Духовні святині Чернігівщини

---

НАСТОЯТЕЛІ ГУСТИНСЬКОГО МОНАСТИРЯ ХVII-ХІХ СТ.

       
       Історію Густинського Свято-Троїцького монастиря слід розглядати, беручи до уваги його вплив на зміцнення православної віри в Лівобережній Україні, національне відродження, піднесення духовності місцевого населення та виділивши початковий етап, періоди розквіту за часів Гетьманщини, забуття й занепаду і чергового короткочасного відродження.
       Складна й багатогранна господарська діяльність братії, поширення духовного впливу на місцеве населення в ті часи забезпечувалися завдяки подвижництву, мудрості, наполегливості настоятелів монастиря, ієрархів православної церкви та правителів держави.
       
       На етапі заснування обителі виняткову роль відіграли перші отці-настоятелі. Серед них ієросхимонах Іоасаф, який започаткував монастир й управляв ним від заснування в 1610 р. до 1614 р. Саме завдяки йому та його наступникові Ісаю Копинському (майбутньому митрополиту київському) вдалося отримати в 1612 р. від князя Михайла Вишневецького "привілеї і листи обмеження цьому місцю святому", а в 1614 р. отримати фун-душ (дарчу грамоту) на землю. Цього ж року розпочалось будівництво " малої церкви в ім'я Пресвятої живоначальної Трійці".
       
       Ісай Копинський, який став ігуменом Густинської обителі по смерті Іоасафа (1614-1616 рр.), ще при житті першого настоятеля, за його старості, управляв монастирем, хоч і не жив у Густині. Усі інші настоятелі, які слідували за Ісаєм до 1636 р., були лише намісниками, яких призначав і змінював сам Ісай. Першим із них був ієросхимонах Вар-лаам. Він двічі призначався на цю посаду(1616-1617, 1621-1624 рр.). Саме при ньому Густинський монастир у 1621 р. відвідав патріарх ієрусалимський Феофан, який "мав у Густині ночівлю і надав обителі своє пастирське гробу Господня благословення". Потім намісниками були ієросхимонахи Комментарій (1617-1618 рр.), Никифор (1618-1620 рр.), Євфимій (1620-1621 рр.).
       
       У 1624 р. до Густині повернув Ісай Копинський, якого в сані єпископа не прийняла братія Межигірського монастиря. За ці роки (1614-1624 рр.) завдяки пожертвам благодійників духовний заклад розширив свої земельні володіння, побудував господарські приміщення, огородився міцною дерев'яною стіною зі службами для ченців. Пожежа 1625 р., що виникла в обителі, знищила більшість споруд, тому Ісай Копинський започаткував будівництво нового великого храму і, залишивши братії ігумена Філарета (1624-1625 рр.), подався до Лубен.
       
       Після Філарета продовжив будівництво в монастирі та дещо розширив земельні володіння в наступні два роки ігумен Іов (1625-1627 рр.), який, до речі, призначався настоятелем тут ще раз (1631-1635 рр.). "Церкву Святої живоначальної Трійці у святій обителі Густинській сприянням пресвятого утішного Паракліта створили вельми красну, з усілякими зуграфськими прикрасами, всілякої краси... начиння їй надали від основи аж до верху".
       
       Наглядав за будівництвом церкви й освятив її в 1627 р. Ісай Копинський. Він, "дуже трудячись, їздив і наглядав пильно, не лише в цій святій обителі Густинській, але й у Ладанськім монастирі, і в Лубнах у Мгарській обителі". Святитель (Ісай Копинський) на моління братії поставив ігуменом чесного й дуже богодбального ієромонаха Теодосія (1627-1629 рр.), який був управним художником і ювеліром.
       
       Наступним настоятелем знову призначено Ісая (1629-1631 рр.). Про нього читаємо в літописі: "Був він рік з половиною, смиренно все покірливістю справляючи, адже був тихий, покірний норовом і не оздоблював нікого".
       
