Чернігівщина incognita

Забутими стежками

СТУДЕНТИ З ЧЕРНІГІВЩИНИ В ЄВРОПЕЙСЬКИХ УНІВЕРСИТЕТАХ XVIII СТ.

       "Любіть науку - паче золота й срібла", - закликав студентів Пилип Гошкевич, який протягом 1742 - 1743 рр. викладав у Переяславському колегіумі курси поетики, риторики і синтаксису. Захоплення українців наукою, прагнення здобути високу освіту викликало подив у чужинців. Так, президент Другої Малоросійської колегії П.Рум'янцев у доповідній записці Катерині II (1766 р.) писав: "там всякий и самой низкой кондиции человек по склонности натуральной к наукам и художествам мало-россиянин ищет их, и в надежде быть ученым лучший цвет времени своего около школ только ходя ронит". Цікаво, що в ранньомодерній Україні й надалі побутував феномен мандрівного студента - породження доби середньовіччя. Проте професори, як свідчить рукопис П.Гошкевича, були невдоволені такими мандрівними студентами. На адресу одного з них, що на деякий час забрів до Переяслава по дорозі з Чернігівського колегіуму до Києво-Могилянської академії, П.Гошкевич зауважив, що так недовго збитися на манівці й навів прислів'я: "не бачила б курка курчат, якби довго на них не сиділа. Так і мудрості не наберешся, коли будеш бігати з одного місця до іншого.
       Чимало вихованців українських високих шкіл прагнули завершити освіту у європейських університетах, аби опанувати юриспруденцію та медицину, що не викладалися в Україні, а також удосконалити знання європейських мов. Незважаючи на наміри козацької старшини і, зокрема, гетьмана К.Розумовського, заснувати власний університет так і не вдалося. Чи не востаннє це питання було порушено в наказах від українського шляхетства депутатам Комісії по укладанню нового Уложення. Глухівське шляхетство у своєму наказі відзначало, що "всьому світу відома особлива схильність нашого народу до науки, але внаслідок віддаленості від цього краю університетів шляхетство змушене посилати своїх дітей в чужі краї, часом впадаючи в бідність". Про відкриття університету в Україні йшлося і в наказі чернігівського шляхетства.
       Вибір університету залежав від багатьох факторів, причому важливу роль відігравав не лише авторитет того чи Іншого закладу, але й навчання в ньому земляків, торговельні зносини з містами Центральної та Західної Європи. У XVIII ст. найбільшою популярністю серед української молоді користувалися німецькі університети. До університетських матрикулів вписано досить багато вихідців з Лівобережної України і, зокрема, Чернігівщини. Чи не найбільше студентів з України навчалося в Кенігсберзькому університеті. Для багатьох родин козацької старшини - Милорадовичів, Дуніних-Борковських, Туманських, Гудовичів стало традицією посилати своїх дітей на навчання саме до цього університету. Яків Дунін-Борковський записався 1746 р. до університету як "козак з Чернігова", а Г.Милорадович у 1779 р. як "українець з Чернігова". Вихідці з цих родин навчалися і в інших університетах, вони подовгу жили за кордоном й переходили з одного університету до іншого. Так, Максим Дунін-Борковський в 1770 р. записався до Кільськбго університету, а вже в 1774 р. - до Страсбурзького. Григорій і Михайло Мило-радовичі з Кенігсберзького університету перейшли до Гетінгенського.
        У Києво-Могіиянській академії

