Олександра Цаленка кололи виделкою, топили у Десні, волосся на голові підпалювали. Потім вирішили живцем спалити

У селі Максим Козелецького району про це тільки й розмов. У катуванні 47-річного Олександра Цаленка підозрюють трьох односельців: 22-річного Станіслава Рубаненка, 33-річного Андрія Бутка та 24-річного Миколу Муравльова. Миколу затримали 17 квітня, напередодні дня народження, і відправили до Чернігівського СІЗО. Двоє інших на волі.


Олександр Цаленко вибрався з палаючої хати. Все, що залишилося від будинку

1. «О сьомій вечора прийшли мене вбивати»

Потерпілий нещодавно виписався з обласної лікарні, де пробув більше двох тижнів. Пригадуючи вечір, який міг стати останнім у житті, чоловік час від часу сумно зітхає.

— Голову зашили, вухо і за вухом, рани від виделки потроху заживають, — спускаючи штани, Олександр Цаленко показує на правому стегні сліди знущань.

— За що вас так?

— А що їм на п’яну голову. Муравльов ні з чим не розминеться. Рубаненко якось сказав: «Мені б вкрасти або набить когось». Вони постійно удвох. Хіба я перший, хто постраждав від них? Андрій Буток — глухонімий. Вони його з собою взяли, аби на нього все звалить. За нього заступитися нікому. Батьки померли. Дітей у сім’ї десятеро.

Я жив окремо від матері, у бабиній хаті. Город біля неї оремо. У неділю підпалив пирій. З нашої ділянки вогонь по траві пішов на сусідську. Я загасив його. Потім односельцю допомагав на городі загрібати. Минуло кілька годин, ні вогню, ні диму. Я ж обдивився. Потім раптом загорілася хата сусіда. Він дачник. Від неї тільки піч залишилася.

Прибігла Славикова мати і давай мене і ногами, і кулаками: «Нащо ти хату спалив?» Хоч в цій хаті вони давно не жили. її вже кілька разів перепродували. Власники мінялися. Хазяїн ще не приїздив і нічого з мене не вимагав. Через чотири дні, 28 березня, о сьомій вечора стукіт у вікно, Муравльов гукає: «Сашко, відкрий». Я навіть припустити не міг, що мене вбивати прийшли.

Відчинив двері. Іхтроє, велосипеди три під хатою, на одному пляшка-півторашка з горілкою. Славик мене відразу по корпусу, потім Микола. Я прихилився до стіни в коридорі. Вони мене заштовхали у хату, збили з ніг. Я кричу: «Хлопці, в чом дєло?» А Рубаненко: «Нащо ти батькову хату спалив?» «Не палив», — відказую. А собі думаю, та вони ж її самі могли підпалити. Аби була причина до мене причепитися. Річ у тім, що Славик не раз до мене прибігав на п’яну голову, присікувався. Торік влітку з іржавим ножиком до мене додому заявився, по боку полоснув. Я захищався. Схопив сокиру та як тріснув його. Він завищав, як порося, і кинувся на трасу. Він живе з моєю колишньою цивільною дружиною. У нас дві спільні доньки, 2010 і 2012 років народження.

Я жонатий не був. Лена, вона 1984 року народження, працювала на фермі дояркою. Вже сім років, як була заміжня за Валеркою. Дітей у них не було. Він жив за її рахунок. Я гній качав, слюсарем був на фермі. Туди-сюди, так і зійшлися. Народилися дві дочки. Та Лена мене випроводила і дітей на мене не записала. Потім знову зійшлися з Валерою. Потім розійшлися. Пожила ще з третім трохи. А тоді Славик у її житті з’явився. Він за мене на 25 років молодший. Народили ще трьох дітей. Тепер у Лени їх п’ятеро.

— Олександре, так ви жінку досі не можете поділити?

— Яв їхнє життя не лізу. А що в його голові, не знаю. Так от, коли вони мене звалили, один сів на одну руку, другий на іншу. Славик на корпус, і стали бити по голові. Разів 15-20 вгатили. Голову, вухо розбили. Після цього у мене обличчя стало, як здоровенний чавун, не тільки чорне, а й розпухле дуже.

— Кликали на допомогу?

— Хоч кричи, хоч не кричи — ніхто не почує. Навколо порожні хати (дачі). Славик тримав, а Муравльов зв’язував мені руки капроновою мотузкою товщиною з палець. Я пручався і вивільнив руки. Тоді вони зв’язали телефонним польовим кабелем. Славик і Андрій підхопили мене під руки, Муравльов взявся за кабель, і потягли до Десни топити. Річка за тридцять метрів.

