Жінки Чернігівської "Громади"

Розділ 4

Внесок Марії Миколаївни Грінченко-Загірньої у культурно-освітній рух на Чернігівщині

     У 1902 році родина переїжджає до Києва, де Б. Грінченко приступає до укладання першого великого за обсягом словника української мови. Оскільки часу для виконання цієї відповідальної роботи було обмаль, майже всю технічну роботу взяла на себе Марія Миколаївна. Як бачимо, М.Загірня завжди була разом з чоловіком - у всіх його справах і починаннях. Микола Чернявський у спогадах про Б.Грінченка писав: "Буває іноді в природі таке з'явище, що зіходяться в небі проти наших очей дві зірки й горять вони якийсь час подвійним світом. Цю зустріч зірок нагадує мені подружжя Грінченків. За цю зустріч Грінченко повинен був дякувати долі. Та він, мабуть, і дякував. Удвох вони, в дружньому подружжі, переживали всякі пригоди, перебували чорні дні, вдвох ділили й радощі задоволення від здійснення заповітних намірів і бажань".

    Події 1905 р. спричинили чимало змін у громадському житті. Була, нарешті, дозволена українська періодична преса, і Марія Миколаївна разом із чоловіком активно працює в українській газеті "Громадська думка", деякий час у "Раді", секретарем у журналі "Нова громада", бере участь у діяльності культурно-освітнього товариства "Просвіта" імені Тараса Шевченка.

    Марія Миколаївна тяжко пережила передчасну смерть доньки й онука, а невдовзі, - й чоловіка. Та це не зломило її. Вона не полишила улюбленої справи, продовжує поширювати українські книжки, працює над каталогом бібліотеки, підтримує тісні зв'язки з освітянами, перевидає і пише підручники, укладає словники, готує до видання твори Бориса Грінченка. До останніх днів уже слабосила, хвора жінка вражала всіх своєю невсипущою енергією і працьовитістю.

    Вагомим здобутком у творчості Марії Загірньої став літературний твір "Під землею" (Чернігів, 1897) з підзаголовком "Оповідання про шахти", що за своїми жанровими ознаками тяжіє до повісті.

    Треба сказати, що творча спадщина Марії Загірньої, особливо фольклористична, ще мало досліджена. Тому особливий інтерес становлять перший і другий томи "Этнографических материалов, собранных в Черниговской и соседних с ней губерниях", де вміщено матеріали, записані Марією Миколаївною у нашому краї, а також її праця "Про одруження на Вкраїні в давніші часи". Продовженням фольклористичної роботи став збірник "Із уст народу".

    ЇЇ робота цікава тим, що звичаї українського народу описані у зіставленні зі звичаями інших народів, що в ній дається оцінка змінам, які сталися під впливом традицій сусідів. Наприклад, Марія Загірня описує випадок з XVI ст., коли чоловік знущався над своєю дружиною: бив її, замикав у льох, відібрав у неї маєтність. Він поводився з нею так, що вона скаржилася навіть польському королеві, але ж цей чоловік приїхав із Московщини й одружився в Україні. Отож і збиткувався над жінкою, звикнувши до іншого ладу у сімейному житті. В Україні жінки не залежали від чоловіків так, як у Росії. Вони були вільні вирішувати будь-які справи, самостійно виступали в суді. Ось як про це пише письменниця: "Хоч по Статуту муж уважався ніби опікуном своєї жінки, але на ділі вона тішилася такою ж незалежністю у своїх вчинках, як і він сам: жінка самостійно, від своєї власної особи видавала правні листи, сама позивалась, а коли й поручала чоловікові ставати в суді за себе, то по закону повинна була йому дати "умоцований лист".

    До речі, чоловіки вважали жінок рівними собі й не обмежували їхню діяльність кухнею та доглядом за дітьми. Жінка була передусім порадницею для свого чоловіка. У ті часи в Україні більшість сімей жили у злагоді. Значною мірою це пояснюється тим, що дівчина сама давала згоду на подружнє життя. Із записів у старих урядових книгах видно, що у нас силоміць майже не одружували. Молоді справляли весілля з благословіння батьків та зі своєї доброї волі й уподобання. Дівчата не сиділи по хатах, нікого не бачачи. Сім'ї були знайомі між собою, і молоді люди мали змогу спілкуватися та покохати одне одного.

