Чернігівщина incognita

Слід в історії

"РОБІНЗОНАДА" ОЛЕКСАНДРА РУСОВА

       Відомий діяч українського національно-визвольного руху Олександр Русов (1847-1915) увійшов в історію як статистик, етнограф, видавець празького видання "Кобзаря" Т. Шевченка. О. Русов також залишив помітний слід у громадському житті Чернігівщини, де він мешкав у 1876-1879 та 1894-1899 роках. Працюючи в Чернігові, О. Русов заприятелював зі своїми колегами статистиками В. Варзаром та П. Червінським, які сповідували народницькі ідеали. О. Русов ніколи не був революціонером, але саме на Чернігівщині він зробив реальну спробу наблизитися до простого люду. Під час статистичних описів Чернігівського і Борзнянського повітів протягом 1876-1877 рр. О. Русов безпосередньо познайомився з життям селян, що справило на нього гнітюче враження. "Талановитий, ласкавий люд був наче зовсім занедбаний, до нього ні звідкіля не доходила ані запомога в скрутному матеріальному становищі, ані слово ласкаве -сам він викручувався з економічних злиднів, сам якось довідувався з легендарних джерел про всякі політичні події. І це був не чужий люд, а український, до якого линули всі симпатії О[лександра] Олександровича]", - згадувала його дружина С. Русова.
       Залишившись без роботи після закриття статистичного бюро Чернігівської губернської земської управи у січні 1878 р., під впливом свого народницького оточення і дружини, О. Русов купив 12 десятин землі у Борзнянському повіті біля станції Доч Лібаво-Роменської залізниці. Ця місцина була обрана не випадково. Брат дружини О. Ліндфорс пропонував оселитися у лісі поблизу Олешні, де знаходився їхній фамільний маєток. Але це не відповідало намірам С. Русової, яка прагнула зректися "усякого буржуазного життя" і жити працею своїх рук, "як живуть мільйони народу", і побоювалась, що в Олешні селяни все рівно будуть вважати її панною. Ентузіастів привабили також чорноземні ґрунти Борзнянщини, на яких, здавалося, буде легше господарювати, ніж на олешнянських пісках. Імпонувало також сусідство з визнаними діячами земського руху - І. Петрункевичем, В. Савичем, В. Вовком-Карачевським, чиї садиби були неподалік.

       Оформлюючи купчу на хутір у ніжинського нотаріуса, О. Русов випадково познайомився з народником Миколою Маковеєвим, який щойно вийшов з в'язниці після процесу "193-х", і згодився взяти його на свій хутір. 13 березня разом М. Маковеєвим він виїхав до новопридбаного маєтку "брататися з мужичками". Незабаром було зведено будинок, господарські приміщення, придбано корову і коней. Сюди незабаром переїхала і дружина О. Русова з малим сином Михайлом. Друзі не без гумору назвали садибу О. Русова "хутором Робінзона", оскільки її власник, який під великою парасолею регулярно шпацерував до Борзни, нагадував їм героя знаменитого роману Даніеля Дефо.
       Життя О. Русова на хуторі "Робінзон" (13 березня 1878 - 6 жовтня 1879 р.) було наповнене незвичною для дворян селянською працею. До того ж, непросто складались відносини з місцевими селянами. "Шаповалівці обурюються на нас, - писав О.Русов, - що якісь чужаки з їх дачі шматок землі, де вони коней випасували, собі вирвали". "Мужики говорять, що ми хочемо побудувати цукровий завод; дворяни, що ми - члени товариства революційної пропаганди, отримуємо від цього товариства утримання, щоб розповсюджувати в народі підпільні книги. І для тих, і для других підстава одна - ці нещасні 12 десятин, з яких не можуть жити дворяни". Але згодом стосунки з сусідами потеплішали. С.Русова згадувала, що М. Маковеєв часто допитувався у О. Русова, як він, "не чіпаючи ніколи політики і не маючи на думці жодного народницького завдання, в бесідах з селянами одними своїми статистичними цифрами роз'ясняв болючі для них аграрні питання".

