Син Ніни Матвієнко — монах у Ніжині. Малює ікони і космос

Двоповерховий храм



Ніжинська церква Іоанна Богослова — 1752 року. Правиться другий рік. Там ремонт. Батюшки працюють нарівні з прихожанами-робітниками.

— Тут були полички, бо архів на них тримався. Бетон замість підлоги, — під стукіт молотків розказує Януарій.

— Зараз вже правиться на олтарній частині, отам, де виступ. — показує. Храм Іоанна Богослова — єдина двоповерхова будівля церкви в Ніжині.

Внизу — теплий храм, є облицьована плиткою грубка, а на другому поверсі — літній. Священники мріють: згодом, коли прихожан буде багато, правитись може одночасно в обох храмах. А поки що зверху — склад.

— Паски вже святять? На сповідь приходять?

— А якже. Потрошку громада розширюється. Зараз основних прихожан 20 чоловік, для Ніжина — непоганий результат. У місті багато церков, тому велика громада не очікується.

48-річний ієродиякон Януарій (в миру — Іван Гончар) — у Ніжині третій рік. Іконописець, реставратор. Син народної артистки України Ніни Матвієнко. В 33 роки постригся в монахи.



Батько, Петро Гончар, — директор музею Івана Гончара в Києві. Українського скульптора, етнографа, діда Януарія (внука назвали на його честь).

— То ваш талант іконописця — від діда?

— Нас з братом ніхто не питав. Батько віддав обох навчатися в художню школу. Я там — з шостого класу.

— Ікони ваші в цьому храмі є?

— Поки що ні. Тільки відреставро-вані мною. Зараз робимо іконостас.

«Більшість священників у Криму — українці. Голосували за анексію»

У монахи постригся в Криму. В Свято-Успенському Бахчисарайському монастирі служив монахом 12 років, аж до анексії, — розповідає.

— Чи була конфронтація з братією в монастирі?

— Вони проросійські. Настоятель дав благословення йти голосувати за анексію, це було обов'язково. Я не ходив, і всі це знали. Не тільки не приховував свої погляди, а й сварився через це.

— Священники, монахи там місцеві, з Криму? Чи з Росії?

— Більшість із Західної України були. Але — московський патріархат.

— У Криму не намагалися вас відлучити від церкви чи з монастиря виселити?

— Статус мами завжди допомагав, — сміється Януарій. — Я сам виїхав з Криму, це було шість років тому. В монастир приїжджала дівчина, художник, яка допомагала мозаїку класти її батько, священник, служить у Крутах, що під Ніжином, і він взяв мене дияконом у свою церкву.

І Ніжинський єпископ прийняв. Це ще був московський патріархат. До отримання Україною Томосу.

«Мені не потрібен був його дозвіл, щоб приєднатися до української церкви»

— Коли з Крут, через Ніжин, їздив до батьків у Київ, проходив повз храм Іоанна Богослова. Там був архів, а я мріяв: от би служити в цьому храмі. І після отримання Томосу зразу вийшла постанова міськради про передачу кількох церков громадам ПЦУ. Передали і цю будівлю Православній церкві України. І я прийшов сюди.

— У архиепископа Климента (митрополит Ніжинський і Прилуцький МП) великий вплив. Як вам вдалося поміняти конфесію?

— Я не питав дозволу отця Климента. Бо Вселенський патріарх, що в Константинополі, повернув законні права Київській митрополії. Ми можемо не питати дозволу.

Все на ентузіазмі

— Ієромонах Софроній теж із Києва, рік як приїхав зі Звіринецького монастиря. І зараз ми тут удвох з ним монашествующі.

— На Чернігівщині це буде перший монастир ПЦУ?

— Є ще в селі Радьківці, на Прилуччині, настоятель — отець Петро. Там двоє монахів. Знаю ще поодиноких, порозкидуваних по області, які живуть на приходах при церквах.

Зараз все менше бажаючих. Скрізь.

— У Ніжині живете де? В келіях?

— Знімаємо квартиру. Платять мої батьки. Квартплата плюс комуналка.

Наше житло і є келія. Хата на дві кімнати — окрема у отця Софронія і в мене.

— А якщо монахів стане більше?

— Монах має жити сьогоднішнім днем. Будувати тут не дозволяється, бо пам'ятка національного значення. Є на церковному дворі колишній будинок священника, але його віддали музею мореплавця Лисянського.

У ПЦУ все на ентузіазмі. Але це якраз і плюс.

У келіях монаху можна все, що совість дозволяє

— Що можна, а чого не дозволяється в келіях?

— Заборон нема. Є те, що корисне монаху, і те, що його відлучає від Господа. Твоя совість і є мірилом.