Страшно було. Поставили навколішки на березі, Муравльов мене рукою за голову і притопив раз і вдруге. Там зразу глибина 60-70 сантиметрів. Відчуваю: кінець, захлинаюсь. Тріпонуся в їхніх руках з останніх сил. І тут раптом раз — і відпустили. Я так зрозумів, то Рубаненко руку Муравльова відірвав від моєї голови. Мокрого потягли знову до хати.

Муравльов каже: «Він бувший мент, нас здасть. Треба його кончать». Я і справді в міліції служив у 1995-1997 роках, в патрульно-постовій службі Києва, звання — сержант.

Взяв Микола кабель, став мене за горло душити. Я вже був між небом і землею. В останній момент Рубаненко руку Муравльова відштовхнув. Тоді Микола схопив зі столу ніж і німому каже: «На йому горло переріж». І вдавлює у шию. Буток за той ніж тримається, а у самого руки тремтять, не може мене зарізати.

Потім Муравльов мене ще виделкою штрикав у праве стегно і спереду, і ззаду. Обзивав ментярою і усілякими матюками. Волосся на голові підпалював двічі. Я головою крутив об плечі, аби його загасити, і тільки стогнав.


Слід від виделки на нозі

Далі розв’язали руки, поставили лицем до дивана. У мене ціпок стояв, я часто з ним ходив, бо суглоб вискакує. Коли працював на пилорамі, привалило. Відтоді і проблема. Хто мене ззаду тим ціпком уперіщив, не бачив. Упав, все лице кров’ю залило, дивом не знепритомнів.

Одне око було заплющене, другим бачив, як Муравльов підійшов до вішалки, де мій одяг висів, і почав хлюпати на куртку щось із пляшки, чи горілку, чи ще щось. По запаху бензин я не унюхав. А потім він підпалив. Почало все горіти всередині будинку. Вони розраховували на те, що спалять мене живцем і скажуть, що я п’яний був, заснув на дивані з недопалком і згорів. Та того дня я був тверезий. Перед тим, як збиралися палити, Славик сказав Миколі: «Як це заснув зі зв’язаними руками?» Тому мене і розв’язали. Не врахували вони, що я не знепритомнію, і дверей не замкнули. Це мене і спасло.

Кров з голови і ноги цебенить, я лізу з хати. За димом мене не видно. Я городами, кущами до сусідки, у неї хлопці, що у лісі працюють, квартирують. Світло горіло. Застав одного мужика, прошу: «Заховайте, бо доб’ють». А він: «Іди до матері».

А тим часом над моєю хатою заграва. Дві пожежні машини приїхали, люди збіглися. Брат мій вже потім розповів, що Славик і Коля, доки не загасили, були. Казали про мене: «Отут треба на дивані шукати тіло». А тіла не виявилося. Я до матері ледь добрів, на інший край села. Потім мене в обласну лікарню відвезли. Зашивали, крапельниці ставили. Слідчі до мене приїздили. Я все, як було, розповів. їх трьох забрали, потім усіх відпустили.

До лікарні приїздили Славик з моєю колишньою, просили простити. Та як можна простити? Отакими звірами бути, відверни, Господи. Славик бив, хоч сцикливий, а Микола — то садюга. Кажуть: «Може, тобі щось на ліки, уколи?» Купили дві пачки цигарок, батон, дві пляшки води, півпалки лікарської ковбаси. «Я тобі за хату 20 тисяч гривень заплачу», — сказав Славик. «Палатка стільки коштує. Хата на матір оформлена, з нею домовляйся», — відказав я. Чому я маю таке прощати? Мене вбити хотіли. Хіба німому найменше хай дадуть. Ті ж двоє його підбили на таке.

Виписався з лікарні. Йду селом. Назустріч Миколина мати. І до мене: «Натягнув картуз, хоч би в очі глянув». «А що, я їх запросив мені горло різати і живцем палити?» А вона: «Отсидит Коленька, он тебе не простит». Не я вирішую, а суд. Дорослі мужики, треба відповідати за свої вчинки.

— Олександре, ділянку продаватиме?

— Ні. Там більше десяти соток землі.

Тим часом на сусідньому згарищі копошиться чоловік. Розбирає дошки. Каже, що господар продає ділянку, там соток 17 і Десна поряд. П’ять тисяч доларів дають. У дачників-киян великий попит на хати у Максимі. Чи ж буде власник виставляти претензії Цаленку за спалену хату, не знає.

