Чернігівщина incognita

---

Духовні скарби

ВАЖКЕ ЩАСТЯ, АБО ВИБАЧЕННЯ ХРУЩОВА

       Видатний кінорежисер, скульптор, драматург, людина з всесвітнім ім'ям, наш земляк І.П.Кавалерідзе. А як складалася доля митця?
       В далекому 1969-у у селі Сильченковому Талалаївського району було знесено хату І.П.Кавалерідзе за розпорядженням місцевого голови колгоспу, котрий не знайшов для чого б використати порожню будівлю, як пише у своїх спогадах Іван Петрович. Трохи більше 100 років тому Іван Кавалерідзе закінчував у цьому селі початкову земську школу.
       Як тепло і як любо спогадував він про своє сильченківське дитинство: "Рано, ще до сходу сонця, я вже в полі. У виярку лежить туман. Близько від мене, в сирій передсвітній імлі фиркає мій жеребчик, голосно щипаючи молоду травичку. Рожевіє схід. Я стою біля покинутої заячої нірки. Вона затягнута павутиною, на якій діамантами палають крапельки роси".
       
       Як безпосередньо, проникливо і радісно, і тремтливо, і тривожно. Або далі: "Сльози стисли мені горло. Сам не знаю, чому я кинувся в глибину білого гречаного поля. Шепотів, як мені здавалося, сильні слова. Від щастя я задихався і поклявся тоді Сонцю все життя носити в серці радість, бо нема нічого на світі, що могло б затьмарити щастя, воно є, і вічно".
       І ця віра, заповіт дитинства так допомагали йому. Хоча скільки тривог і болю приносило життя.
       
       Іван Петрович уже у зрілі роки не раз приїздив у Сильченкове. Просив у місцевої влади, щоб хату залишили під музей. А чинилось навпаки. Спершу з неї зробили птахоферму, а далі зовсім знесли. І після цього просили виконати для села кілька скульптурних робіт. Звичайно, зробив би Іван Петрович, якби так не повелися з ним рідні земляки.
       Він приїздив сюди з Києва, подовгу стояв біля груші, яка росла біля батькової хати, потім роззувався і босий прошкував через росяні трави до талалаївського шляху, знову на поїзд. Все таки - рідна земля.
       
       І у селі багато хто не знає про Сильченківських родичів Кавалерідзе. Ось один з них - двоюрідна сестра Тетяна Маркіянівна Оверченко. Зустрічався з нею. Жила самотня. Солдатська вдова. Весь вік у колгоспі проробила. Згадувала, як приїжджав до них Іван. "Я все на ланці сапувала, з буряків не вилазили. Іван більше з мамою моєю балакав. Та жалкував, що від батьківської хати зосталась груша одна. Тоді 83-річну Тетяну Маркіянівну не забували сусіди, часто приїздили сюди її племінники, допомагали. А вона й сама, як кажуть, без роботи не могла. Тому і городик обробляла, і живність держала. Важко було одній солдатській вдові. Згадувала, як перед війною збирали з чоловіком гроші на хату. Ощадна книжка залишилась. Набігло було десь в ощадній книжці до 300 карбованців, а одержати вона не могла.
       А якими законами керувався редактор місцевої районної газети, коли побоявся дати матеріал до 85-річчя з дня народження І.П.Кавалерідзе?
       
