Чернігівщина incognita

Слід в історії

ДОРОГА СХОДЖЕННЯ ПЕТРА САВИЦЬКОГО

Есть восхожденья дорога.
       Нету дороги назад.
       П. Востоков
        Микола Щорс
       Попри всілякі заборони імена визначних діячів науки і культури неможливо вилучити зі сторінок історії. Значна частина представників інтелектуальної та творчої еліти після захоплення влади більшовиками вимушена була покинути рідний край. Але, напевно, усе ж сподівались на краще, бо жили, працювали і творили, не забуваючи про вітчизну, пильно вдивляючись у , далекі рідні обрії. Останнім часом у ставленні до них відновлюється історична справедливість.
       Це стосується, зокрема, Петра Миколайовича Савицького. Природа щедро обдарувала цю людину. Його наукові інтереси охоплювали економіку, географію, історію, архітектуру, лінгвістику, літературу.

       Був одним із основоположників, ідеологів та організаторів євразійського руху. Про універсальність П. Савицький писав як про одну із своїх головних рис:
       Мой рок, мой крест - универсальность...
       Цвета искусств, хозяйства лики,
       Дела героев и вождей,
       И мир наук, живой, великий,
       И лица стран, эпох, людей,
        Все так влечет, все так волнует...

       Народився майбутній вчений і літератор 15 травня 1895 р. в родині заможного землевласника, голови Чернігівської губернської земської управи Миколи Петровича Савицького.
       1913 р. П. Савицький з відзнакою закінчив Чернігівську чоловічу гімназію і вступив до економічного факультету Петроградського політехнічного інституту, який також з відзнакою закінчив в 1917 р.
       У студентські роки він зблизився з відомим вченим і громадським діячем П. Струве, вважався кращим його учнем. За рішенням ради політехнічного інституту П. Савицький був залишений професорським стипендіатом при кафедрі господарського побуту. У 1917 р. перспективного молодого вченого призначили заступником торгового аташе російського посольства в Норвегії.

       Протягом 1911-1914 рр. П. Савицький об'їздив майже всю Лівобережну і частково Правобережну Україну, вивчав історію рідного краю, народне мистецтво. Його стаття "Кам'яне будівництво на Україні від часів Богдана Хмельницького до часів Розумовського", яка у 1913 р. була надрукована в газеті "Черниговская земская неделя", свідчить про глибокі знання автора у цій царині. Дослідник відзначив, що реформи Петра І не мали особливого впливу на українське будівництво. Україна через Польщу спілкувалась з Європою і, таким чином, вистояла перед великоруським впливом. У статті підкреслювався високий рівень художнього смаку українського народу, вплив релігійних поривань зодчих. Зверталась увага на те, що Україна справила значний вплив на московське будівництво, а розроблена росіянами багата орнаментація на початку XVIII ст. вплинула на оздоблення українських храмів.
       У 1914 р. на виставці української старовини у Харкові П. Савицький представив велику колекцію фотографій пам'яток архітектури Чернігівщини. Вона складалася з трьох розділів, які доповнювали детальні наукові коментарі, плани і обміри церков. Перший розділ - дерев'яне будівництво - на прикладі Троїцької і Покровської церков Коропа знайомив з традицією дерев'яного зодчества. Фотографії пам'яток кам'яного будівництва були представлені у другому розділі. На думку П. Савицького, проілюстровану світлинами Крупицького монастиря під Батурином, кам'яне зодчество сприймало основні прийоми дерев'яного. У третьому розділі йшлося про кам'яниці Чернігова - унікальні пам'ятки громадянської архітектури.

