Чернігівщина incognita
 |
 |
 |
 |
 |
СЕДНІВСЬКА ОСІНЬ
НЕЗРИМА СУВ'ЯЗЬ ВІКІВ
Седнів, давній Сновськ... Невидима нитка пам'яті углибає у віки проминулі, єднаючи історичною сув'яззю далекі й забуті події та покоління людей, котрі жили й живуть на цій землі. Чи то не вона о цій осінній порі із високих- синіх небес снується над Сновом, над схилами старого парку, над полум'яними кленами і липами, кущами барбарису, між якими ти йдеш сьогодні самотніми алеями? Зупинися, оглянься з цієї осені у віки давно проминулі, що промовляють до тебе зараз тихим шелестом падаючого листя.
На терені Седнева люди жили у найдавніші часи, що засвідчують виявлені тут поселення епохи бронзи (а це II тисячоліття до нової ери) та скіфського часу, поселення ранньослов'янські і, звісно ж, сіверянські.
В період Київської Русі Сновськ належав до найбільш укріплених міст-фортець на Подесенні, був центром літописної Сновської тисячі - територіальної адміністративної одиниці, до якої входили землі по річці Снов і правобережжю Десни до річки Мени. Городище того міста-фортеці розміщене у центрі седнева на мису високої правобережної тераси річки Снов в урочищі Коронний Замок, там, де тепер височить Георгіївська церква. Це городище разом із трьома курганними могильниками понад сто років тому розкопав археолог Дмитро Самоквасов. Всього ж ним у Седневі розкопано близько 60 курганів із 315 наявних тоді. Отож саме цьому видатному вітчизняному археологові має завдячувати Седнів за свою давньоруську біографію.
Уперше ж місто згадується в Іпатіївському літописі під 1068 роком, коли чернігівський князь Святослав Ярославич зі своїм військом завдав тут поразки половецькій орді. Ось як оповідає про те літописець: . "...половці пустошили по Руській землі, а Святослав був тоді в Чернігові. І коли половці пустошили все коло Чернігова, то Святослав, зібравши дружину, ...вийшов на них до Сновська. Та побачили половці, що йде військо, і приготувалися насупроти. А Святослав, побачивши множество їх, сказав своїй дружині: "Ударимо, дружино! Уже нікуди нам дітися!". І вдарили вони в коні, і подолав Святослав з трьома тисячами, а половців було дванадцять тисяч. І так побив він їх, а другі потопилися у Снові, і князя їхнього Шарукана схопили у перший день листопада. І вернувся з побідою в город свій Чернігів Святослав". Це була перша перемога наших предків-русичів над половцями, які саме тоді прийшли в українські степи.
Грізні битви біля Сновська-Седнева спалахували й пізніше, у часи князівських міжусобиць - у 1149 і 1156 роках, а у 1234 році містом оволодів князь Галицько-Волинської землі Данило Романович Галицький. Через п'ять літ твердиню над Сновом спалили орди хана Батия.
Можливо, з тих далеких віків з покоління у покоління стали передаватися перекази про "велику седнівську січ", тобто про битву, в якій багато ворога посічено, що дало нагоду деяким історикам минулого століття, зокрема О. Рігельману, стверджувати, що перша Січ, як осередок козацтва, виникла в Седневі, що саме звідси січовики-козаки пішли обживатися за придніпровські пороги, де згодом постало славне Запорожжя. Про те, що у Седневі була Січ, але не перша, писав і Д. Бантиш-Каменський. Лише відомий дослідник запорозького козацтва Д. Яворницький спростував цю легенду, яка все ж робить честь нашому Седневу.
У середині XIV століття Сновськ, як вся Чернігово-Сіверщина, увійшов до складу Литовського князівства, а на початку XVI століття опинився під владою Росії, але вже 1618 року за Дуелінським перемир'ям потрапив до володінь Польщі, став маєтністю хорунжого Я. Паца.
Усі ці довгі роки Сновськ залишався, як і колись, містом-воїном. У 1482 та 1497 роках він витримав тривалі облоги орд кримських татар. Цьому сприяло й те, що його захисники, окрім значних запасів продовольства, користувалися ще й підземними ходами, отож мали можливість діставати воду. Через це й стали називати жителів міста "седнями", а їхнє місто Седневом.
У роки визвольних змагань під проводом Богдана Хмельницького Седнів став сотенним містечком Чернігівського полку і залишався таким до 1681 року.
У другій половині XVIII століття в містечку налічувалося 152 козацькі й 36 селянських дворів. Тут були володіння полковника М. Богданова, осаула С. Бутовича, значкового товариша С. Леонтовича, а згодом і генерального обозного Я. Лизогуба, котрі мали, окрім землі, й млини на сновській греблі. Седнівці займалися в основному ремеслами, торгівлею, менше - землеробством. Серед ремісників були кожум'яки, шевці, шаповали, бондарі, клеєвари, ткачі, кушніри, кравці, мірошники, столяри. Вони об'єднувалися в цехи: ковальський, шевський, кравецький спільно з кушнірським, калачницький тощо. Помітним був млинарський промисел.
