Чернігівщина incognita
 |
 |
 |
 |
 |
Духовні скарби
ВИНУВАТИЙ, БО УКРАЇНЕЦЬ
У1925році Наркомат освіти УРСР доручив одному зі своїх провідних профспілкових працівників Ілліну українізувати в Одесі 77-му залізничну трудову школу. Прихопивши із собою кількох безробітних на той час учителів-українців, новий директор відбув за місцем призначення. Одеські колеги, невдоволені неминучими кадровими переміщеними і взагалі всіма цими новаціями з українізацією, зустріли прибульців з відвертою ворожістю. Протистояння двох течій особливо виразно виявилося під час переобрання правління місцевкому профспілки залізничних шкіл міста. Прибульці постановили внести до списку кандидатур майбутнього правління справжніх українців - Ілліна, Казку, Матвієнка, Карпенка, Поліщука та інших. Пройшов лише один - Карпенко. Група українізаторів заявила рішучий протест і демонстративно покинула залу засідань. Несподівано до них приєдналося чоловік шістдесят одеситів, і результати виборів були скасовані. Другі перевибори включили до складу правління місцевкому всі кандидатури, висунуті групою українців.
Звичайно, вся ця колотнеча не могла пройти повз увагу місцевої партійної і чекістської влади, однак тодішня генеральна лінія партії втручатися по-більшовицькому в події поки що не дозволяла. Можна було лише викликати кого треба й куди треба, побесідувати, взяти підписку про нерозголошення, спробувати залучити до таємного співробітництва і відпустити. Відпущений, плюючись на очевидні перегини місцевих товаришів, поступово приходив до тями, зживав із грудей крижаний холодок і повертався до звичного життя. Зустрічався з місцевими однодумцями і активістами українізації, обмірковував з ними поточний політичний і економічний момент, словом, цілком вільно, як і належить у найдемократичнішій у світі країні, виявляв свою ворожу дрібнобуржуазну націоналістичну сутність. Раз можна, то чому б ні? Декого приваблювало спілкування з колишнім чернігівцем, професором Інституту образотворчого мистецтва Жуком, студентами хімтехнікуму Стефановським і Біликом, деякими місцевими колегами. Сходилися на тому, що вчителям платять мізер, в українізації суспільства багато липи, проводиться вона вкрай казенно, передусім для українізованих, справжніх українців у радянський апарат майже не пускають, література, мистецтво, музика і взагалі вся національна українська культура затиснута цензурою, нещасних селян грабують і душать податковим пресом, стати на захист своїх прав вони бояться, література про село бреше, українська сировина вивозиться за межі республіки, індустріалізація всіх робить старцями. Знали і втішалися тим, що їхні погляди і клопот поділяє переважна більшість української інтелігенції по всій Україні, зокрема такі її видатні представники, як Рильський, Зеров, Філіпович, Єфремов, Ніковський, Кримський. З часом дійшли до одеситів й слова Єфремова стосовно дошкульної практики ДПУ: "Краще арешт, аніж такі виклики". Упродовж кількох років це ще наче великим злочином не вважалося. Можна ще було піти разом на вечір харківського критика Коряка, якщо студент Стефановський квитки роздобуде, з'їздити, хоч і зі скрипом, в ялтинський протитуберкульозний санаторій, словом, багато чого ще можна 6уло.