       З приходом на Київську митрополію архімандрита печерського Петра Могили настоятелем став Іринарх (1631-1638 рр.). При ньому (1636 р.) виникла велика пожежа, що знищила всі монастирські споруди, церкви та дзвіницю. Новий настоятель за два роки зумів відбудувати обитель. "У цей час, - дізнаємося з літописного повідомлення, -була побудована тепла церква в честь Успіння Богоматері, трапезна і келарня при Успенській церкві, братські келії та дзвіниця".
       
       "Жили вони (братія) певний час немалий у всьому доброчинно та вправно, помалу-малу чи те чи інше будували, як то кажуть тепер, - мир і тиша". Перешкодили будівничим справам народні повстання національно-визвольного спрямування під проводом Павла Павлюка і Карпа Скидана в 1637 р. та Дмитра Гуні й Стефана Остряниці в 1638 р.
       Як наслідок, поляки звинуватили монастирі Лівобережжя в тому, що вони нібито готували порох та іншу зброю для повстанців, і вдалися до терору й пограбування. У цей час ігумен Густинського монастиря Василь (1638 р.), передбачаючи можливі погром і знущання, вирішив врятувати все цінне, що було в обителі, і братію втечею до Росії. Зібравши два обози з майном, монахи направились до Путивля. Незважаючи на пограбування в дорозі поляками, ченці привезли в Путивль" ...крімризниці й церковної бібліотеки ...волів і корів з 90, баранів та овець з 300, а також різних церковних речей 11 возів". 14 червня 1638 р. прийшла друга партія густинських старців, але в дуже жалюгідному вигляді: пішки і розграбовані. Серед них було 5 ієромонахів, 4 ієродиякони, 57 ченців, 11 монастирських селян із дружинами і дітьми на чолі з ігуменом Василієм.
       Густинський монастир спустошився і на рік обезлюднів. У 163 9 р. київський митрополит Петро Могила призначив намісником Іллю Торського (1639-1645 рр.). Новий ігумен звернувся за допомогою в будівництві церкви до благочестивого воєводи Молдово-Влахійського Івана Василя і до російського царя Михайла Федоровича. Як наслідок, у 1641 р. була закладена, а через три роки освячена в ім'я Пресвятої Трійці велика і гарна церква.
       
       Продовжив зміцнювати монастир після кончини Іллі Торського ігумен Євфимій Войнелович (1645-1652 рр.). Навколо обителі з'явилися рови, збільшилась кількість орних земель, лісів, сінокосів. У його власність перейшли п'ять млинів, розташованих на річці Удай.
       
       Ігумен Іона Боршенський (1652-1655 рр.) запам'ятався монастирській братії тим, що їздив у Москву до царя за отриманням царського жалування, яке свого часу випросив Ілля Торський. На цьому закінчується початковий період історії Густинського Свято-Троїцького монастиря.
       Хоча до нас дійшли короткі відомості про життя Густинського монастиря середини XVII - кінця XVIII ст., все ж вони дають достатню уяву про його значення в релігійно-церковному житті краю. На кінець XVIII ст. він мав велику кількість нерухомої та рухомої власності - сіл, млинів, лісів, сіножатей, коней, грошей.
       У цей час обитель жила за чітко визначеним статутом, що вимагав від братії вважати все майно спільним. Вільні вибори ігумена-настоятеля монастирською братією зі свого середовища - особливість монастиря, якою дуже пишалися густинські ченці. Цей привілей було ліквідовано, як відомо, на початку XVIII ст., разом зі зміною церковного устрою в Україні.
       Протягом десяти років настоятелем Густинського монастиря був Иосиф Товстушич (1655-1665 рр.). Він неодноразово їздив до Москви за отриманням царського жалування, зумів заручитись підтримкою українських гетьманів і розширити земельні володіння, що знайшло правове закріплення в дев'яти гетьманських універсалах.
       Майже 30 років ігуменом тут був Авксеній Якимович (1665-1695 рр.). Завдяки його титанічним зусиллям удалось відбудувати монастир після того, як у жовтні 1671 р. під час пожежі згоріла чудова Троїцька церква, дзвіниця, келії. У 1672 р. побудували кам'яну дзвіницю в ім'я Великомучениці Варвари. Допомога українських гетьманів, молдавського господаря, російського царя та великі пожертвування козаків і простого народу дозволили в короткий термін побудувати велику соборну церкву в ім'я Святої Трійці. Вона була освячена 1 серпня 1676 р. чернігівським архієпископом Лазарем Барановичем. Владика рукоположив у сан ієромонаха ієродиякона Димитрія (майбутнього митрополита ростовського), який в той час перебував у Густині. При в'їзді в обитель з'явилася церква в ім'я Миколи Чудотворця, далі ще одна - Петра й Павла, обидві були побудовані Прилуцьким полковником Дмитром Горленком. Кам'яну церкву Успіння Богоматері, а при ній трапезну, келарню, малу трапезну, кухню та льох збудував гетьман Іван Мазепа. З'явилась кам'яна огорожа, обладнана амбразурами, ходами та арками.
       