Телевізора нема. Ми користуємося комп'ютером, бо це нам треба. Ми ж працюємо з іконописом. Інформація, спілкування, —- ми в сучасному світі живемо. Товаришуємо з багатьма друзями.

Килими є, доріжки, все в рушниках. і побутова техніка, яка треба. їсти готуємо на газу, самі. Може, раз на тиждень хтось з бабусь підгодує — принесе їжу.

Прибираємо по черзі. Я люблю, коли ідеальна чистота. Але буває, зі стройки приходиш — і сил вже немає.

— Вдома чистота була?

— Так, вдома, де мама, завжди чисто. Вона дуже любить чистоту, бабуся також любила. Останні п'ять років наймає прибиральницю, старенька стала.

— Монаху в квартирі важче?

— Для монаха важливо воздєржаніє. Все можна, але не надміру. Не переїдати. Вино, наприклад, можна, але не упиватися.

— І пиво?

— Пиво взагалі монахи придумали.

Є холодильник. Спимо в ліжках

— Не на дошках?

— В юності я пару разів пробував на підлозі спати. В Бахчисараї

Перший рік там ми всі жили в печерних будиночках у скелі. Але братія дуже хворіла, зуби випадали через агресивне середовище вапнякових печер. Тому настоятель переселив багатьох в окремі братські корпуси.

— Ви також через це пройшли?

— Звичайно. Кожний монах з юності здійснює подвиги, а на старості уже знижує планку. Але Господь все рівно дає хвороби. Сьогоднішнє монашество — це якраз терпіти те, що є.

— У чому суть служби монаха?

— Якщо коротко — молитва за весь світ. Встаємо о п’ятій ранку, потім келійне правило. Молитви, встановлені для монахів, які ми читаємо. Але, скажімо, якщо хтось хворіє, можна почати пізніше. Вечірня молитва — в храмі, але через ремонтні роботи служимо поки що тільки для себе. Потім увечері хтось дзвонить, попросить помолитися. Щоб Господь допоміг рішення правильне прийняти перед важливою подією. Є спільні молитви, є окремо. Взагалі намагаємося молитися кожну хвилину. Постійне предстояння перед Богом.

Священники ПЦУ шиють і таксують

Януарій відповідає на дзвінок. Мобільник не кнопочний. але й не айфон.

— Робочий, треба ж працювати, — диякон кладе телефон назад у кишеню куртки. — Хороший телефон, з інтернетом. Екран обов'язково треба — ми через фейсбук спілкуємось.

Мене в ФБ нема, Сафроній є. Щоб поменьще про мене знали, хочеться усамітнитись.

— А як хтось прийде на сповідь: «Порадьте, батюшко, як мені жити — втратив віру в людей», то настановите, поговорите?

— По-перше, я не священник, а ієродиякон. Це до Софронія.

— Монахи зарплату чи якусь грошову допомогу отримують?

— Ні. І священники не отримують. Більшість самі заробляють. Шиють, таксують. ПЦУ — поки що найбідніша церква.

Є робота, за яку мені платять, — іконопис Пишу ікони, роблю іконостас на замовлення.

— Малюєте у своїй келії чи у вас є окрема майстерна?

— Хочемо майстерню, шукаємо. Але зараз пишу в келії.

— Скільки часу йде на створення ікони?

— Важко сказати, бо я і стіни оббиваю. і реставрую ікони, роблю проект на іконостаси. Зранку от люстру в нижньому храмі відреставрували. Була лобита-лоламана. Ми її викупали. почистили, деталі відремонтували, ходили на завод замовляти.

Я ціле літо писав ікони. А перед цим розписував дитячу школу в Києві на Дарниці, космос малював.

— Фейсбук допомагає знаходити клієнтів?

— Менший брат Андрій — художник, іконописець у Києві, він мені роботу підкидає. Але, звичайно, ці кошти на храм такого рівня — мізер.

— Але ж і лрихожаии щось приносять, жертвують?

— Того не вистачає, щоб утримувати храм, і хор. Це не ті гроші, що має московський патріархат

Тим. хто жертвує по-багатому, треба, щоб і церква була багата, і це було всім видно. Воно ж чим більше пожертвує, тим більше гріхів проститься.

«На біленькій машинці Тоні Матвієнко возимо мішки з цементом»

— Тобто ніжинська церква Іоанна Бегослоеа тримається на кошти Ніни Матвієнко?