У 1929фоці ситуація докорінно змінилася. Почастішали виклики до ДПУ, переважно українців. Учителя літератури і співів, члена Союзу пролетарських письменників "Плуг" Аркадія Васильовича Казку викликали тричі. Цікавилися, чому за останній рік його літературна діяльність начебто знизилась; розпитували про настрої і ставлення окремих груп та осіб до злободенних питань політико-економічної ситуації, може, сподівалися на секретне співробітництво. Преса зарясніла викривальними статтями проти "єфремовщини". ДПУ УРСР, заповзявшись остаточно підрубати під корінь весь цвіт тодішньої української інтелігенції і вже не вдовольняючись "викритими" міфічними Українською військовою організацією (УВО), Київським обласним центром дій (КОЦД), Братством української державності (БУД), Українським національним центром (УНЦ) тощо, взялося активно, по-більшовицькому вигадувати Спілку визволення України (СВУ), приписуючи її організацію в 1926 році одному з найактивніших, найпродуктивніших, найпринциповіших учених Всеукраїнської академії наук (ВУАН) - академікові Сергію Олександровичу Єфремову. З мерзотною винахідливістю й жахливу мету для діяльності тієї СВУ придумали: встановлення в Україні за допомогою очікуваної не пізніше 1931 року іноземної інтервенції буржуазно-націоналістичної військово-фашистської диктатури. (Український простодушний розум навряд чи зумів би створити таку підлість. Виконавців типу наркома внутрішніх справ УРСР Балицького тут, скоріше, висували наперед як таран, ну й для вітрини). Передбачався виступ на Київ добре озброєних повстанських загонів Чернігівщини, Київщини і Полтавщини загальною кількістю 5 - 6 тисяч чоловік. Поки що, мовляв, в очікуванні великих подій глибоко законспіровані "п'ятірки" СВУ підривають у всіх сферах і галузях суспільства та виробництва заходи радянської влади з побудови комунізму; на гроші з американських, німецьких, французьких, чехословацьких та польських антирадянських джерел підбирають та виховують кадри для майбутніх збройних акцій. Бойовою куркульсько-попівською терористичною організацією було названо Спілку української молоді (СУМ). Оскільки вигадана змова мала бути всеукраїнською, "винуватців" готували в Києві, Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Чернігові, Вінниці, Миколаєві.
За наказом чистокровних пролетарських інтернаціоналістів - начальника окрвідділу ДПУ Ємельянова та начальника 2-го відділку (оперативного - стеження, обшуки, арешти) Блюмана - 9 вересня забирають учителя-письменника Аркадія Казку. Чорну роботу доручають оперу-повноваженому Григоренку. Вилучені в письменника два зошити щоденника, записна книжка в цератовій обкладинці, вісімнадцять листів, якісь чотири записки для звинувачення нічого не дають. Грубо порушуючи кримінально-процесуальне законодавство, слідчий проводить із заарештованим "настановні" бесіди, окреслює коло запитань і бажаних на них відповідей, видає кілька аркушів паперу і каже: "Пиши!" Своєрідне "соціальне замовлення" письменникові. Раз партія вимагає, то зобов'язаний виконати, інакше хто ти такий? У чекістській катівні ідея українізації суспільства вчителя і письменника якщо не покидає, то значно блякне. Кілька заяв українською, винятково з власної ініціативи, він усе-таки написав, в останньому змушений був дотримуватися, як і вимагалося, "общепонятного". Тобто брав ручку і слухняно, наче сам себе допитуючи, зазначав: "Протокол допроса Аркадия Казки" чи "Дополнительный допрос Аркадия Казки" - і, згадуючи, писав. Згадувати треба було докладно.
Народився в Седневі Бобровицького району (нині Чернігівського) 11 вересня 1890 року за старим стилем (два дні тому зустрів у камері своє 39-ліття) в родині селянина-козака, який і шевцював, і викладав у школі співи, був регентом сільського хору. Вчився в церковнопарафіяльній школі, в 1910 році закінчив Чернігівське реальне училище. Працював статистиком у відділі губернського бюро і при земстві. З 1913 року вчився заочно в Київському комерційному інституті. Влітку 1919 року, переїхавши до столиці, влаштувався на роботу при Наркоматі освіти. Реєстрував у Книжковій палаті нові надходження, рецензував при щойно створеному Центральному літературному комітеті рукописи для видавництв. У Книжковій палаті потрапив під скорочення. У місто увійшли білі, всі установи зачинилися, настало безробіття. Рятувався розвантаженням вагонів на станції, розпродуванням речей на базарі. В університетській клініці у нього виявили процес у лівій верхівці легень, радили недосяжне в Києві кліматичне і дієтичне лікування. Від армії звільнили. З великими труднощами пробрався до ще начебто хлібного на той час Дніпропетровська (Катеринослава), сподіваючись хоч на якусь роботу в кооперації чи земстві, та марно. Випадково зустрівся з артистом Московського Великого оперного театру Максаковим (сценічне прізвище, справжнє - Максименко), два місяці проспівав з ним у церковному хорі, опісля, на пропозицію регента хору Вербицького, виїхали в с.