       У 1696 рр. ігуменом монастиря став Прокопій Каличанський (1696-1697 рр.). При ньому Прилуцький полковий обозний Григорій Дмитрович Чернявський подарував монастирю будинок у Прилуках з двором, млином та сінокісною землею до 20 скирт. Благодійники навколишніх сіл виділили орну землю, сінокоси й ліси.
       Ігумен Яків Жданович (1698-1701 рр.) продовжив розширювати земельні володіння монастиря. 13 актів на довічне користування землею було отримано від місцевих жителів. Ігумен Іов Мартинович (1703-1710 рр.) одержав від прилуцького військового писаря Івана Васильовича купчу на хутір і ґрунти Березівські.
       
       Ігумен Іоаникій Теодорович (1710-1715 рр.) добився від гетьмана Івана Скоропадського універсалів "на заборону торгувати горілкою вільним торговцям під час ярмарків у Густинському монастирі на шкоду монастирської торгівлі цим продуктом зі своїх заводів" та "на заборону переходу підданих монастиря в козаки, а хто вже записався, всіх тих виключить".
       Настоятелі Варлаам Лепицький (1715-1716 рр.), Иосиф Гутуревич (1716-1721 рр.), Діонісій Мартинович (1722), Леонтій Злотницький (1722-1725 рр.) оформили три десятки купчих на землі, пожертвувані монастирю, залучили жителів сіл Боршна, Дідовці, Харитонівка, Васьківці, Сокиринці до виконання робіт на користь обителі.
       Справу посередників продовжили Клеоп Селач (1725-1727 рр.), Гаврило Леополь-ський (1727-1739 рр.), удруге Леонтій Злотницький (1740-1744 рр.), Пахомій Витвиць-кий (1746-1748, 1751-1756 рр.), Мельхіседек Богданович (1748-1749 рр). Вони роздобули 38 купчих на землі від місцевих благодійників, завершили будівництво нової кам'яної кухні, огорожі навколо монастиря, відремонтували та збільшили кількість келій.
       
       Про діяльність настоятелів Иосифа Миткевича (1756-1759 рр.), архімандрита Митро-фана Горленка (1759-1760 рр.), Кирила (1763-1767 рр.), Иосифа Чернявського (1767-1779 рр.), Афона Єлисея (1779-1784 рр.) та Порфирія Сементовського (1785-1793 рр.) відомо небагато. Знаємо, що монастирська братія складалася з ігумена, намісника, духівника, економа, 10 ієромонахів, 5 ієродияконів, 28 ченців і 70 послушників.
       Поблизу обителі знаходився ліс, в якому росли дуби, берези, клени, липи, вільхи. У лісі була пасіка. Поряд - сад і городи, конюшня з 22 кіньми. За монастирем розташувався шинок. На монастирських землях (3 тис. десятин) проживало більше ніж 3 тис. підлеглих селян. Так, за ревізією 1782 р. обителі належали: в хуторі Заудаївському - 164 селянина; с Маціївка -892; хуторі Береста та Валки - 110; с Боршна -172; с Полова - 619; с Левки - 264; с. Буди -114; хуторі Сорочинському - 189; с Демайнівка - 416; хуторі Березівському -174.
       