       Того ж таки 1914 р. у "Черниговской земской неделе" з'явилася велика стаття П. Савицького "Про українську вишивку XVIII століття та сучасне її відродження", у якій він зосередив увагу на багатоколірних шедеврах української орнаментики, яка створювалася не без впливів Заходу та Сходу. 1916 р. молодий дослідник разом із відомим істориком В. Модзалевським підготував до друку книгу "Очерки искусства Старой Украины. Чернигов", яка була опублікована лише у 1992 р.
       1920 р. П. Савицький вирушив на південь Росії і став секретарем свого вчителя П. Струве, який займав у штабі генерала Врангеля посаду завідуючого департаментом закордонних справ.
       Після поразки білої армії він емігрував до Болгарії, де працював у журналі П. Струве "Русская мысль", а в грудні 1921 р. переїхав до Праги. Чехословацький уряд взяв на себе усі турботи про біженців. Молоді дозволялось навчатися у середніх і вищих навчальних закладах країни. За умови успішного навчання їм безплатно надавалось повне забезпечення, включаючи необхідні навчальні посібники. Окрім того, для російських емігрантів було відкрито Юридичний факультет, для українських - Вільний український університет з двома факультетами: філософським і юридичним. Можна було навчатися у Вищій школі технічної комунікації та Російському інституті сільськогосподарської кооперації. Проводилися заняття у Педагогічному інституті ім. Я.А. Каменського, який готував учителів для російської та української гімназій у Празі та російської гімназії в Моравській Тржебові. 1923 р. почав працювати Російський народний університет як чесько-російський просвітницький заклад. У цих вузах викладали відомі вчені та культурні діячі, яким були створені всі можливості для наукової роботи.
       За таких умов П. Савицький у 1922 р. став приват-доцентом кафедри економіки та статистики Юридичного факультету, а 1925 р. - доцентом Інституту сільськогосподарської кооперації, де завідував кафедрою економічної та сільськогосподарської географії. З 1935 р. перебував на посаді лектора Німецького університету в Празі, вів заняття з української та російської мов, працював у семінарі, яким керував проф. Г. Геземанн. Він також виступав з лекціями у Берліні на кафедрі економічної географії Російського наукового інституту, був дійсним членом Німецького товариства слов'янознавства у Празі та членом-кореспондентом Географічного товариства у Белграді.
       Інтерес П. Савицького до історії вітчизняної архітектури, який зародився ще в студентські роки, не згасав і надалі. Він продовжував дослідницьку роботу, зосередивши свою увагу в основному на церковній архітектурі. В архіві П. Савицького, що знаходиться у Слов'янській бібліотеці Праги, зберігся рукопис його статті "Декілька думок з історії українського будівництва".
       П. Савицького обурило варварське знищення історико-архітектур-них пам'ятників Києва. Руйнація Михайлівського монастиря, Трьохсвятительської церкви, Видубицького монастиря, Військово-Нікольського собору, Братського монастиря, як вважав учений, "не може не викликати тремтіння у кожної скільки-небудь освіченої людини, у всякого, для кого Україна і українська культура не просто "гній" для чиїхось чужих ланів".
       Європейське визнання здобули наукові праці П. Савицького з економічної географії. У листі до Л. Гумильова він писав: "Про себе я можу сказати, що я життя живу, не відводячи очей від географічної карти". Вчений підкреслював, що його теорія "періодичної системи" географічних поясів була використана у підручниках з географії. З успіхом П.Савицький використовував свої знання географії в інших наукових галузях - історії, літературознавстві, лінгвістиці ("Сказання іноземців про Сибір (історико-географічні замітки)", 1933; "Піднесення" і "депресія" давньоруської історії", 1935; "Житіє" протопопа Аввакума як географічне першоджерело", 1929; "Література факту у "Слові о полку Ігоревім", 1930; "Географічний ландшафт в радянській літературі", 1934; "Місце діяння в російській літературі (географічна сторона російської літератури)", 1932; "Євразія в світлі мовознавства", 1931 (разом з Р. Якобсоном). Наукові праці П. Савицького були перекладені чеською, французькою, англійською, німецькою мовами.
       П. Савицький разом із П. Сувчинським і М. Трубецьким належав до основоположників, ідеологів і організаторів євразійського руху. П.Савицький написав для першої збірки євразійців "Исход к востоку. Предчувствия и свершения. Утверждения евразийцев" (1921) чотири статті. Він також редагував "Евразийскую хронику", був співредактором "Евразийского временника", "Евразийского сборника", організував "Евразийское книгоиздательство", яке працювало у Празі, Берліні, Парижі. З євразійською концепцією історії Росії вчений виступав на VII Міжнародному конгресі істориків у Варшаві.
