Чернігівські медики розповіли, як працювалось у розпал пандемії ковіду

Минулими вихідними ми вітали медичних працівників з професійним святом. Пандемія коронавірусу вкотре нам довела, що ця професія надважлива для держави і її громадян. Тож гостями програми "Ескулап" стали лауреатки обласної премії ім.Іллі Буяльського у номінаціях найкращий лікар і найкраща медична сестра - Наталя Савицька завідуюча терапевтичним відділенням КНП Чернігівська міська лікарня №2 і Людмила Бурковська старша медична сестра для ковідних пацієнтів КНП Чернігівська міська лікарня №3.



- Що ви відчули, коли дізналися про перемогу?

Наталя Савицька:
- Наверно, первое ощущение - это смятение, шок. Это достаточно высокое награждение, поэтому, переосмысливаешь и думаешь: "Заслужила ли я?". Безумно приятно, конечно.

Людмила Бурковська:
- Я не очікувала, ніхто мене не попереджав. Адміністрація подала мою кандидатуру. Тому для мене це також був приємний шок. Звичайно, приємно.

- Пані, Наталя, розкажіть про себе. Як давно ви в цій професії, чому взагалі вирішили стати лікарем?
- С 1997-го года - это уже практическая медицина. До этого я закончила медучилище, после чего поступила в Тернопольский медицинский институт. С 97-го года работаю в Чернигове, начинала с подростковой службы, была участковым терапевтом. Помню все эти походы в резиновых сапогах под дождем, когда тебя не ждут, а ты должен зайти проверить. Последние 8 лет я работаю в терапевтическом отделении, в стационаре завотделением. Случайные люди в медицину не попадают и отсеиваются на ранних этапах. У меня нет медработников в семье, я из семьи военнослужащего. Такое было решение, я не вижу себе в другой профессии.

- Був якийсь запасний варіант?
- Были художественные наклонности, но теперь это не имеет значения.

- Пані, Людмило, розкажіть про ваш шлях.
- Мабуть ще в школі, в молодших класах, коли ще гралася з ляльками, я їх завжди лікувала, перев’язувала. По закінченню школи я цілеспрямовано пішла до медучилища, закінчила його в 1985-го року. Спочатку 3 роки працювала в 1-й міській лікарні, а потім до 3-ї, вона раніше називалась лікарня ЧеЗаРи. Так і працюю до цього часу. Не бачу себе більше ні в якій професії.

- Коли почалась пандемія ковіду, чи не з’явилися думку покинути все, поїхати в іншу країну, знайти себе в чомусь іншому?

Наталя Савицька:
- Нет, конечно. Медицина - это помощь людям, даже не было таких мыслей. Первый удар на себя взяли инфекционисты, но потом, когда у них закончились места, то на базе других отделений стали организовывать койки для ковидных пациентов. Это было сперва очень сложно, ведь не приспособленные учреждения и отделения для инфекционных болезней принимали таких пациентов. Мы из того, что было делали блоки, зоны. Я помню, когда мы накануне открытия отделения в 10 вечера рисовали краской пометки, где можно заходить, где санитарная, грязная и чистая зоны. На следующий день мы начали заполняться довольно быстро, это были такие транши по 20-25 человек из инфекционного отделения. Было тяжело, но наше отделение взяло первым на себя такой удар. Все сотрудники отделения, вы знаете, так хорошо организовались. Они тоже боялись, но не было ни одного случая, чтобы кто-то принял решение уйти с работы.

Людмила Бурковська:
- Нам було ще важче. Тому, що в нас навіть інфекційного відділення і відповідних фахових лікарів - немає. Ми робили бригади, куди входили лікарі самих різних спеціальностей - хірурги, гінекологи, терапевти, невропатологи і навіть лікар-фізіотерапевт. Молодший, середній персонал нам приходилось збирати з усіх відділень. І також будували всі ці блоки, перегородки, закривали клейонками, розробляли зони дезинфекції.



- Як родина поставилася до вашого рішення?

Людмила Бурковська:
- Так, ніхто не казав, аби звільнялась. Але, можливо, їм трохи важкувато прийшлось, бо я приходила додому, особливо у період вересень-листопад, о 10-11 годині вечора. Тож терпіли, допомагали, звільняли мене від домашніх клопотів, готували їсти, прибирали.

Наталя Савицька:
- Мои близкие тоже были не в восторге от всего этого, но поддержали меня. Мы с ними перестали общаться на достаточно долгий период, так как несмотря на всю защиту - вирусная нагрузка имеет место быть.

- Як проходили перші чергування, коли масово стали поступати ковідні пацієнти?

