію, що вона колись та вийде. І ми на це сподіваємося.

Донька вже все усвідомила і пережила. Має тіаніл, що вийде, влаштується на роботу.

* * *

З часу введення мораторію на смертну кару в Україні та існування довічного позбавлення волі з Качанівки вийшла лише одна довічниця, Любов Кушинська. Вона відбула 27 років і 9 місяців (з урахуванням закону Савченко, за яким кожен день у СІЗО зараховувався за два). Фактично ж відсиділа близько 20 років. Добилася через волонтерів у 2018 році помилування від тодішнього президента По-рошенка.

Єдиний шлях на волю для довічниці — помилування президента. Але подавати прохання про помилування можна лише після 20 років відсидки.

І за умови, що пожиттєвий строк замінять не менше, ніж 25 роками ув’язнення. При цьому в’язень отримує новий правовий статус і може бути звільненим умовно-достроково. У разі відхилення президентом клопотання, йаступне можна подавати лише через п’ять років.

«ВісникЧ» №3 (1862) від 20 січня 2022, Валентна Остерська

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.