В 11 років зібрала речі і вигнала батька з дому

— Народилася в Херсонській області. Коли мені був рочок, родина переїхала на Донбас. Де ми тільки потім не були, їздили багато. Осіли в Городні, коли мені було років десять. Мама родом зі Смячі колишнього Шорського району, тому й приїхали на Чернігівщину. Мама сумувала за місцевою картоплею. Коріння своє розгубили. У батьків рано померли їх батьки, тому про рід наш майже нічого невідомо, — згадує 59-річна Світлана Соловей з Городні.



— Нас було п'ятеро дітей: три старші брати, я і молодша сестра. Найстаршому Анатолію зараз 68 років. Він теж у Городні. Микола проживав у Березані Київської області, з дружиною і чотирма дітьми. Збила на смерть машина. Володимир пішов з дому і не повернувся, безвісти зник. Мав дві освіти, був гарним зварювальником. Але почав випивати, зв'язався з поганою компанією, бомжував. Наталя, на шість років від мене менша, інвалід з дитинства.

Тато випивав, виносив усе з хати. А матір жаліли, всюди давали прихисток і житло. Візьме мама в колгоспі дерті, щоб порося нагодувати. Батько вкраде й за бутилку продасть. А переїжджали в інше місце, бо довго його такого на роботі ніхто не тримав. Мама була сиротою і скаржилася весь час, що нікому не потрібна.

Пиячив і бився

— Чому розійшлися батьки? Можна сказати, я його вигнала. Мені було одинадцять років. Батько постійно щосили бив матір. Нас, дітей, щоправда, не чіпав і не ображав. Але бачити ті скандали було нестерпно. Буває, нап’ється, усіх вижене з хати, і тільки я маленька сиділа з ним, щось по-дитячому балакала. Пам'ятаю, як мама ходила вагітна сестрою. І як батько напився і бив кирзовими чоботами в живіт з усієї сили. Маму забрали в лікарню. А звідти вона привезла Наталю. Народилася вже інвалідом, від тих побоїв.

Раніше брати захищали матір від батька.

Потім стала я, бо хлопці роз'їхалися по навчанню і роботах. Одного разу я не витримала і сказала батьку: «Скільки ти ще будеш її бити? Не віднімай остаїше здоров'я. Не хочеш жиги нормально, забирай речі і иди». Взяла великий платок, з полиці шафи скинула на нього батькові речі, зав'язала і кинула йому в ноги:

«Йди!». Він, не роздумуючи, і пішов. Жив у приймах, міняв жінок. Дітей у нього більше не було.

У Городні закінчила вісім класів. Через постійні переїзди, бувало, я по місяцю не ходила до школи. Знань в мене майже не було, навчатися далі теж не могла. Потрібно було опановувати професію і шукати підробітки. Любила шити і хотіла навчитися це робити професійно. Але не вийшло. Якось приїхав брат Володимир і забрав мене в Чернігів поступати в училище на мотальщика прядильного цеху. Вчилася пів року, ще стільки ж було практики. А в 15 років, після закінчення навчання, вже працювала на камвольно-суконному комбінаті (КСК. — Авт.) Чернігова.

Стипендія в мене була 40 рублів. А от перша заробітна плата — 70. Здебільшого зароблені гроші витрачала на одяг і взуття. Стипендію економила і за два місяці могла купити собі кофтинку або спідничку. Я була маленька і худенька, речі купувала в дитячому відділі. А от шубу я брала в кредит. Дуже хотіла її мати. Пів року виплачувала за шубу 300 рублів. Це вже я рік працювала і отримувала зарплату 100-120 рублів. Було й 180 отримувала, якщо працювала понаднормово.

Зустрічі під парканом

— Спочатку жила в гуртожитку. Пізніше нам з п’ятьма подружками захотілося самостійності, вирішили винаймати квартиру. Власниця квартири, тітка Таня, не дозволяла нам відходити далеко від будинку і не більше, ніж на годину. Постійно з вікна визирала і гукала, щоб ми були поряд: «Девки, вы тут?». А ми й слухали її. І навіть встигла з майбутнім чоловіком познайомитися біля будинку. Йому з другом цікаво було, хто ми такі і чому нас далеко не відпускають. Жили поряд.

Мені було шістнадцять років, заміж я не збиралася. Володимир на п’ять років від мене старший, з Чернігова. Працював столяром. Так і зустрічалися біля будинку, під парканом. Боялися йти далі. Більше з нашої компанії пар не склалося. Усі роз’їхалися.

З часом я знову повернулася в гуртожиток, і наші дороги розійшлися. Періодично зустрічалися, бо Володимир приходив до мене, зустрічав і проводжав на роботу. Так років п’ять і минуло. А я була байдужа до нього. То розходилися, то сходились знову. Зустрічалася з іншими. Але він казав, що буде мене чекати, скільки треба.

Одного разу моя подружка каже: «Мені подобається Володимир, познайом нас ближче». Я й погодилася. Запросила його в гуртожиток до кімнати Люби. Познайомила. Сидимо утрьох. Я вже йти хотіла, щоб залишити їх наодинці. А Вона мене за руку цап і не відпускав: «я прийшов до тебе. Любо, вибач, я люблю Свету і ми будемо разом і далі», відтоді ми почали зустрічатися серйозно. І я поставила ультиматум: або ми одружуємося, або розходимося назав-ждис.