       В Галле, Вітенберзі, Кенігсберзі навчався Петро Симоновський з Ніжина, а Опанас Шафонський з Сосниці - в Галле, Страсбурзі, Лей-дені. Відомий медик Данило Самойлович спочатку навчався в Страсбурзі, куди записався 1776 р. "з Малої Русі, чернігівського міста", а 1779 р. продовжив навчання в Лейдені, де одержав диплом доктора медицини. Ніжинець М.Мотоніс навчався в Лейпцигу, а його земляки Сава Горголіс і Андрій Кондура - в університеті Галле. У 1746 р. до Правління гетьманського уряду звернувся придворний священик В. Баранович з проханням видати паспорти своїм племінникам Д.Барановичу, жителю Седнева, та М.Барановичу, жителю с. Соснівки Конотопської сотні Ніжинського полку для виїзду "за море в Саксонию в город Липск (Лейпциг) для обучения иностранних языков". У матрикулах Лейпцизького університету вони не згадуються, але М. Баранович у березні 1760 р. записався як " українець" до Кільського університету. У 1754 р. до Генеральної військової канцелярії звертався срібнянський сотник Микола Тро-цина з проханням видати паспорт його сину Григорію, якого він мав намір "отправить в Гальскую академию Магдебурскую для обучения немецкого языка и иностранных языков".
       Вихідці з Лівобережжя добре вторували шлях до сілезького міста Бреслау (тепер Вроцлав), з яким підтримувалися широкі торговельні та освітні зв'язки. Про це, зокрема, свідчать листи О.Шафонського до Я.Сулими, який збирався відправити своїх синів до котрогось з німецьких університетів. У Бреслау діяли кілька гімназій, реальна школа та академія, в яких навчалися студенти-українці. Родина чернігівських купців Єньків вела активну торгівлю з Бреслау, їхні діти навчалися в німецьких гімназіях та університетах. У гімназії при університеті Галле навчалися Дмитро та Андрій Єньки. А.Єнько був вписаний до матрикулів гімназії в Данцигу (тепер Гданськ) як "українець з Чернігова ", а його син Іван навчався в університеті Галле. Стефан Єнько, " батько якого купець з Чернігова", вчився у Бреслау в гімназії Св. Єлизавети. Очевидно у XVIII ст. у цьому місті перебувало чимало українських студентів і купців, бо недарма ж Іван Обидовський, син небожа гетьмана І.Мазепи ніжинського полковника І.Обидовського, який навчався в одній з гімназій Бреслау і опинився у матеріальній скруті, соромився "перед своїми людьми з'явитися".
       У Бреслау часом знаходили собі притулок люди, поведінка яких не вписувалася в усталені норми свого соціуму на батьківщині. Так, в 1745 р. архімандрит одного з ніжинських монастирів Модест утік разом з дружиною грецького купця до Бреслау, де й мешкав протягом п'яти років. Чернець писав своїм рідним, що вони можуть переказать йому гроші "под чужыми именами и под видом платежа за какие нибудь вымышленные на домашние нужды товары к купцу Корну".

       До речі, тамтешні підприємці брати Корни вели жваву торгівлю з Україною, видавали й продавали книги, зокрема Феофана Прокоповича, Варлаама Лащевського, Симона Тодорського, Миколи Мотоніса і Григорія Козицького. Через їхню фірму Києво-Могилянська академія замовляла книги для своєї бібліотеки.
       Часом за кордоном навчалися і вихідці з селян. Цікавим у цьому відношенні є прохання сина відомого історика Стефана Лукомського Стефана-молодшого видати паспорт його селянину Петру Могилевичу, жителю с Красляни (1784 р.). С.Лукомський успадкував не лише батьківський маєток у Краслянах, але й бібліотеку. Його підданий Петро Могилевич прослухав у Києво-Могилянській академії курс риторики і "узнав из тых наук вящую для себя пользу, вознамерился для окончания оных отправится в иностранные края Венецианскую республику в столичний город Венецию и другие тамошние места, где бы воспользоватся мог приобретением себе разных языков и других искуств". С.Лукомський відпускав його на п'ять років і погоджувався платити за нього подушний оклад та інші податки.