ЛИЗОГУБИ ІЗ КОЗАЦЬКОГО РОДУ
Історії Седнева, його старожитностей не уявити без давнього козацького роду Лизогубів, який походив від козака містечка Глем'язова, що біля Золотоноші на Черкащині, Кіндрата Лизогуба. Мав він двох синів, як писав Олександр Кониський, "обидва люде вдатні, з військовим хистом", що дослужилися до полковників. Іван у 1661 році став полковником уманським, а Яків роком пізніше - полковником канівським. Під час міжусобиці між гетьманами Петром Дорошенком та Іваном Самойловичем, коли останній із московським військом захопив Канів, Яків Ли-зогуб перейшов під руку лівобережного гетьмана, у 1687 році одержав пірнач полковника чернігівського і прославився згодом під час Азовського походу. Це засвідчує і епітафія на його могилі в персональній усипальниці, влаштованій в Успенському соборі Чернігівського Єлецького монастиря: "благоразумный сего града оградитель, Азова и многих мест крепкий победитель"
З іменем Якова Лизогуба, як і його патрона - гетьмана Івана Мазепи - пов'язані не лише справи ратні та державницькі, а й мирні - будівничі. Не випадково будинок полкової канцелярії в Чернігові на Валу, котрий і досі вражає нас своєю архітектурою, споруджений чернігівським полковником, називають також і будинком Мазепи. Не менш відомі і його кам'яниця у Седневі, зведена в останнє десятиліття XVII століття, та вимурована ним тоді ж Воскресенська церква - одна із найдавніших мурованих пам'яток доби українського бароко. її інколи називають ще й Благовіщенською, бо, окрім головного вівтаря, вона мала також вівтар Благовіщення. В цьому храмі багато десятиліть зберігалося Євангеліє з написом, датованим 1692 роком: "Це Євангеліє куплене і оправою оздоблене коштом власним і накладом їхньої царської пресвітлої величності війська Запорозького чернігівського полковника його милості полка Якова Лизогуба". Цей коштовний подарунок полковника Седневу нині можна побачити в Чернігівському історичному музеї. Добру пам'ять по собі залишив і онук Якова Кіндратовича - генеральний обозний війська Запорозького Я. Ю. Лизогуб (1675 - 1749), котрий під час походу російських військ і українських козаків на Кримське ханство був наказним гетьманом козацького війська. Він вважається автором так званого Лизогубівського літопису, складеного 1742 року, в якому вміщені великі оповідання з історії України, родинні записи Лизогубів та власні спостереження. Зображуючи козацьку старшину вірними слугами царського уряду, літописець водночас відстоює ідею автономії України.
Нащадком цих Лизогубів був Іван, котрий мав шість синів та доньку. Серед них були Ілля (1787 року народження) та Андрій (1804 року), доля котрих найтісніше пов'язана із Седневом. Старший - Ілля Іванович - в юності за сімейною традицією став військовим, брав участь у Вітчизняній війні 1812 року, належав до масонської ложі "З'єднання слов'ян", в чині полковника 1821 року вийшов у відставку, трохи жив за кордоном, а потім оселився в родинному гнізді Лизогубів - у Седневі. Андрій Іванович в молоді роки перебував на державній службі в Одесі, але, як пише Олександр Кониський, "страх, як не шанував він оцієї служби в канцеляріях, просто гидував нею. Йому "нудно було жити з темним натовпом; його тягло на село, до господарства".
Оселившись у Седневі, брати перетворили родинну садибу в мальовничий архітектурний ансамбль. Було впорядковано парк, де, зокрема, зусиллями Іллі Івановича влаштовано фонтани, один з яких, названий "Гетьманом", бив струменем вище відомого петергофського "Самсона", до старої козацької кам'яниці добудовано башту псевдоготичної форми, споруджено на схилі над Сновом альтанку. Лизогубівський дім був інтелігентним, як стверджував сучасник, "кріпакам лизогубівським у Седневі жити було не гірше, їх добре одягали, добре годували і роботами не обтяжували. Траплялося, що пан дасть "чубкової" (про кару різками не чутно було), але ж Андрій Лизогуб зопалу добре було чубить і власних дітей".
А ще Лизогуби були людьми не обділеними талантами. Брат Іллі та Андрія Олександр Іванович (1790 -1839) відомий як український композитор, одним із зачинателів української фортепіанної музики, автор ноктюрнів, мазурок, романсів і варіацій на теми українських народних пісень "Ой, у полі криниченька", "Ой, ти, дівчино", "Ой, не ходи, Грицю". Музикою захоплювався і Ілля Іванович. Створена ним пісня для віолончелі, у наш час виконана викладачами Чернігівського музичного училища, свідчить про це. Ось яку характеристику дав йому історик Микола Маркевич: "Чудовий музикант, піаніст, віолончеліст, співак і композитор, гарний живописець, пристрасний гідравлік, він прикрашає Седнів садами, фонтанами і живе тихо, скромно, але як пан".