Родина

— Весілля зіграли, коли мені було двадцять років. Продовжувала працювати на КСК, чоловік — на заводі. Три роки жили добре. У 1983 році народилася Оксанка, а через два з половиною роки — Андрюшка, — на очах у Світлани Миколаївни з'являються перші сльози.

— Коли Андрюші був місяць, чоловік попав у біду. На роботі його накрило бетонною плитою, та обірвалася. Він дивом врятувався, але травми отримав важкі. Довго був прикутий до ліжка. Після цього випадку став випивати. Багато. Коли тверезий, то гарний і працелюбний чоловік. А п’яний впаде і спить на підлозі. Діти його страшенно боялися. Хоча нас чоловік ніколи не чіпав.

Вирішила розходитися, бо я вже не витримувала. В дитинстві страждала через батька-алкоголіка, і тепер таке. Не хотіла, щоб наші діти все це бачили і повторили мою історію. Перед цим пропонувала Володі переїхати в Городню і почати все спочатку. Просила тільки одне — щоб він кинув пити. Але Володимир не схотів. Неодноразово бувало, що за раз усю зарплату пропивав. Я зібрала речі, покинула роботу і з дітьми приїхала в Городню.

І вже 35 років тут живу. Чоловік помер у 1994 році. Разом ми прожили |всього шість років.

Після розлучення працювала на горо-днянському заводі телевізійних блоків «Агат». Спочатку по-судомийкою, а потім комплектувальником у цеху. У 1996 році завод закрили. З того часу я змінила багато робіт і професій. Здебільшого була вимушена працювати неофіційно. Остання моя робота — на пилорамі, розпилювала дошки. Пропрацювала лише три місяці, забрали на «швидкій». Ледь привели до тями. Маю бронхіальну астму з 2008 року, вона й загострилася. Поки не на пенсії, не вистачає стажу.

|Син помер у дванадцять років. Дружив з хлопчиком з неблагополучно'! родини. Батьки там випивали. У матері їх було декілька, і згодом на усіх її позбавили батьківських прав.

А мені було шкода цього хлопчика, я завжди давала йому їжу, бо він голодний ходив. Якось вони гралися в «собачий кайф» (умисне перекриття доступу кисню до мозку з метою викликати короткочасну непритомність. Гра популярна й досі серед дітей та підлітків. — Авт.). Цей друг натиснув на грудну клітину сина. Врятувати не вдалося. В міліції сказали — нещасний випадок. А мене ще попомучили. В той час у Городні серед підлітків було багато наркоманів і сину приписували те саме. Хоча я за ним жорстко слідкувала, щоб син не потрапив у погані компанії. Бачила стан, в якому він приходить, і оглядала тіло.

Оксанка закінчила училище в Чернігові. Працювала перукарем. Заміжня. Чоловік родом з Керчі. Приїхав у Чернігів в гості до друга. Декілька років тому з чоловіком поїхали в Польщу на заробітки. Зять працює на заводі металопластикових вікон. Оксана в декреті, онучці Анастасії рік і два місяці. Але жодного разу ще не бачилися вживу. Тільки через інтер-нет. Переживаю, що не бачу як онучка підростає. Бо через карантин важко добиратися і їм сюди, і мені туди. Вже й паспорт зробила, і спортивний костюм купила. Але сестру Наташу мені немає на кого залишити на такий довгий час. Максимум її на пів дня залишаю. Не знайшла їй няньку.


Роботи Світлани Соловей з солоного тіста

Мама

— Мама прожила 69 років. Дуже хворіла перед смертю. Важко все життя проробила в колгоспі і стільки витримала від батька. Вийшла вдруге заміж, чоловік носив її на руках. Сім років у неї було щасливе подружнє життя. Вітчим був на війні, мав поранення. Тому рано пішов з життя. Пам’ятаю мамині слова: «Якби мені цей чоловік лопався з молоду, то я б прожила гарне життя. Але не було б вас, п’ятьох дітей».

Молодша сестра

— Наташа в дитинстві навчалася в спеціалізованому інтернаті, а з того часу — зі мною. Няньчила моїх дітей, бо я рано вийшла на роботу. У 2009 році вона важко захворіла. Хвороба дала ускладнення на ноги, Наташа не ходить. Повністю лежача. Я ЇЙ кажу постійно: «Нас Бог і оставив удвох. Ти живеш заради мене, а я — для тебе». Так і живемо, підтримуючи одна одну. Брат раніше багато нам допомагав. Зараз, після інсульту, паралізований один бік, теж ледь пересувається. Допомоги нам немає від кого чекати.

Друга родина

Відпочиває душею і творить руками Світлана в територіальному центрі соціального обслуговування.

— На день народження Оксанка з чоловіком подарували стільці. Мені захотілося зробити для них накидки. Але в’язати гачком я не вміла. Порадили звернутися до терцентру, мовляв, там вчать усіх бажаючих. Я так і зробила. За півтори години перша накидка була готова. З цим зразком я прийшла додому і зв’язала ще два. З того часу я там частий гість. Роблю також і картини з солоного тіста. Приходжу до терцентру, наче до рідних, бо там мене завжди вислухають і допоможуть.

Ольга Самсоненко, «ВісникЧ» №34 (1841) від 26 серпня 2021

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.