Ново-Павлівку Павлоградського повіту, де йому пощастило влаштуватися культпрацівником при дивізії по боротьбі з бандитизмом, ще й учителем у школі в с.Підгородньому. На об'єднаних зборах учителів двох суміжних сіл і культпрацівників дивізії його призначили головою комітету по об'єднанню всіх військових і місцевих культпрацівників. Населення тероризували бандити, грабували й убивали, його теж запрошували в банду, навіть із продуктами приходили, але він не брав. Владі теж про це не доносив, щоб не вбили. Натомість перебрався на рік у с.Василівку, а в жовтні 1923 року, залишивши сім'ю в Стародубі, повернувся до Києва, де роботи все ще не було. Рятували навколишні села. Учив дітей мові та співам у Межигірському дитбудинку та Ново-Петрівцівській семирічці; більше року читав лекції з українознавства в Межигірському художньо-керамічному технікумі, доки Головпрофос з економічних міркувань цей предмет з програми не викреслив: мовляв, без того всі дисципліни читаються українською, та й майже всі слухачі - українці, навіщо зайві витрати. Втративши останню роботу, знову потягнувся до Києва, який вабив його як центр літературного і культурного життя республіки. Марно. Редактор газети "Ді роте вельт" дав йому рекомендацію у Вінницю, але тут підвернулося запрошення Ілліна до Одеси... На цьому етапі допитів арештант, очевидно, як доказ своєї лояльності до влади, вважає за потрібне вказати лише на те, що в цей час він дописував до газети "Більшовик". Слідчому зовнішній бік життя арештанта, звичайно, цікавий, однак недостатній. По всій республіці коїться те ж саме. Садистські крики, погрози, образи, напружені денні і нічні допити без сну і відпочинку, багатогодинне стояння на ногах, інсценування розстрілу ламають навіть таких міцних людей, як Михайло Грушевський і Сергій Єфремов. Змучені морально і фізично, люди пишуть, що вимагається, самі або під диктування слідчих. Тож і Казці треба більше уваги надати своїй позаслужбовій, громадсько-політичній діяльності. Що ж, приховувати йому нічого. Трапилася революція, ненависний царат зійшов зі сцени історії, кожен громадянин отримав право на вільний пошук свого шляху на благо батьківщини, свого народу. Пряма, відверта людина, творець, а не конспіратор, Казка пише відверто (та й спробуй не напиши!), анітрохи не вбачаючи у своїх діях та діях своїх знайомих якогось криміналу.
У Чернігові, приблизно з 1911 року, почав відвідувати "Просвіту". З періоду його участі в цьому товаристві йому запам'яталося заснування українського народного хору в 1916 році, в якому він був помічником старости. За два місяці хор з великим успіхом дав шість чи сім концертів і припинив діяльність. Разом з Василем Елланом та іншими самодіяльними артистами провели реорганізацію драмгуртка, замінюючи побутовий репертуар класичним і революційним, звичайно, в тій мірі, в якій вдавалося роздобути щось нове, наприклад, "Великого Молоха" Винниченка. Крім того, Еллан увів його в гурток української молоді, що ставила собі за мету вивчення літератури і культури рідного народу. У гурток входили хлопці і дівчата з різних навчальних закладів міста, переважно реалісти і гімназисти, не байдужі до питань української державності. Гурток української молоді з часом перелився в Українську юнацьку спілку, з установкою на політичну боротьбу за Українську національну республіку. Помітну роль у Спілці грали, окрім Еллана, брат і сестра Устименки, Віктор Коновал, реаліст Саєнко. Скільки членів нараховувала Спілка, він не пам'ятає, але якусь організовану силу вона собою являла, що видно хоч би з того, що в 1918 році вона виходила битися з червоними частинами під станцію Крути. Він у цьому бою участі не брав; у Спілці читав доповіді з історії та літератури України. Деякий час вважався членом партії українських соціалістів-революціонерів, яка жодних доручень йому не давала, частково через його зайнятість у хорі, частково - через слабеньку діяльність самої організації. Не вдовольняли й сама програма і статут партії, які, на його думку, не відображали всіх вимог життя. Тому, коли влітку 1918 року приїхав із Києва Микола Шраг і повідомив, Що відбудеться перереєстрація, причому відсутніх автоматично позбавляють членства в партії, він на збори не пішов. На цьому в Чернігові для нього все й кінчилось.