    Письменниця згадує звичаї, які тепер зовсім зникли. Наприклад, такий: коли злочинця, засудженого до страти, приводили до помосту, щоб виконати присуд, то дівчина могла визволити його, прилюдно висловивши бажання одружитися з ним. До наших часів збереглося немало народних переказів, пов'язаних із цим звичаєм.

    З 1883 р. Марія Гладиліна стала не просто дружиною Бориса Грінченка, а й однодумцем. Світла душа, відданість рідному народові, працьовитість і талант чоловіка запалили в серці М. Загірньої палку любов до України, їй вона присвятила все своє життя. В одному з листів до Бориса Дмитровича Марія Миколаївна писала: "Знов згадалося мені, як ти писав колись, що любиш мене більш усього на світі після України. Коли б ти сказав, що любиш мене більше України, я б не порадувалась би цьому, ні, - для мене це було б дуже тяжко. Ми любили одне одного, у нас тепер одна душа, але любов до України і спільна праця на користь її ще дужче з'єднають нас і дадуть силу перемогти усе".

    Цікавими для дослідників є сторінки спогадів Загірньої під назвою "Школи, де вчителював Борис Грінченко". Письменниця, пригадуючи школу в Олексіївці, зазначає: "Отже, хоч і не вкраїнською була школа в Олексіївці, та все ж, вивчившися школярі в ній, знали, що вони українці, знали історію і географію України, знали про всіх найвидатніших письменників і про їх писання: знали про тяжке безправне становище України, знали про Галичину запевне більше, ніж тодішній пересічний українець-інтелігент. І свої знання вміли висловити путящою українською мовою".

    У цьому була заслуга Грінченків. У шкільній комірчині, хоч і заборонялося, були зібрані українські книжки. Їх давали читати дітям. Школярам ці книжки були дуже до вподоби.

    Марія Загірня близько до серця брала чуже горе, завжди прагнула допомогти людині, що попала в скруту. Характерні з цього погляду її згадки про Івана Нечуя-Левицького. Живий класик, він в останні роки життя страшенно бідував. Відвідавши старого письменника, Марія Миколаївна одразу ж звернулася по допомогу до Сергія Олександровича Єфремова. А потім ходила до міністра освіти просити більшу пенсію І.С.Нечуєві-Левицькому та Л.М.Драгомановій.

    Зрозуміла річ, що найбільшим внеском Марії Загірньої в українську науку й культуру став підготовлений спільно з чоловіком "Словарь української мови".

    Матеріали до словника почав збирати ще в середині XIX ст. Пантелеймон Куліш. 1864 року зібрані ним матеріали були передані гуртку київських літераторів, а ще пізніше вони потрапили до редакції журналу "Київська старовина". У підготовчій роботі над словником взяло активну участь широке коло видатних діячів нашої культури, зокрема М.Лисенко, 0.Косач, М.Старицький, М.Драгоманов, О.Кониський та інші.

    У 1902 р. матеріали до словника передали для остаточного опрацювання Б.Грінченку та його дружині Марії Загірній. Такий вибір був абсолютно логічним, бо Грінченко, ще працюючи сільським учителем, почав збирати слова живої, розмовної мови. Подружжя мало вже й практичний досвід у цьому, бо допомагали видавати відомий "Словарь російсько-український" М.Уманця та А.Спілки.

    "Праця Б.Грінченка над словником - науковий подвиг: письменник і його дружина, працюючи невтомно, здійснили роботу цілої мовоінституції. Про майже нелюдську напругу, у якій творився "Словарь...", свідчать Грінченкові листи. Йдеться в них про щоденну по 10-12 годин, без вихідних, працю над картками", - пише А. Погрібний у книжці "Борис Грінченко" (Київ, 1988).