       
       З 1785 р. Густинський монастир належав до Чернігівської єпархії. У кінці XVIII ст. мирне життя монахів було порушене - цього разу не стихійною силою чи загрозою польської навали, а дією указу імператриці Катерини II від 10 квітня 1786 р.
       Указ передбачав відібрати в казну з єпархій, розташованих в Лівобережній Україні, усі монастирські маєтки й ліквідувати окремі духовні заклади, серед них - і Густинський Свято-Троїцький монастир.
       
       У 1799 р. Російській державі були передані всі землі, що належали обителі. Ігумен Порфирій створив комісію, яка описала майно і рухоме, і нерухоме. Нерухомість перейшла у відання Міністерства державного майна. Бібліотека, архів, навіть два дзвони, церковне начиння перевезли до Чернігова. Братія перейшла до інших монастирів. Після цього більше ніж 40 років у Густині панувало запустіння.
       Монастирська Троїцька церква була переведена в парафіяльну. В ній проводилось богослужіння самостійними настоятелями. З 1809 по 1811 р. настоятелем був священик Павло Колесников; у 1812-1814 рр. - Мирон Мишта; 1814-1817 рр. - Пантелеймон Береговий; 1818-1819 рр. - Тимофій Чернявський; 1819-1822 рр. - Гаврило Грабовський; 1822-1828 рр. - Іоан Алдаховський; 1828-1833 рр. - Пилип Пущинський; 1833-1837 рр. - знову Іоан Алдаховський; 1837-1844 рр. - Феодор Грабовський.
       
       Важливий період в історії Густинського Свято-Троїцького монастиря пов'язаний з його відкриттям. Завдяки піклуванню архієпископа полтавського і переяславського преосвященного Гедеона Вишневського, численним проханням мирян Прилуцького повіту відкриття відбулося в день Святої Трійці 1844 р. Намісником призначено архімандрита Варсонофія (1844-1852 рр.). Виходець із дворян, він чимало зробив для відродження святині. Головну увагу Варсонофій приділив відновленню Троїцької церкви, під куполами якої було зроблено карнизи і вкрито залізом. Практично заново відбудовано церкву Святої Великомучениці Варвари, поставлено іконостас відмінної роботи з позолотою. Будинок настоятеля з церквою вкрито залізом і пофарбовано в зелений колір. Біля Микільських воріт побудовано цегляний двоповерховий готель на 20 кімнат для приїжджих і богомольців, трохи далі - три флігелі, два цегляні сараї та конюшню.
       Наступником став архімандрит Гермоген, який управляв Густинським монастирем з 21 січня 1852 р. по 27 вересня 1859 р. За цей час добудовано дзвіницю, зведено млин, покрито залізом Петропавлівську церкву. У с. Боршна від місцевої жительки Ганни Чернявської монастир отримав землю, на якій побудували каплицю.
       Третім настоятелем був архімандрит Паїсій (1859-1877 рр.). Завдяки його старанням відновлено зовні й всередині соборну Троїцьку церкву: замінено стропила і балки під дах, куполи пофарбовано в зелений колір, позолочено хрести на куполах, церкву пофарбовано рожевою олійною фарбою, а всередині поновлено всі іконописи на стінах, повністю позолочено іконостас. За Паїсія відремонтовано й теплу Воскресенську та Петропавлівську церкви, на куполах поставлено хрести з позолотою. У цей період значно збагатились ризниця та монастирська бібліотека. Тротуари було прикрашено стовпами з ліхтарями.
       
       Архімандрит Герман управляв монастирем з 26 жовтня 1877 р. до кінця 1884 р. Йому вдалося замінити покрівлі на всіх братських корпусах та готелі, облаштувати галерею зі скла на будинку настоятеля, виграти тривалу тяжбу з місцевими селянами щодо окремих земельних володінь.
       Архімандрит Нафанаїл (1884-1887 рр.) перебудував одноповерховий флігель настоятеля, відкрив в обителі в 1884 р. церковно-парафіяльну школу, де викладав закон Божий. Помер він 5 січня 1887 р. і був похований поряд із настоятелями Паїсієм та Германом за вівтарем соборної церкви Густинського монастиря.
       З 1887 до 1893 р. настоятелем був архімандрит Нектарій, автор історико-статистичного нарису "Свято-Троїцький Густинський монастир", надрукованого в Лубнах 1892 р. Про себе він писав так: "Нектарієм приведені до порядку всі будови монастиря: Троїцька соборна церква... знову поштукатурена і побілена; ...у всі заглиблення для ікон уставлені ікони, що писані по залізу, числом 26... Поновлена й освячена церква в ім'я апостолів Петра й Павла. Поштукатурена тепла Воскресенська церква, ...поновлена церква Святого Миколая, приведені до порядку всі три братські корпуси та готель. Побілені зовні з чотирьох сторін монастирські стіни, а місцями зроблено над ними новий дах. На дзвіниці облаштовані годинникові циферблати з чотирьох сторін. ... Відновлена давно розмита гребля на річці Удай та облаштовано на ній п'ять мостів..."
       