А в Києві? Теж нічого особливого. Клопотався, на пропозицію Ілліна, виданням масового дитячого журналу, яких тоді в Україні ще не було, навіть заручився згодою на участь у такому виданні Тичини, Васильченка, інших письменників, але далі задуму справа не зрушилась.
По всій Україні в той романтичний пореволюційний час вибивають з "націоналістів" потрібні Комуністичній партії свідчення і зізнання за схемою: ви були знайомі з нині повністю викритим ворогом народу, говорили з ним про всяке, значить, хай і самі того не знаючи, тобто об'єктивно, незалежно від намірів, теж були його спільником, членом організації. Уже звиклі до вбивчої логіки своїх мучителів, арештанти й насправді почувалися винуватими, тим більше, що в глибині душі велику партію та її революційну практику й не могли не вважати злочинною. Діяли слідчі й простіше: відверто казали, що брехливі, самовбивчі зізнання потрібні партії з вищих революційних мотивів, а хто цього розуміти не хоче, противиться волі партії і слідства, той тим самим і виявляє незаперечно свою ворожу сутність. Не дивно, що арештанти, почуваючись всебічно затиснутими у пастці, погоджувалися на все. Не уникли цього й такі велетні людського духу, як Михайло Грушевський і Сергій Єфремов.
Оперуповноваженого Григоренка цікавить, кого із активних громадських, культурних, політичних діячів Чернігівщини, незважаючи на їх партійні відмінності, можна об'єднати в єдиний національний блок. Доводиться відповідати, вони ж і перевірити можуть. Та й навряд чи такі його зізнання можуть тепер комусь зашкодити. Хто ж із таких людей у Чернігові виділявся на загальному тлі?
Михайло Могилянський - публіцист, дореволюційний меншовик, познайомилися в 1916 році на вечорі в Дворянських зборах, опісля зустрічалися в Києві у Павла Тичини. Дмитро Могилянський (літературний псевдонім - Дмитро Тасиць) - поет, белетрист; Ладя Могилянська - поетеса; ходила чутка, що обоє заарештовані, Ладя в Москві начебто народила, тепер переведені до Харківської тюрми. Стадник -комісар Чернігова при Петлюрі, зустрічалися на концертах, двічі був у нього вдома, здається, виїхав за кордон. Дмитро Дорошенко - колишній комісар Галичини, добрий знайомий, зустрічалися в історика Модза-левського, у грудні 1918 року теж відійшов із петлюрівцями за кордон. Ілля і Микола Шраги, поет Марко Вороний, доктор Базилевич, Аркадій Верзилов, Федір Каллаш, Лебедь-старший, Шкуркіна-Левицька - чимало було в Чернігові освічених, діяльних людей. Докладніше? Михайло Жук - викладач малювання в духовній семінарії та жіночому духовному училищі, працював з Михайлом Коцюбинським у "Просвіті", мабуть, бачився у нього і з Єфремовим, коли той приїздив до Чернігова, писав вірші, дитячі казки, організатор літературних вечорів. Михайло Куриленко - син богомаза, однокашник по реальному училищу, офіцер-петлюрівець, нині секретар газети "Червоний стяг".