2. «Жалкую і чекаю суду»

22-річного Станіслава Рубаненка знайшла вдома. Над хвірткою український прапор. Це пам’ять про рідного брата 24-річного Руслана Джужу. Він був бійцем 13 батальйону. Загинув у серпні 2014 року на Луганщині. Нагороджений посмертно орденом «За мужність». На його честь у Максимі назвали вулицю. Така доля: один брат герой, другий під слідством.


Станіслав Рубаненко

— Жалкую і чекаю суду, — відводить очі Станіслав.

— Чому до Цаленка вас понесло?

— То Муравльов затіяв. То ж хата, хоч і не наша, а пам’ять про батька. Його вже вісім років як немає. От і пішли.

Я не хотів його убивати. А от Коля хотів.

— Били, знущалися. Не жаль було?

— Саме я не дав його утопити і задушити. Палив Муравльов. Буток перший вийшов з хати, потім я. Муравльов вирубив Сашка палкою, щоб згорів. Буток після цього зразу поїхав. Микола пішов на дорогу, я вернувся в хату, хотів Сашка витягти, він пручався. Мо’, думав, що добити хочемо. А всередині розгоралося все сильніше. Ось-ось стеля на нас впаде.

Я вискочив, викликав МНСників. Чую, в кущах шурх-шурх. Зрозумів: Цаленко врятувався. Чув, як він стукав у вікна сусідів, кликав на допомогу. Проте я Муравльову не зізнався, що Цаленко живий. Хоча ми були там обидва, доки все не загасили.

Від слідства не ухиляюсь, їжджу на виклики у Козелець. До Карпилівки своїм ходом добираюсь, а там патрульні забирають. Працюю охоронником у сусідній Соколівці. Виховую доньок Олександра. Вони не його, а мене татком вважають. Коли ми зійшлися з Ленкою, дівчатка ще маленькі були.

3. «Пішов за друга розбиратися»

Удома у Муравльових застала лише батька. Чоловік, повзаючи, пилососив кімнату.

— Торік у жовтні через закупорку вен відрізали ногу. Фантомні болі відчуваю до цього часу, — розповідає 53-річний Олександр Муравльов. — Візок добрі люди дали. Держава за першу групу інвалідності платить 1497 гривень. І ні копійки не добавили у березні. На весь Максим тільки одна людина доплату отримала. На заводі «Артемзварювання» у Києві зробили для мене і візок з електроприводом, і біотуалет. Та в Козельці грошей немає, аби за них заплатити. Не живу, виживаю.

У дружини онкологія по-жіночому. Два роки була на групі. Після опромінення метастази далі не пішли. Торік групу зняли. А вона ходити не може, живіт тягне, ноги болять. Корову продали, аби її підлікувати. Мені на операцію позичали. Гроші йдуть на ліки і за комуналку. На сина розраховували. Коля працював вальщиком лісу. В кінці лютого йому зробили операцію, вирізали апендицит. Вже у квітні мав виходити на роботу. Та через цю історію не пішов. Слідчі казали не відлучатися з дому.

Пішов за друга розбиратися. Нам «поміг» і собі «поміг». Тепер у СІЗО. Та Коля ж нікуди не ховався. Це його Рубаненко підбив розбиратися. У них не мир давно з Цаленком. Один жив з жінкою, тепер другий. Я питав сина, що і як. Він сказав: «Бить бив, виделкою колов, але не топив, не палив. Хотіли провчити. Умислу вбивати не було». Якби я сину не вірив, вже давно його заховав би в Росії. У мене сестра двоюрідна у Ростові і чимало рідні на Донбасі. Сидів би там, і ніхто б не шукав би.

Сказав, що німий палив. Вони з Рубаненком ще й гасити допомагали. А тепер на Колю все вішають. Бо як-не-як, а діти Сашкові в сім’ї Славиковій живуть.

І гроші віддати за спалену хату він обіцяв. Домовляться. Я ж покладаюся, що суд у всьому розбереться. Не захищаю сина. За те, що накоїв, хай відповідає, але тільки за те, що сам робив, а не за те, що йому приписують.

* * *

Поліція розслідує кримінальне провадження за закінчений замах на вбивство. «Трійці» загрожує від 7 до 15 років позбавлення волі.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №17 (1719), 25 квітня 2019 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.