       У кінці XIX ст. відновлена Густинська обитель не мала таких багатств, як колись: їй належало всього 215 десятин землі. Монастирська братія складалася з архімандрита, 7 ієромонахів, 6 ієродияконів, 8 ченців, 16 півчих, 7 різноробочих. Із казни на утримання монастиря відпускалось 762 крб. 95 коп., власні доходи не перевищували 3 тис. крб. на рік.
       
       Володимир Дрозденко
       
       ЗНОВУ ЗАТЕПЛИЛИСЬ ЛАМПАДИ...
       Колись у м. Коропі було сім парафій з дев'ятьма церквами. Та і його не минули лихі бурі. Храми закривали, руйнували, ікони спалювали на майданах, духовенство засилали у в'язниці.
       Залишилося чотири храми. Тільки у Свято-Вознесенському з 1947 р. відправлялися служби Божі. Інші - церква-фортеця на честь пророка Іллі (напівзруйнована, з якої вивезли чотири гармати на Вал у Чернігів), церкви Святителя Феодосія Чернігівського та Свято-Успенська - були закриті.
       Свято-Успенська церква, заснована 28 серпня 1894 р. за благословенням єпископа Антонія, що будувалася на кошти Єдокима та Макарія Стовпцових за заповітом їхнього батька, згадується в письмових джерелах ще у XVIII ст. Теперішню кам'яну мабуть споруджено на місці старої, дерев'яної. У 30-ті рр. XX ст. її закрили і приміщення використовували під міську електростанцію, крупорушку, млин, пилораму, склад будівельних матеріалів. Після капітального ремонту в травні 1993 р. тут відкрили історико-археологічний музей. Розписи храму, зроблені у вересні 1901 р., реставрували під час ремонту майстрами з "Укрреставрації" м. Вишгорода в 1993 р.
       Наприкінці листопада 1997 р. Свято-Успенську церкву повернули віруючим, які за короткий час відремонтували її.
       У День пам'яті Святителя Миколая за благословенням високопреосвященнійшого Антонія, митрополита чернігівського і ніжинського цей храм освячено. Відбулася перша божественна літургія. Так у центрі Коропа забилося серце духовного життя другого храму. Знову затеплилися лампади перед святими іконами, проголошується слово Боже, почалися служби Божі за спасіння людей, за добробут України.
       Архімандрит Миколай Путря, благочинний церков Коропського округу
       
       БУВ У МАКІЇВЦІ ХРАМ
       Село Макіївка, що на Чернігівщині, носить ім'я легендарного полковника Київського, рідного дядька гетьмана І. Мазепи - Костянтина Макієвського. Понад 200 років село пишалось і славилось своїм неповторним за красою могутнім п'ятибанним дерев'яним храмом Святого Вознесіння, заснованим ще 1748 р. Але 13 серпня 1961 р. за вказівкою першого секретаря райкому партії церкву закрили. Закриття "увінчалось" зрізанням з центральної бані хреста, що за пляшку горілки виконав один із "героїв того часу", який невдовзі й помер. З 1961 по 1986 р. храм проіснував як складське приміщення. Після зрізання хреста із центральної бані на ній як природне завершення, поселились лелеки і гніздувались тут кожної весни, поки бульдозери в 1986 р. не зрівняли землю на місці Вознесенської церкви, заснованої за часів гетьмана Мазепи. "Ось така історія одного храму.
       
       Микола Стратілат