Байдужий, сухий, споглядальний перелік прізвищ слідчого не влаштовує. Він вживає належних заходів, і на додатковому допиті 21 вересня, на дванадцятий день ув'язнення, письменник змушений писати про себе так: "З Чернігова, по суті, втік, побоюючись репресій за антирадянську націоналістичну діяльність. У Києві переховувався, влаштувавшись у Наркоматі освіти, скориставшись для цього знайомством із колишнім товаришем по реальному училищу, членом Компартії і членом ВУЦВК Назаровим Іваном. Моя антирадянська діяльність у Чернігові полягала в наступному: виступав із шовіністичними промовами; припинив дружні стосунки з тими зі своїх близьких і знайомих, які активно віддалися справі будівництва нових форм життя, перейшли до лав Комуністичної партії; був зв'язаний з нелегальною українською антирадянською групою, в яку входили Віктор Коновал, доктор Базилевич, Аркадій Верзилов, Ілля Шраг, Лебедь-батько, Федір Каллаш та інші. Ця група, різнорідна за своїм політичним забарвленням, об'єдналася для загальної для всіх мети: політичної незалежності та самостійності України й непримиренності до корінної ломки старих засад політико-економічного життя, яку несли з Півночі на Україну більшовики".
Це вже краще, однак слідчий вимагає подробиць. Які ще йому подробиці? Останній раз приїхав до Чернігова в 1927 році. На його честь влаштували в якоїсь лікарки по вулиці Гончарній літературно-музич-но-вокальний вечір. Чекали Рильського, той не приїхав, людей зібралося небагато. Один молодий композитор грав, Корсаков співав, читали своє Дмитро і Ладя Могилянські, також Михайло Куриленко - вірш про батька, уже надрукований у дніпропетровському журналі "Зоря", та він -поему "Стежечка", теж надруковану в харківському кооперативному журналі "Нова громада". Що йому ще розповісти? Як проводив літературні середи Михайло Жук? Могилянські насміхалися з його манер, передражнювали його голос, вдавали, як він, звертаючись до дружини, запитував: "Ну що, може, почнемо?" - і негайно брався читати щось своє. Тепер, працюючи в Одеському інституті образотворчого мистецтва, із сумом згадує ті галасливі "середи", які змушений був припинити через прикрощі частих викликів у ДПУ; жалкує, що в Одесі такого й близько нема. Останній раз при зустрічі він, Аркадій Казка, читав йому свій "Сон старого кобзаря", надрукований минулого року в харківській "Новій громаді". Очевидно, не без "підказки" слідчого в протоколі допиту з'являється й висновок: вечори професора Жука об'єднували українську шовіністичну молодь, антирадянський молодняк. У ньому й досі міцна націоналістична закваска дореволюційних часів, що відчувається в тих репліках, які він кидає мимохідь, хоча конкретних прикладів не згадаєш.
Одночасно з письменника вибивають і таке: "Узнавши в Одесі від своєї дружини про арешт Єфремова, вважаю цей акт революційної кари цілком справедливим до таких закоренілих і невиправних шовіністів. Колосальна робота по підняттю культурного рівня трудящих, величезна робота по корінній перебудові селянського індивідуального господарства в господарство нове, соціалістичне - цього такі вчені не бачать, як не дивно. З усього видно, що уроки історії пройшли мимо "академіка" даром. До цього часу нічому не навчився. А кому б, як не йому, бачити всі ті велетенські досягнення Радянської влади в Україні, хоч би у видавництвах, в їх дивовижній праці, що викидають на ринок мільйони книг - написаних молодими письменниками, вихідцями з народу, із народного середовища, які кидають кращі свої сили на справжнє виховання й освіту народних мас трудящих, що їх зростили. Марні його погляди з надією на Захід. Трудящі України - робітники і селяни, революційна інтелігенція туди дивитися не хочуть, не чекають від панів Пілсудських "милостей", а самі власними руками і волею творять свою долю, своє майбутнє". Навряд чи в тих умовах письменник писав пародію, показуючи, що теж непогано знає остогидлу всім комбарабанщину, яка брехню робила злободенною правдою.
Часом допити набувають відверто знущального характеру. Наприклад, відповідаючи на запитання про своїх давніх чернігівських знайомих і йдучи, так би мовити, назустріч побажанням слідчого, в'язень пише, що у творчості Могилянських немає відображення ідей революційної сучасності, скоріше за все, вони націонал-соціалісти. Питання: "Чому?" - "Ну, раз заарештовані..." - "Ви теж заарештовані, значить, ви теж націонал-шовініст?" - "Я - ні." - "Чому ж їх вважаєте націоналістами?" -"Не знаю". І згодом: "Минулого разу, характеризуючи Могилянських як націонал-шовіністів, я казав неправду." - "Чому?" - "Не знаю". Важко тепер щось зрозуміти з тих протоколів допиту, писаних власноручно допитуваним. Зрештою, був він письменником - може, вносив цю плутанину, хай і підсвідомо, щоб ми тепер відчули підлу, погибельну атмосферу тих славних пореволюційних часів.