       Європі євразійці протиставляли Росію, натхненну православ'ям. Вони вважали, що Росія не є спадкоємицею Київської Русі, а утворилася з Московського царства на руїнах Золотої Орди у XVI ст. За географічними і кліматичними умовами Росія відрізняється від Європи і Азії та являє собою цілком окремий феномен - Євразію. У духовно-культурному розвитку вона була спадкоємицею Візантійської імперії.
       Революцію євразійці розцінювали як реакцію на реформи Петра І, які розкололи націю. Вони засуджували більшовицький переворот, але примирялися з ним, вважаючи його стихійною катастрофою. Більшовизм як російська версія марксизму був кульмінацією дегенеративного впливу Заходу. А російський народ використав революцію, щоб зберегти територіальну цілісність країни. Євразійці підтримували лозунг "Ради - без комуністів", приймали націоналізацію, але не погоджувалися з методами її реалізації, відстоюючи комбінацію великих державних і малих приватних підприємств.
       Перші ознаки кризи євразійського руху з'явилися наприкінці 20-х рр., коли паризька група, яка об'єднувалася навколо журналу "Евразия" (С. Єфрон, П. Сувчинський, Д. Святополк-Мирський), зайняла про-радянські позиції. Ставлення до більшовиків ставало дедалі менш критичним, позитивно оцінювалися результати індустріалізації та колективізації. Зрештою, крах євразійського руху був пов'язаний з тріумфом тоталітарних диктатур.
       П. Савицький залишився відданим євразійським ідеям назавжди. Під час Другої світової війни він став на бік Радянського Союзу. В одному з листів до Л. Гумильова, написаному у січні 1958 р., П. Савицький стверджував: "Нашу молодість і наші інтелектуальні потенції дає нам, на мою думку, наша російська мати сира земля. Вона, в людських масштабах, настільки величезна і настільки неосяжна, що постійно обновлює і немов "омолоджує" нас. Нам нічого боятися ні століть, ні тисячоліть. І при цьому ми залишаємося на одному й тому ж корінні."
       Радість перемоги у війні була затьмарена: у 1945 р. П. Савицького було заарештовано й інтерновано до СРСР. Та довгі роки тяжких випробувань не зломили вченого, сили давала віра у Бога і поетична творчість. До 1955 р. рідня нічого не знала про нього, і тільки наступного року П. Савицький повернувся до Праги.
       П. Савицький вважав себе спадкоємцем культури XIX ст. Це підтверджує і його поетична творчість, в якій відбилася і громадянська позиція, і філософські та ідеологічні міркування, і наукові пошуки автора. 1960 р. у Франції вийшла збірка поезій П. Савицького "Стихи" під псевдонімом П. Востоков.
       В основному вірші П. Савицького належать до періоду його ув'язнення в концтаборах і життя на поселенні у Мордовії (1945-1956). Поезія була для нього порятунком, продуховиною для думок, почуттів і надій на майбутнє. Вірші складалися, як свідчив сам поет, там, де Муза повинна була зціпити зуби від болю, де горло перехоплювало від обурення, а пальці сковував страшенний холод - на Луб'янці, у бурі (барак посиленого режиму), на лісоповалі в лютий мороз, у камері в'язниці. Паперу не було, поетичні рядки доводилося дряпати на книжкових палітурках, надірваних конвертах. Але й ці записи були небезпечним заняттям для в'язня. П. Савицького виручала феноменальна пам'ять. Сучасники пригадували, що прочитану один раз книгу він міг переказувати, цитуючи на пам'ять цілі сторінки. Вистраждані рядки запам'ятовувалися надовго, якщо не назавжди.
       Ліричний герой П. Савицького - подвижник ("Мой крест мне послан неспроста"). Він бере на себе відповідальність за все, що коїться навколо, по-філософськи осмислює трагізм буття, усвідомлює неминучість долі, за християнським звичаєм прощає своїх мучителів:

       В смиреньи, знаний и правде возростая,
       Людей - примером - к лучшему зови.
       Дух поета підтримувала віра у Бога, у християнську справедливість. Взірцями для наслідування були релігійні діячі, зображені людьми високих помислів, незламної волі. А їх самітнє життя давало можливість осягнути світ:
       Есть в мире тайны. Лишь в уединеньи,
       Постичь способен их к ним обращенный взор.

       Оскільки у віршах П. Савицького йшлося про життя в'язнів у Радянському Союзі, його знову заарештували чехословацькі органи держбезпеки і засудили до трьох років ув'язнення, але невдовзі амністували.
       П. Савицький продовжував напружено працювати. У 60-ті роки він активно листувався, обмінювався науковими працями з відомим літературознавцем М. Гудзієм, істориками М. Гуковським та Л. Гумильо-вим. Останній знайомив П. Савицького зі своїми рукописами, шукав у нього підтримки і натхнення для дослідження історії євразійських кочівників.
       13 квітня 1968 р. П. Савицький помер. Його поховали на Ольшанському кладовищі у Празі.

       Олександр Бобир