       Частина студентів, що прагнули продовжити навчання в європейських університетах, потерпала від нестатків. Іноді вони намагалася здобути посади причетників у російських посольських церквах, перекладачів, секретарів посольств. Збереглося чимало документів про вихідців з України, здебільшого вихованців колегіумів та Києво-Могилянської академії, які зверталися до Синоду з проханням надати місце причетника у посольських церквах. У 1777 р. до посольської церкви в Берлін причетниками були направлені син священика з містечка Носівки, студент Києво-Могилянської академії, який прослухав там курс риторики і знав латинську мову, Степан Малютин та "полкового старшини Прилуцького полку Костянтин Якова Забарова син". Останній був півчим придворної капели, а згодом секретарем Комісії по укладанню нового Уло-ження. Але їхнє життя в Берліні не склалося. У дорозі під час шторму вони втратили майже все своє майно, змушені були брати в борг, аби купити необхідні речі, а "понеже желая научиться иностранным языкам не токмо платить учителей из получаемого нами малого жалованья не в состоянии, но и пропитать себя безбедственно не можем", просили "учинить в жалованьи прибавку" з тим, щоб продовжувати науку. Синод відповів, що їх послали виконувати причетницькі обов'язки, а не вчитися, тому в надбавці було відмовлено. У1780 р. К.Забаров помер, а С.Малютин продовжував свою причетницьку службу.
       Про життя українських студентів в Кілі, де більшість з них поєднувала навчання в університеті зі службою причетниками при російській церкві, збереглося чи не найбільше свідчень. Цікаво, що бібліотека Кільського університету знаходилася в одному приміщенні з російською церквою. її священиками, як і в храмах при більшості російських місій того часу, були вихідці з Лівобережної України Афанасій Берестович (пізніше став архимандритом одного з монастирів Чернігівської єпархії), Іов Чарнуцький, Стефан Машкович і вихованець Києво-Могилянської академії ієромонах Венедикт. У донесеннях Венедикта до Синоду є цікаві відомості про поведінку українських студентів у Кілі. Сам Венедикт цінував науку, опікувався своїми причетниками, змушував їх не гаяти час і використовувати його для освіти, адже усі вони були вписані до матрикулів Кільського університету. Деякі причетники церкви в Кілі, зокрема, Іван Полетика та Григорій Тимченко стали відомими вченими, одержали дипломи докторів медицини. Життя ієромонаха Венедикта в Кілі було тяжким. Синод не вчасно платив жалування, яке до того ж було мізерним - 200 крб. на рік (причетникам платили по 100 крб.). Венедикт скаржився на злиденне життя на чужині, хвороби, але не без гордості писав, що "в крайних недостатках, при болезнях, с претерпеванием чувствительной нищеты общую честь сохранил, без долгов прожил".

       Донесення ієромонаха Венедикта містять цікаві психологічні спостереження над поведінкою молоді, яка опинялася в іншому середовищі, багато в чому відмінному від традиційного громадського і сімейного життя в Україні. Він протиставляв "здешнюю свободу" усталеним нормам поведінки у себе на батьківщині. В одному з донесень ієромонах Венедикт, зокрема, писав: "сия молодежь, выехав на здешнюю свободу воображает себе будто она уже не зависит ни од какой власти". Завдав йому клопоту і рідний небіж Микита Майборода, родом з села Карпилівки Остерської сотні, який прибув у Кіль на місце причетника Григорія Тимченка, що перебував в Кілі вже шість років, вивчав медицину в місцевому університеті й вирішив продовжити освіту в Данії у Копенгагенському університеті. Згодом він повернувся у Кіль, захистив дисертацію й став доктором медицини. Свого небожа Венедикт також записав до університету, але той учитись не бажав і натомість завів сумнівні знайомства, завів коханку, яка народила йому дитину, а потім викрав церковне срібло, продав його і втік. Його знайшли і взяли під варту, звідки він утік і вештався по селах навколо Кіля. Як склалася подальша доля невдахи - невідомо.
       Не втішав батьків своєю поведінкою і син генерального хорунжого Миколи Ханенка Василь, який у 1746 р. записався до Кільського університету. В Україну дійшли чутки, що він водить компанію з "непотребними людьми, грав в більярд, карти і навіть хапався за шпагу", ходить "як гультяй з проиграша обнищавший в одном некотором ветхом платье, обшарпаный и неубранный". М.Ханенко погрожував сину, що коли той не візьметься за науку, то відкличе його додому і навіть позбавить батьківського благословіння. Він ставив у приклад І.Полетику, який поїхав до Кіля "с весьма скудним денежним запасцем" і "прищеплений був до церковної служби". М.Ханенко мав намір найняти спільну квартиру для свого сина та І.Полетики, який навчав би Василя латинській мові й за це платив би лише третю частину її вартості. Та В.Ханенко відмовився під приводом "свого несходства з його кондуктом". І справді, писав батько сину, І.Полетика "несходен с тобою в кондукт", оскільки про нього добре відгукуються професори університету в письмовому атестаті, який він надіслав своєму брату Григорію Полетиці до Петербурга. Правдоподібно, М.Ханенко сподівався, що приклад такого старанного і доброчинного земляка утримав би його сина від "марнотратства і мотовства".
       Отже, подорожі за кордон для навчання були узвичаєним явищем суспільного життя в Україні. Студенти використовували будь-яку нагоду, часто терпіли нужду, але любов до науки перемагала усілякі труднощі. Вони швидко адаптовувалися до життя в іншому середовищі, причому важливу роль відігравало знання мов, у першу чергу латини, яка залишалася мовою освіти і науки, а також навички студентського корпоративного життя в Україні, яке мало чим відрізнялося від традицій європейських університетів.

       Олена Дзюба