Небагато вдається слідчому витягти з нього й про Київ, з яким йому постійно не таланило. Тижнями жив у Павла Тичини, на той час працівника редакції газети "Нова рада", брав через нього в академіка Єфремова рекомендаційного листа до його брата в Дніпропетровськ, зустрічався з братом і сестрою Кобилянськими, з якими "говорили про поразку Петлюри, необхідність праці в міцному підпіллі". Перебування в Тичини та ходіння по редакціях дало йому знайомство з письменниками Філіповичем, Рильським, Зеровим, Капельгородським, Семенком, Загулом, Романович-Ткаченко, Терещенком, Дорошкевичем... З деякими із них йому було явно не по дорозі, зокрема з представниками так званого правого крила української літератури, відомого під назвою "неокласики", характерного своїм відривом від мас, орієнтацією на Захід та вихвалянням його культури і техніки, в той час коли варто лише орієнтуватися на його високорозвинену техніку, не більше. Якихось особливо близьких, довготривалих стосунків зі столичними письмениками в нього не було. Григорій Косинка відбирав до друку його сонети, читав йому початок свого оповідання "Зелена ряса", жартуючи, пародіював знайомих поетів. Що ще? Ну, зустрів одного разу випадково на річковій пристані Ананія Лебедя, секретаря редакції "Життя і революція", викладача української літератури в якомусь із навчальних закладів Києва, з батьком якого грав у драмгуртку при чернігівській "Просвіті", нічого про ту зустріч сказати. (Мабуть, потирав руки слідчий: ох і багатолюдну організацію можна викрити!) Якось улітку 1925 року в натовпі біля Музею Революції вони разом зі спільною з Тичиною знайомою Лідою Папарук метушилися роздобути квитки на концерт хору "Думка". До них пристав молодий студієць театру "Березіль". Познайомилися. "Поет Драй-Хмара". - "Поет Аркадій Казка". - "А, дещо читав". - "Я теж". "Тепер думаю збірник видавати". -"Та й я". Роздобули квитки, одразу й розійшлися. Драй-Хмара - приват-доцент, викладач українознавства в якомусь технікумі, перекладач із французької - в українській літературі поет третьорядний, із групи "неокласиків", про що з ним "плужанину" говорити! Не по дорозі йому і з Бажаном, Плужником, Осьмачкою, Антоненком-Давидовичем, згуртованих навколо попутницьких літературних організацій "Ланка" і "Марс".
Не підтримує він і прихильників Хвильового з його орієнтацією на Європу. Два українці - три гетьмани. Ще зовсім недавно, до арешту, Михайло Грушевський та Сергій Єфремов ніяк між собою згоди не доходили. А з них, міряючи по собі, всіляка нечисть жахливих змовників-конспіраторів намагалася зробити! Що ж, цілком прийнятна підстава використати в тяжких умовах цю особливість собі у захист.
Нічого йому й про подальше розповідати. У с.Підгородньому проводив роботу національного характеру, організував у школі літературний гурток, видавали журнал, там же відзначив талановитого хлопчика Василя Мисика, твори якого читав у Дніпропетровську, буваючи в Петра Єфремова, письменникам Валер'янові Підмогильному і Валер'янові Поліщуку. Крім того, переконував їх посилено працювати над виробленням у собі революційної самосвідомості, але в національній формі.