       Поволі О.Русов завоював серед селян неабиякий авторитет, і в серпні 1878 р. йому навіть запропонували посісти посаду волосного писаря. "Ви своїми роботами в одній волості можете впливати на всю решту волостей нашого повіту: адже чутками земля повниться, - підбадьорював статистика І. Петрункевич. - Це - велике торжество, що Вас, інтелігентну людину, сам старшина попросив. Я нічого краще цього факту не знаю".
       Проте, пропрацювавши на цій посаді усього тиждень, О. Русов залишив її через пияцтво, хабарництво, які процвітали у тодішніх органах місцевої влади, та інтриги попередника, який нашіптував селянам, буцім-то О. Русов "хоче улізти у волость нашу, щоб усі касові гроші наші загарбати та перевести". Місцеві дворяни, у свою чергу, пліткували, що він хоче використати посаду волосного писаря для поширення нелегальної літератури. О. Кістяківський, який навідувався до свого тестя на хутір Сороки, що неподалік від оселі О. Русова, занотував у своєму щоденнику: "На хуторі Сороки говорили, що Русов соціаліст, що він по вечорах збирає в себе хлопців та дівчат, які танцюють, що він друг Петрункевича і людина небезпечна". Засудивши цю "маячню", він слушно зауважив, що життя О.Русова і його вчинки, самі по собі цілком "невинні, дають тему для сільських пересудів, які часто служать матеріалом для поліцейських і жандармських доносів". З сумом занотував О.Русов у своєму щоденнику: "Жаль мені Вас, що Ви такі дурні. Ніхто з Вас не може зрозуміти, що хоч би й університетський чоловік, хоч би й маючий право на півторатисячний годовий гонорар за свої праці, вдруг схоче служити народові за малиї гроші собственно для того, щоб йому услу-жувати чим може, без посторонніх задач!" Ще один сповнений гіркоти запис: "Важка дуже, ця робота, - не зніс би я роз'їздів по конській повинності, по рекрутській, по составлению відчитів та таблиць. Не стало б мені грошей на харч та на одежу з малого писарського жалування - це так. Але обкрадати я Вас не хотів; ізучати Вас та навчати революційним рухам не думав, а просто хотів служити Вам". Отже, ідеалістичні наміри О. Русова не знайшли підтримки у селян, які до цих високих поривів поставились з підозрою.
       Тим часом дружина О. Русова досить швидко пристосувалася до умов сільського життя: доїла корову, готувала, прала. М. Маковеєв порався з кіньми, косив траву тощо. Але у самого О. Русова, який народився і виріс у великому місті, від сільських проблем паморочилась голова. "Головна нісенітниця, - писав він у своєму щоденнику 21 серпня 1878 р., - що не знаю я не тільки - як, але й що треба робити... Ну ось хоч би тепер? Хоч заріж треба сіяти, але я й Микола невже вміємо? Невже ми наважимося розкидати насіння і губити його невправною рукою? Я коней запрягати по-справжньому не вмію, я не знаю, як рало направити і запрягати, а не то що сіяти, чи орати, чи косити! На всі роботи наймати треба, да і найняти то я не зумію, тому що всюди переплачу!"
        Олександр Русов
       Тому вже через декілька місяців селянського життя О. Русов мусив з гіркотою зізнатися: "Ось уже скоро 5 місяців, як я з Колею [Маковеєвим] сипали тут гроші для того, щоб облаштувати будинок; як ми копали город, з якого нічого не вийшло, як косили й губили сіно, як взялися нарешті жати і переконалися, що нам дворянськими двома парами рук не впоратися с 12-ма десятинами землі".
       Восени 1878 р. на хуторі з'явився народник Леонід Жебуньов, а згодом ще один революційний діяч - Мартин Ланганс. Тоді ж на хуторі відбулась нелегальна нарада земських лібералів і революційних народників, на якій обговорювалося питання про об'єднання опозиційних сил для легальної боротьби за впровадження конституції в Російській імперії, але спільної думки вони так і не дійшли.
       Розуміючи, що селянською працею він не зможе матеріально забезпечити сім'ю, О. Русов прийняв пропозицію Ніжинського повітового земства здійснити статистичне обстеження регіону. Протягом листопада 1878 - грудня 1879 рр. він працював на статистичній ниві - збирав, систематизував і видавав матеріали в Києві. За працю "Нежинский уезд. Статистико-экономическое описание уезда" Російське географічне товариство нагородило О. Русова золотою медаллю.

       Обстеження населених пунктів повіту навесні-влітку 1879 р. спричинило підозри з боку поліції. Річ у тім, що в червні серед населення Мринської волості поширились чутки буцім-то селян, що працюють на поміщиків, мають записувати в "кріпосні". І ці чутки, мовляв, "виникли після приїзду в ту місцевість... дворянина Русова". Довести безпосередню причетність О. Русова до цього жандарми не змогли, проте начальник Чернігівського губернського жандармського управління полковник фон Мерклін звернув увагу губернатора на політичну неблагонадійність О. Русова, який "замовчуючи мету своїх поїздок", може підтримувати подібні чутки. Відтак нагляд за О. Русовим та його хутором було посилено. Чернігівські жандарми наглядали за О. Русовим до 6 жовтня 1879 р., коли він разом з дружиною виїхав з хутора до Києва і 8 жовтня сповістили Київське жандармське управління про необхідність встановити за ним нагляд.
       І. Шраг, який на початку XX ст. збирав інформацію про цей період життя О.Русова, занотував спогади селян, в яких вони "вихваляли Русових за гарні стосунки до людності, натякали, що їх "зїли" попи з поліцаями, розповідали, що до Русових приїздило багато "панів", але ті пани видавали себе за простих людей, особливо молоді, які хапалися за просту роботу і, під зручний час, читали простим людям книжки простою мовою; в цих книжках вияснювалося, як треба збудувати людське життя, щоб не було дармоїдів і насильників; чимало було розмов і про те, як треба упорядкувати земельні справи. За хутором добре пильнували доглядачі"... Багато було балачок, особливо серед попів, про те, як поводилися Русови з селянами; не подобалося, що "мужики у них чай п'ють" Залишивши хутір, О.Русов не поспішав позбутися земельної власності, яка гарантувала йому майновий ценз і дозволяла обіймати посади присяжного повіреного, обиратися гласним Борзнянського повітового та Чернігівського губернського земського зібрань. 1901 р. маєток було віддано в оренду, й відтоді О.Русов до нього більше не приїжджав. Хутір "Робінзон" було продано близько 1909 р. після того, як О.Русов за допомогою Д. Марковича придбав невелику садибу на околиці Вінниці (Старе Місто) - дві десятини землі з садом, будинком на чотири кімнати неподалік Південного Бугу, де, лікуючись від астми, О.Русов щоліта відпочивав з родиною в останні роки свого життя.

       Олександр Рахно