Наталя Савицька:
- Было очень тяжело, потому что наше отделение - превратилось в поле битвы. Есть такое выражение в медицине "сортировка раненых по Пирогову", это когда оценивается каждый пациент по тяжести и мы делили людей на тех, кого надо осмотреть в первую очередь, а кто может потерпеть. Когда не хватало кислорода - это был ужас. Тяжело физически работать много часов подряд, а после суток, когда идешь домой уже не понимала, какое время. Тяжело еще и морально было, ведь если ты прикладываешь все усилия и родственники помогают, а ты не можешь ничего сделать, то руки опускались. Ты заходишь в палату, улыбаешься, всегда с хорошим настроением, шутишь, но иногда мы были просто беспомощны.

Людмила Бурковська:
- Мені було більше морально важко, ніж фізично. Адже пацієнти часто бубли перелякані, бо коли людина задихається, то їй дуже потрібна моральна підтримка. В мене була одна медсестричка, в якої родичі, коли вона приходила додому питали: "Ну, як пройшло чергування?", а вона їм на це нічого не могла відповісти - просто сідала і плакала.

- Пані Наталя, ви казали, що відмовились від спілкування з рідними під час початку епідемії, в чому ще себе обмежили?

- На дуже цікаві наукові конференції не змогла потрапити, які проходили за кордоном, у заплановані подорожі також не змогла поїхати. Саме головне, в чому обмежувала себе - це спілкування.

- Пані Людмила, а вам від чого довелось відмовитись?

- В грудні місяці ми кожного року з родиною їздили кататися в Буковель на лижах, в цьому році пропустили, ще й через те що я у грудні захворіла на ковід, та й карантин.

- О котрій годині починається ваш робочий день?

Наталя Савицька:
- Мой день начинается с 7 утра, мне так удобно я успеваю много чего сделать до начала официального рабочего дня - до 8 утра. Ничто так не вдохновляет в медицине, как выздоровление пациента, а если это тяжелый пациент, которого ты в полном смысле достал с того света, то этот заряд - тебя движет дальше жить и работать, не смотря ни на что.

- Пані Людмила, що вас заряджає?

- Я вже казала, що не я уявляю себе в іншому місці, іншій професії, тому це - мій колектив, робота, які є моєю другою родиною.

- Пані Наталя, мабуть, за час пандемії ваш телефон, мабуть не замовкає 24/7, як знімаєте стрес?

- Неважно, что у меня внутри, даже если готова взороваться, как вулкан, не могу позволить себе выказать свои чувства перед пациентами. Я не должна перед ними демонстрировать смятение, наоборот стабильность и спокойствие.

- Пані Людмила, кажуть, що наполовину одужання пацієнта залежить від правильного і комфортного медичного догляду. Ви з цим згодні?

- Звичайно. Лікар зробив своє призначення, - це 60% лікування, а потім медсестра повинна все це якісно виконати, санітарка прибрати і дотримуватися санепідрежиму, бо від цього залежить вірусне навантаження на пацієнта. Тобто 40-50% виздоровлення залежить від того, як за ним доглядають.

- Давайте поговоримо про критику. Багато людей критикує в соцмережах медперсонал, важко вам цю критику сприймати?

Наталя Савицька:
- Каждый человек имеет право на свое мнение и критику в любой сфере. Конечно, порой это неприятно, но надо воспринимать это спокойно. У нас тоже есть жалобы, которые разбираются на местных и высоких уровнях и мы пытаемся людям объяснить, что в наших силах, а что нет. Бывает, что к медработникам применяет санкции администрация. Но когда, как в случае, как с ковидом - это всемирное горе, а люди некоторые не понимают, как это тяжело и когда по каким-то мелочам начинают высказывать претензии - то бывает неприятно.

Людмила Бурковська:
- Якщо це справедлива критика, то позитивно реагую. Та люди різні, серед медпрацівників також є такі, хто дуже добрсовісно відноситься до своїх обов’язків, а хтось - не дуже. І якщо людина критикує, то мабуть в її житті їй попалися не дуже порядні і добросовісні медики. Ще й накладається той фактор, що у медиків дуже низькі заробітні плати, вся медицина в країні в дуже плачевному стані.

- Про що ви мрієте, може якась професійна мрія?

Наталя Савицька:
- Есть такая мечта, чтобы в нашей стране кардинально поменялась медицина и конкретно в нашем учреждении. Конечно, это от местного руководства не зависит, на государственном уровне должны быть изменения. Хотелось, чтобы работали в комфортных условиях, чтобы обеспечение было, хотя бы на среднем уровне и конечно, чтобы была достойна зарплата, так как это наша боль.

Людмила Бурковська:
- Мрію про те, щоб реформа, яка зачепила нашу медицину принесла якісь позитивні результати, поки що їх особливо не видно. Щоб зарплати підняли медпрацівникам, щоб було забезпечення і медикам і паціентам і хочеться цього зараз, а не через 5 чи 10 років.

Джерело: Телеканал "Новий Чернігів", передача "Ескулап", ведуча Ольга Заковрашна

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.