       Було це у 1972 році. Редактор багатозначно і змовницьки дивлячись на мене, вийняв із сейфа книжечку. Я швидко пробіг очима по заголовку: "Висока ідейність, художня майстерність - велика сила радянської літератури і мистецтва. Промова на зустрічі керівників партії і уряду з діячами літератури і мистецтва 8 березня 1963 року".
       - Його Хрущов критикував, - таємничо, із нотками побоювання у голосі сказав редактор. - Прочитай на 38-й сторінці.
       Я відкрив ту сторінку. Підкреслене червоним олівцем їло очі: "Після громадянської війни в місті Артемівську на Україні було збудовано потворний формалістичний пам'ятник, автором якого був кубіст Кавалерідзе. Це було жахливе видовище, а кубісти тим захоплювались, в роки війни пам'ятник зруйновано...".
       - Так що твій матеріал про Кавалерідзе давати не будемо, - співчуваючи чи то мені, чи самому скульптору, підсумував редактор.
       Що мені залишалося? Я поїхав тоді у Сильченкове, звідти разом із племінником Івана Петровича подзвонив йому у Київ, поздоровив з ювілеєм. Він скромно відповів: "Дякую, дорогі мої земляки. У великому творчому напруженні зустрічаю свою 85-у весну".
       А до цього, хоч і скупо, відзначає український радянський енциклопедичний словник, виданий у 1967 році, скульптор і кінорежисер І П.Кавалерідзе створив пам'ятники Ользі у Києві, Т.Шевченкові і героям революції в Ромнах, Г.Сковороді в Лохвкці, інші скульптурні композиції, портрети, кінофільми "Злива", "Коліївщина", "Григорій Сковорода", "Повія"... А ще пишуться п'єси "Перекоп", "Воланів меч", "Перша борозна", іде робота над пам'ятником Г.Сковороди, який буде встановлений у Києві на Подолі. Пізніше здобудуть визнання його скульптурні композиції "В.І.Ленін і О.М.Горький на Капрі", "Л.М.Толстой і О.М.Горький" та багато інших, він стане народним артистом України, членом Спілки письменників.
       
       То все буде пізніше, потім. Добре, що доля, хоч і така крута не ласкава, відвела йому 92 роки життя. А першою його мистецькою роботою можна вважати глиняну фігурку з баби Козихи, зроблену в дитинстві у рідному Сильченковому. Любила вона лаятись. Такою і зробив її малий Іван. Як побачила себе в тій глиняній подобі - і язик прикусила.
       В шістдесятих роках у Сильченковому я ознайомився із листами дружини Івана Петровича до його рідних у це село, датованими 1968 -1970 роками. Вона тоді писала про нього: " І.П. після важкої хвороби ніяк не може одужати, встає, попрацює, а потім знову себе погано почуває. Завжди роздратований. У березні в Сумах буде прем'єра його п'єси. Свою книжку я здала давно, а тільки днями одержала повідомлення, що прочитали і викличуть мене у видавництво для переробок. У мене з ними одне принципове розходження, не знаю, чи вдасться відстояти".
       "Днями їздили з І.П. в Суми, Тернопіль, там були прем'єри п'єси І.П. Зараз він закінчує бюст І. Запорожцю. Втомився гранично. Хворів". "П'єсу він закінчив і давав читати уже головному редактору і режисеру, який буде ставити. Переробки, у кожного свої вимоги".
       
       "Пам'ятник Софії нашій... На місці колишньої бібліотеки Ярослава Мудрого, яка у свій час згоріла, буде стояти пам'ятник. Каменю, звичайно, знайдені скульптурні форми і на ньому портрет Ярослава Мудрого і слов'янський напис. Камінь ставили краном, а потім через декілька днів додали з одного боку камінь менший. Івану Петровичу треба було обов'язково самому допомагати. Він же при його темпераменті не може не вмішатись, і ось камінь попав йому на руку і порвав нерв. Болі були жахливі, сильний крововилив. Зараз пухлини і крововилив пройшли, але ще відчуваються болі. До трьох годин я повинна сходити на базар. З 3 до 7 я няньчу Сашу, ввечері друкую Івана Петровича. Іще працюю для себе. Пишу для дітей повість. Лягаємо спати завжди о другій годині ночі, а то і пізніше. Ледве встигаю прочитувати газету".
       "Я захворіла. І.П. безумно втомився. Він же сам ходив на базар, сам готував їжу".
       " 5 числа І.П. повинен був їхати у Харків. І раптом за годину до від'їзду на вокзал - втрата свідомості. Думали, що отруєння. Виявилось, кисневе голодування і нерви. Умовили його їхати відпочивати в санаторій Конча-Заспа за путівкою з 28 лютого. А він тоді не може. У нього, хворого, урядове замовлення (пам'ятник Сковороді для Києва, фігуру і для Сковородинівки, бюст під Харковом). У грудні треба відкривати, а робота не розпочата... Він зробив метрівку (проект), її затвердили худрада міністерства і ЦК, тепер вона знаходиться в Політбюро. А строки йдуть. Багато всіляких дрібних неприємностей і ущемлень. Мені жаль Івана Петровича. Він все близько сприймає до серця".
       "І.П. працює по скульптурі "Ленін і Запорожець", повинен зробити до січня. Працює з ранку до вечора..."
       Так писала у Сильченкове дружина І.П.Кавалерідзе Надія Пилипівна Капельгородська. Вона, до речі, автор ряду дитячих книг, в минулому актриса театру й кіно, знімалась у фільмах "Коліївщина", "Прометей", "Наталка Полтавка", автор сценарію фільму "Повія".
       Отак він жив і творив в шістдесятих, сімдесятих роках. Віддавався роботі увесь до останку. Хоч йому ішов дев'ятий десяток. Дошкульно пощипували недремні канцеляристи-бюрократи.
       