Слідчий товче воду в ступі, вимагаючи розповідей про всіх його знайомих, про розмови з ними, чи не було в них чогось антирадянсько-го. Розмовляли, відповідає письменник, як усі люди вдома говорять, не на зборах. Про ступінь участі кожного з них у національному русі теж нічого не скажеш: усі вони - типові радянські обивателі, рядові виконавці, що їм накажуть, те й зроблять, не більше. Вигороджуючи Ілліна, наводить приклади, з яких мало б витікати, що той за Радянську владу мало не горою стоїть. Часом плутається: одного разу щось визнає, потім заперечує. Зовсім не маючи за що вчепитися, слідчий в'їдається в його стосунки з учителем Мільчо, на квартирі якого письменник зустрічався зі студентом Стефановським, який заходив до дочки Мільчо, теж студентки хімтехнікуму. У протоколі допиту з'являється мало не розгорнута характеристика: учитель як учитель, нічим від інших не відрізняється. Правда, коли його призначили помічником завідувача школи, почав, закликаючи учнів до дисципліни, покрикувати, що аж дивно було. Заговорила в ньому відрижка старого, бо був він колись директором гімназії десь у Польщі. Його дружина постійно і повсюди гудить більшовиків і дорожнечу, розповідає, як спокійно, вільно й сито їм жилося раніше. Мільчо в таких випадках завжди грубо обриває дружину, сам переважно відмовчується. Видно, що загалом старається людина увійти в коло радянських інтересів, але поки йому це не зовсім вдається. Часом скаржиться на мізерну зарплату, висміює деякі починання влади, передрікаючи їм невдачу. Згадуються випадки, які характеризують Мільчо не лише як вороже налаштованого проти радянської дійсності, але навіть просто як ворога пролетаріату. Якось після педради сказав:
- "Тепер підемо справляти свої овечі обов'язки" - так він назвав нашу участь у виборах до міськради. Другий випадок значно гірший... У чому полягав той другий, ще гірший, випадок, залишилося нез'ясованим. Могло бути, що письменник, принижений, морально розчавлений необхідністю порпатися в чужій білизні, збунтувався. Аркуш паперу зостався чистим, навіть без обов'язкового підпису допитуваного. Безкарним таке "вільнодумство" залишитися не могло.
Підготовка відкритого судового процесу, що мав показати радянському народові і всьму світові мерзенне обличчя українського буржуазного націоналізму, вступає у свою завершальну стадію. Формується відповідно й громадська думка: тремтіти від страху має кожен, хто в тій чи іншій мірі не поділяє пафос комуністичної ідеології, сумнівається в мудрості і добрих намірах більшовиків. Партія себе безмежно любить, і лихо всім, хто цього почуття не поділяє. У трудових та всіх інших колективах вирують мітинги, приймаються голосні резолюції: бандитам і відщепенцям - вищу міру покарання. У загальну вакханалію вплітають свої голоси Всеукраїнський союз пролетарських письменників та Союз комсомольських письменників "Молодняк". Тисне морально на суспільство злива газетних публікацій. В Одесі з підбурювальними, ук-раїножерними промовами виступають нарком внутрішніх справ УРСР Балицький, голова ВУЦВК Петровський, заступник генпрокурора республіки Михайлик. На зборищах робітників, викладачів вузів, студентів спалюють солом'яні опудала академіка Єфремова та глави Української автокефальної церкви, колишнього прем'єр-міністра петлюрівського уряду Чеховського. Можна уявити, як почуваються "на свободі" дружина Аркадія Казки, вчителька 75-ї залізничної школи, та їх сини - дев'ятирічний Лев та шестирічний Антонін, знаючи, що все надто близько вже стосується і їх, зовсім ні в чому не винуватих.