    У листопаді 1904 р. капітальна праця була закінчена, а на початок 1905 року представлена комісії конкурсу на здобуття премії імені М.Костомарова. Рукопис дістав досить високу оцінку Російської імператорської Академії наук і був відзначений другою премією.

    Чотири томи словника виходили в Києві протягом 1907 -1909 років. Вони містять близько 68 тисяч реєстрових українських слів, з перекладом їх на російську мову і з відповідним українським ілюстративним матеріалом з найрізноманітніших джерел - фольклорних та етнографічних збірників, літературних творів, словників, розмовної народної мови з усієї території України. На той час це було найбільше зібрання лексичних фондів української мови.

     В колах української інтелігенції покладалися на це видання великі надії, адже, не маючи своєї національної школи, вивчати українську мову доводилося із книжок та часописів. Словар Б.Грінченка був покликаний допомагати у вивченні мови і бувтакож, найкращим доказом багатства, звучності і гнучкості української мови, великої духовної роботи, яку виконував наш народ протягом багатьох століть, виробляючи собі найпотрібнішу і найдорожчу культурну зброю - мову.

    Роботу Грінченків високо оцінили не тільки сучасники, а й нащадки. Адже в правописній системі словника узагальнилося усе краще, що було надбано у цій галузі. Саме на ньому ґрунтувалися перші прийняті "Найголовніші правила українського правопису" (1912 р.). Ці нормативні вимоги української орфографії, які стали обов'язковими для всіх видань, для всіх громадських культурно-освітніх закладів, відіграли велику роль в оволодінні рідною мовою. Крім того, численні посилання на "Словарь української мови" можна знайти в багатьох термінологічних і перекладних російсько-українських словниках, що виходили в наступні роки.

    Величезний лінгвістичний досвід Марії Миколаївни знадобився й тоді, коли було засновано Академію наук України і постало питання про організацію роботи над словником живої мови. Марія Миколаївна почала працювати редактором цього словника. С.Єфремов відзначив важливість роботи письменниці: "Російсько-український словник Комісії, що видає Державне видавництво, чимало зобов'язаний Марії Миколаївні. Надруковані томи Російсько-українського словника на кожній сторінці носять сліди її глибокого знання і того непоминального чуття народної мови, що властиве буває тільки вибраним натурам" .

    Вірні своїй головній меті життя - засобами освіти виховувати національно свідомих громадян, подружжя Грінченків навчали дітей українською мовою, прищеплювали їм любов до рідного слова. Марія Загірня була одним із найактивніших популяризаторів наукових знань серед українського народу в дореволюційній Росії. В умовах заборони національної школи для багатьох її книжки стали істотним альтернтивним джерелом знань, тим важливим засобом позашкільної освіти, який вимушено заміняв і вчителя і підручник.

    У 1912 році вперше вийшов друком підручник, написаний Б.Грінченком та М.Загірньою, "Рідне слово" ("Українська читанка") з підзаголовком "Перша після граматики книга для читання".

    Про неординарну особистість Марії Загірньої добре сказав видатний літературознавець Сергій Єфремов: "Всяке дезертирство було просто нестерпне для її натури, як нестерпна була й нещирість для її натури чи лукавство в товариських стосунках. Мила і лагідна в особистому житті, вона вміла твердо й непохитно додержувати однієї громадської лінії і тут вже не знала компромісів, не терпіла поступок і здобувалася на гостре, часом терпке слово, щоб заплямувати невидержаність чи лінивство в громадській справі... З цього погляду вона мала добру школу - ту грінченкову школу, не широку обхватом, зате глибоку переконанням, сильну моральним гартом та волею думки й слова - в діла та вчинки перетворювати" .

    Марія Миколаївна Грінченко-Загірня була жінкою незламної волі, сильною духом, сповнена невичерпної енергії, якої вистачало на всіх, хто її оточував. І навіть важко зрозуміти кому ж насамперед слугували її талант і праця: коханому чоловікові чи народу, який був для неї чужим до того моменту, поки Борис Грінченко не вселив в її душу не тільки кохання, але і безмежну відданість українській справі.