       А я тоді побував на його київській квартирі, що по вулиці Червоноармійській, 12. Перше враження - могутній сивочолий степовик. І не віри-лось, що йому іде дев'ятий десяток, що кожного дня він виконує титанічну роботу. Говорили з ним про Сильченкове, про Ромни, про Талалаївку, він засвічувався якимось особливим внутрішнім вогнем і ніби літав подумки у рідні краї. А потім усе запитував-розпитува". І був такий по-юнацькому безпосередній і по-старечому справді мудрий, натхненно ділився своїми мистецькими планами. "Аби ще з десяток літ прожити"...
       А на закінчення розмови сказав: "Треба читати "Житіє" Авакума. За непослух спалив його цар. Але не спалив духу його" пізніше я дізнався, що перед смертю Іван Петрович сказав своїй дружині: "Тіло моє віддати вогню - спалити. Щоб жоден черв'як не торкнувся".
       Виявляється, І.П.Кавалерідзе писав і мемуари. І вони протягом десятиліть лежали у шухляді. Зараз із їх фрагментами ми можемо ознайомитись. "1926 рік. Беру участь в конкурсі "Могила Шевченка в Каневі". Тема ж хвилює мене давно... Якраз у цей час Й.Сталін надіслав пам'ятного листа тов. Кагановичу та іншим членам ЦК КП(б)У від 26 квітня 1926 року, звертаючи увагу на ворожі виступи українських націоналістів. Мій проект, хоча й відзначений премією, за такої ситуації не має успіху.
       
       Та й у моїй біографії наявні факти, які можна трактувати як націоналізм: перші в Україні пам'ятники Кобзареві в Ромнах й Сковороді в Лохвиці. Щоправда вони споруджені згідно з ленінським планом монументальної пропаганди, але оцінити те, як виконують план, можна також по-різному..."
       І повернемось до суворої критики Кавалерідзе Хрущовим. Іван Петрович у своїх спогадах згадує: "Коли Хрущов виступив із критикою нестандартних і пошукових робіт у радянському мистецтві й зачепив у доповіді мене, я поїхав до нього на прийом. Адже ми були з ним знайомі. Два дні чекав виклику. Воротарі не пускали. Але розмова відбулася. Микита Сергійович сказав, вибачаючись: "Я не можу, як і кожен смертний, охопити всі питання. Серед мого оточення я, коли не повинен, то змушений комусь та вірити. І тому, що мені написали й подали, я те й прочитав. Повірте! Невже моя щирість, з якою я розмовляю з вами, не засвідчує глибокої поваги до вас?"
       Додамо, що ті критиковані пам'ятники значаться у багатьох каталогах світу. А І.П.Кавалерідзе був, є і залишається першопроходцем і новатором, створюючи перші в нашій країні пам'ятники, знімаючи і ставлячи на екрані перші фільми. Він з Тичиною, Курбасом, Нарбутом, Петрицьким творив нове українське мистецтво. Він шукав і знаходив.
       
       Яків Ковалець