Звинувачення Аркадія Васильовича Казки за статтею 54-11 КК УРСР (участь у контрреволюційній організації, підготовка контрреволюційних злочинів) не витанцьовується. Напруга допитів зростає. 2 жовтня слідчий вириває в письменника ось таке напівзізнання: "Стечение обстоятельств, установленных следственным путём, выражающихся в связи с контрреволюционной организацией, общностью моих взглядов с ней и выражением этих взглядов, свидетельствует о том, что и я как будто являюсь соучастником этой организации". Ох і багато важить оте "как будто"! Зовсім не виключено, що ці слова - єдині, написані письменником із власної ініціативи, а все останнє - під диктування слідчого. Надто стиль "гепеушний" випирає... Наступного дня, можливо, трохи оговтавшись і зціпивши зуби, письменник наважується на відчайдушний, практично самовбивчий вчинок. Замість широких зізнань на виданому йому великому аркуші паперу коротко зазначає (і не в формі "Протокола допроса" чи "Дополнительного допроса", а в формі особистої заяви "Следователю Григоренко"): "До оглашения фактов о степени моего участия в контрреволюционной организации, я о своей работе в ней или неработе, ничего говорить не могу". Важко, дуже важко було наважитися на такі два рядочки в тих умовах! І означали вони, що арештант ще не зламаний, він ще на ногах, а не на колінах. Словом, не роззброюється, контра! Цілком зрозуміла реакція слідчого. Однак письменник твердо стоїть на своєму і, трохи відступивши від вищенаписаного, так само коротко і рішуче додає: "Своё участие в контрреволюционной организации я признаю тогда, когда будет представлен передо мною человек, который является авторитетом этой организации, и представит мне факты моей работы в этой организации". Такої людини і таких фактів слідчому роздобути не вдається. Лише із Дніпропетровська надходить куций витяг з протоколу допиту колишнього вчителя 1-ї української гімназії, помічника податкового інспектора Петра Олександровича Єфремова - рідного брата академіка Сергія Єфремова. Перебуваючи в однакових з одеським в'язнем умовах, зазнаючи схожого фізично-психологічного тиску, дніпропетровський в'язень дотримується тієї ж тактики захисту: чи привозив мені Аркадій Казка лист від брата та що при цьому говорив, не пам'ятаю; на роботу його не влаштував, бо не мав змоги; з письменниками Валер'яном Підмогильним і Валер'яном Поліщуком він у мене зустрічався, але говорили вони лише про літературні справи.
Жодних справжніх доказів проти "контрреволюціонера" нема. Лише через два тижні, 19 жовтня, слідчий згадує про давні перевибори місцевкому і пробує в них знайти якийсь кримінал. Мабуть, трохи перепочивши і збадьорившись духом, письменник пише своє пояснення українською - іншими словами знову доводить слідству свою затяту непоступливість: контра не контра, але українець.
Ще через тиждень, 21 жовтня, вже зовсім не маючи на що обпертись, слідчий знаходить зачіпку: ось із тобою сидить у камері Лавринович, і ти йому все розповідаєш, то чому не доповідаєш слідству? "Боюся помсти", - відповідає в'язень. Звідки відомо слідчому про розмови в камері? Чи не від самого Лавриновича? З якого обов'язку він про все доносить слідству? Останні дні ув'язнення письменника - суцільна таємниця.
23 жовтня, через півтора місяця після арешту, рано-вранці, його знаходять на камерних нарах - лежить горілиць, на шиї - широкий пруг від задушення. Висновок медексперта: повісився на рушнику. Слідів допиту Лавриновича чи когось іншого про можливе вбивство в документах немає. Начальник окрвідділу ДПУ Ємельянов, начальник 2-го відділку Блюман та оперуповноважений Григоренко справу закривають - за фактом самогубства. Звинувачення зависає в повітрі. Лише через шістдесят вісім років, 27 листопада 1997 року, в незалежній Україні, Чернігівська обласна прокуратура, скасовуючи постанову одеських чекістів, Аркадія Васильовича Казку реабілітує - за відсутністю складу злочину. Доволі людині в контрреволюціонерах ходити! Мови про доведення до самогубства (якщо це взагалі не задушення) - хоч би заради морального осуду всіх отих ємельянових-блюманів-григоренків та їхньої натхненниці партії - як не було, так і нема. (Для порівняння і гіркого гумору згадаємо, що за доведення до господарської непридатності приватною особою коня ст.75 ч.2а КК УРСР від 1 липня 1927 року передбачала позбавлення волі до п'яти років).
Євреї досі шукають злочини проти свого народу по всіх країнах. Поки що незайманою в цьому відношенні залишається одна-єдина на європейському континенті Румунія. Наче й бути такого не може, а ось нічого певного нема. Переповідаю інформацію, почуту мною по одній із зарубіжних радіостанцій: кожному, хто повідомить хоч про якийсь злочин, учинений на території Румунії проти євреїв, обіцяна нагорода в кілька сотень тисяч доларів.
Нам би так свої жертви шанувати!
Володимир Шкварчук