Що ми збудували за три десятиліття?

Цього року будемо відзначати не таку вже й малу як для людського життя дату – 30-ліття Незалежності України. Самі обставини вимагають підбити деякі підсумки нашого державотворення, критично оцінити те, чого уперто не хочемо бачити, і оглянутись назад: може, щось забули прихопити в дорогу…



Видатний державник Макіавеллі зробив би це куди краще за нас, але над висновками українського державотворення, мабуть, заплакав би, адже кому, як не йому, було відомо: держава існує для громадян, а не навпаки, і якщо її політика приносить громадянам шкоду, від такої політики слід відмовитись.

Якщо порівняти аналогічний період існування Української й Радянської держави, то знайдемо або багато спільного, або діаметрально протилежного, що служить теж не на нашу користь. Проте, хай із кривавими перекосами, Радянський Союз наприкінці свого першого тридцятиліття вийшов переможцем над фашизмом і змусив рахуватись із собою як світова держава. І хоч він задумувався як країна диктатури пролетаріату, союз серпа і молота, був ненавидимий світом, та все ж при тих же перекосах державотворення там була принаймні помітна обіцяна мета – створення соціально орієнтованої держави, що наприкінці існування Союзу частково й сталося. Правда, теж із перекосами, але старше покоління може підтвердити свою соціальну захищеність із боку держави.

Але що збудували ми? Нинішнє покоління молоді виросло за нових часів і про буханець хліба за 15 копійок, коробку сірників за 1 копійку, кілограм цукру за 88 копійок чи про мінімальну зарплату прибиральниці 60 карбованців можуть почути хіба що від старших. Та зарплата хоч і не дозволяла розігнатись, але гарантувала задоволення фізіологічних потреб людини і забезпечувала стабільність її становища, віру в завтрашній день.

Запитаймо про упевненість у завтрашньому дні сучасників! І початок цього покладено ще за часів Кравчука, продовжилось за його послідовників. Утім, старші покоління держчиновників нової України якщо й не по-справжньому дбали про соціальні гарантії для громадян, то принаймні робили вигляд.

До того ж, давалася взнаки інерція попередніх років, допомагали в соцзахисті й недоїдені залишки радянської економіки… А держава тим часом усе більше попускала віжки регулювання, все більше відмовлялась від своїх функцій спрямовувати, організовувати, контролювати…

І ось нарешті метеором з’явився і метеором зник уряд Олексія Гончарука. З’явився лише на п’ять місяців, схоже, тільки для того, щоб чи не вперше за історію новітньої України відкрито заявити про те, що нам, виявляється, потрібна так звана сервісна держава, тобто така, що буде лише надавати своїм громадянам послуги, а не гарантуватиме стабільність людського становища.

Отже, дерегуляція держави прудко наближатиметься до нуля? Що ж, можливо, й треба було розкріпачити деякі сфери нашого життя, дати імпульс для розвитку…

Але ж для розвитку, а не для здачі національних інтересів, не для компрометації незалежницької ідеї. Бо від кого ми тепер незалежні? Від Заходу? Чи від здорового глузду?

Виходить, держава просто самоусунулась від своїх прямих регулюючих функцій і надає лише послуги, як чистильщик взуття на базарній площі. А з чистильщика не спитаєш, чому в голодранців личаки не виблискують, чому їм нічим заплатити за компослуги, чому вони мусять платити за навчання, лікування…

Може, тим голодранцям самим так хочеться!.. Цілком допустиме функціонування сервісної держави на Заході, де існуючі традиції управління, функціонування державних інститутів формувалися століття, де все це, врешті, відповідає ментальності нації. Та й то допустиме до певної міри. Чому? Про це пізніше.

Але якщо нам сліпо копіювати норвезьку, німецьку, шведську чи ще якусь модель державотворення чи кроїти реформи за лекалами «Вашингтонгського обкому», якщо не відбирати їхній кращий досвід для адаптації на українському грунті, триватиме і надалі те, що маємо сьогодні: виходитиме будівля без наріжного каменя. А така будівля або повторить долю вавілонської вежі, або «незалежно» триматиметься на чужих підпорах, поки не втратить: друге місце в Європі за запасами титанових руд, третє місце в Європі за запасами сланцевого газу, друге місце в світі за запасами залізних руд, перше місце в світі – за запасами чорноземів і розвіданих запасів уранових руд і т. д.

Інакше-бо навіщо ми «їм» потрібні? Ми ж будем «сервісною державою» для всього світу. «Чего изволите?». А на підтвердження необхідності сильних регулюючих важелів держави може послужити недавній приклад із тих же США. По-перше, ця багата розвинена держава розписалась у власному безсиллі забезпечити належне медичне обслуговування своїх громадян, де процвітають вірус, СНІД, венеричні хвороби, наркоманія тощо і де понад 20 мільйонів громадян доступу до медицини фактично не мають (чи не це успішно запроваджувала в Україні американська ставлениця Уляна Супрун на посаді нашого міністра охорони здоров’я?). По-друге, штат Техас наприкінці зими дуже потерпів від погодної стихії, внаслідок чого виник енергетичний колапс, від якого 4 мільйони домогосподарств залишились без електрики, а понад 50 осіб взагалі загинуло від холоду (чи не таку модель енергетичного ринку запроваджує в нас двічі не затверджений парламентом, але збережений на посаді міністра енергетики улюбленець Заходу Юрій Вітренко?).

Так ось причинами всього цього тамтешні журналісти, аналітики називають недостатнє державне регулювання. Сервіс, бізнес і більш нічого. Тобто, це повна дерегуляція, відстороненість держави від соціально-економічних процесів. Той ідеал, за який бився президент Трамп, і те, що копіюємо ми, без Царя в голові й без наріжного каменя у фундаменті.

Джерело: Газета "Вісті Борзнянщини", №14 від 03.04.2021, Михайло Москаленко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.