— Не тільки, але левова частка — пожертви мами. Сестра Тоня машину віддала в користування («Хонда» 2013 року). Біленька така. Ми мішки з цементом на ній возимо. Вона, звичайно, дамська машинка, але вже про це забула В кожному монастирі потрібне авто Одне діло, коли за свої гроші вибираєш і купуєш те. що тобі треба в хазяйстві. Інша справа, коли тобі пожертвували. Який автомобіль дали, такий і добрий

— А Тоня з Арсеном приїжджає? — згадала чоловіка Тоні Матвієнко Арсена Мірзояна.

— Батьки приїжджали, а вони ще ні разу. Ми тільки рік як організувалися з хатою, а то я їздив з Києва туди-сюди.



Не буду казати, що тільки мама допомагає, потрошку й інші відгукуються. Вони — не церковні люди, але відчувають, що це треба робити. От зараз на троє дверей в храм пожертвували. Оце дерево на підлогу купили нам ніжинські підприємці Марина Соловей і Тарас Шкурко, інша жінка, Ніна Миколаївна, на плитку гроші дала. Начальники Ніжинського та Борзнянського лісових господарств виписали лісу на іконостас.

Як порахувати, то дали всі біля трьох тисяч доларів А вклали ми сюди вже близько 30 тисяч доларів, і того, що зробили, ще навіть не видно. На ремонт храму такі треба кошти!

— Хочете зробити головним храмом ПЦУ в Ніжині?

— Нема такої мети. Благочиния знаходиться в Ніжині в кафедральному соборі Всіх Святих.

Але храм Іоанна Богослова — пам'ятка архітектури і до її реставрації треба підійти серйозно, з історичного боку. Відновити.

«Якби ж було два життя, щоб порівняти. Але я щасливий»

— Що вас спонукало етати моивхом? Може, зіркові батьки в дитинстві уваги не приділяли?

— Ні-ні. Не кожен може бути монахом, як не кожен може бути космонавтом або трактористом. Це покликання. Якщо людина старається жити Богом, вона чує. коли Господь я кличе

Я прийшов до церкви у 18 років коли вже навчався в київській художній академії. Потім деякий час жив на приході. А прийняв монашество у 33.

— Зрілий вік. У вас була дівчина?

— Наречена. Я був закоханий, хотіли створити сім’ю. Ми познайомились у церкві на Миколаївщині, обоє віруючі. Зустрічалися з рік, їздили разом. Але через деякі обставини, не хочу розповідати, сім’я не вийшла. Як і в кожної людини, це проходило боляче. Але монашество не було актом через нещасну любов. Ні. Просто в мене не склалося сімейне життя. Через деякий час покликали як художника в Бахчисарай. Там відроджувався монастир. І мені сподобалося, відчув, що це моє.

— Не шкодуєте, що не стали просто батюшкою? Одружитися можна було, літом завести...

— Тоді б не було монаха Януарія Якби ж два життя, щоб порівняти. Зараз я щасливий, що монах. А як би воно було, якби було інше життя, ніхто не знає.

У кожної людини є особисті стосунки з Господом. Через різні обставини, через людей.

— Але ж він вам не відповідає напряму?

— Звичайно, відповідає Християнство — це жива релігія.

«Коли поет напише слово, воно залишається»

— Поет Дмитро Павличко присвятив вам і вашій мамі вірша зі звинуваченнями. Ви читали?

— Так, два роки тому побачив. А він, мабуть, давно інтернетом гуляє Це ще коли я був у московському партіархаті

Я перепостив того вірша. Цікаво було, що люди на це скажуть. Батько відреагував: «Нащо? Ця гадость вже написана, треба навпаки забути про це. Сумна сторінка, краще її перегорнути».

А мама не розстроїлась, вона через таке пройшла! Ми ж за незалежність воювали, всі гарячі були.

І він погарячкував. Це була десь несправедлива образа. Поет емоції вилив і йому неважливо, як насправді. А слово залишилось. Сподіваюся, у мами з Павличком вже хороші стосунки, він зі мною не спілкувався, не знає, що я за людина. Йому все одно. Просто написав мамі докір, що я в московському патріархаті. А світ набагато складніший.

— Як побороти образу в собі?

— Навчитися любити іншого І ставити іншого вище себе.

Я не ображаюся. Ми всі стояли за Україну. Ходили з прапорами Я розумію, чого він так написав.

* * *

У тему

Одни пустельним постійними молитвами і постами дійшов такої святості, що вільно жив із дикими звірами, годував їх, а ті його не чіпали.

Якось один із отців монастиря, стіни якого височіли не так уже й далеко від скромного пустельникового житла, сказав йому:

- Якщо ти хочеш досигти ще більшої святості, то піди в монастир і спробуй ужитися з братами.

Олена Гобанова, «ВісникЧ» №36 (1843) від 9 вересня 2021

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.