Молодший брат його Андрій Іванович уподобав малярство. Писані ним ікони прикрашали Воскресенську церкву. Отож гостинний та інтелігентний дім у Седневі приваблював художників, артистів, літераторів. Не обминув його і Тарас Шевченко.
ДВІ КОБЗАРЕВІ ВЕСНИ
Вперше Тарас Шевченко приїхав до Седнева у березні 1846 року і провів тут неповні два тижні, на які випали і тогорічні Великодні свята. Щоправда, за цей час поет кілька разів навідувався до Чернігова, де залишив у готелі "Царград" свого супутника у мандрівці по Чернігівщині Олександра Афанасьєва-Чужбинського.
Що ж привело Тараса Григоровича в цей дивний куточок нашого краю? Передовсім, поради друзів зазнайомитися з небайдужою до долі України та її культури родиною Лизогубів, особливо ж рекомендація Варвари Рєпніної (свого часу Ілля Іванович служив ад'ютантом її батька князя Миколи Рєпніна). Ще у грудні 1844 року вона писала Шевченкові про Андрія Івановича: "Шкода, що ви не знайомі з Лизогу-бом. З яким гарячим почуттям він оцінює ваші поеми і як жалкує, що особисто не знайомий з вами". У Чернігові Тарасові випала нагода познайомитися з Андрієм Івановичем, а до того, в Яготині, він познайомився і з Віталієм Івановичем - одним із братів Лизогубів. Отож, окрім рекомендацій друзів, поет і художник отримав ще й запрошення відвідати Седнів.
Тарас Григорович був прихильно зустрінутий великою родиною Лизогубів. Його тепло вітали Ілля Іванович з дружиною Єлизаветою Іванівною з роду графів Гудовичів, вже знайомий Андрій Іванович з дружиною Надією Дмитрівною, уродженою Дуніною-Борковською, сестра Лизогубів Феодосія.
То були для Шевченка радісні і незабутні дні спілкування зі своїми седнівськими друзями. У привітній оселі над Сновом лунали вірші поета, звучала музика, співались українські пісні. А ще Тарас, виконуючи завдання Київської археографічної комісії, малював: тут ним створено малюнки "Коло Седнева", "У Седневі", "Чумаки серед могил". Також виконано портрети братів: олією - Іллі Івановича, олівцем - Андрія Івановича. Звичайно, були й інші малюнки, у тому числі й зроблені на стінах помешкання, де він жив і працював. Ось рядки спогадів Миколи Білозерського: "Будучи у Седневі в Лизогубів у 1856 році, я бачив на стіні їхньої чарівної вілли кілька картин роботи Шевченка. Андрій Іванович показав мені, пам'ятаю, п'ять власноручних листів до нього від Шевченка, писаних у 1847 - 1848 роках".
На жаль, більшість Шевченкових автографів загинула у страшній пожежі, що сталася у маєтку Лизогубів у березні 1883 року, коли, як свідчив сучасник, "огонь... пожер силу книжок, силу стародавніх актів і мемуарів, і всі ті малюнки, що лишив Шевченко".
Варто згадати й ікону Різдва Богородиці, яку художник написав для родинної церкви Лизогубів: ту ікону ще на початку минулого століття бачив відомий український художник Опанас Сластьон. Ще ж, як переказують седнівці, Шевченко намалював на дверях кам'яниці козака-запорожця, якого згадує і Білозерський: "...Шевченко мешкав в окремому флігелі, який називав "малярнею": це, здається, й була кам'яниця з намальованим запорожцем на дверях...".
Удруге побував Шевченко у Седневі роком пізніше, теж весняної пори, прожив тут від перших чисел березня до перших чисел квітня. Цей приїзд був особливо плідним у його поетичній творчості. Тут він переписав до окремого зошита збірку "Три літа". Сьомим березнем датовано написану тут поему "Осика", перероблений варіант якої відомий під назвою "Відьма".
А вже восьмим березневим днем позначено передмову до другого видання "Кобзаря", якому не судилося побачити світ.
Як пишуть деякі дослідники життєпису Кобзаря, під час перших седнівських гостин він відвідував також Городню, а у березні 1847 року, гостюючи у Лизогубів, побував у селі Бігач, що потойбіч Снову, за кілька кілометрів від Седнева. До Бігача його запросив поміщик князь Микола Іванович Кейкуатов змалювати дружину Катерину Федорівну і дітей. Ті портрети збереглися - їх можна побачити нині у Державному музеї Т. Г. Шевченка. До того ж, князь Кейкуатов згодом став прототипом князя Мордатова у його повісті "Княгиня" та поемі "Княжна", а Катерина Федорівна - праобразом Катрусі у цих творах.
Завершувалися теплі гостини у Лизогубів. Тарас Григорович від'їздив до Києва, звідки вже докочувалися чутки про жандармські репресії щодо вільнодумства. Андрій Іванович та Ілля Іванович, відаючи про те і читаючи рукопис другого видання "Кобзаря", настійливо умовляли Шевченка не брати його з собою, щоб зайвий раз не ризикувати. Шевченко не послухався. Його було заарештовано 5 квітня 1847 року на переправі через Дніпро біля Києва. Попереду були довгі і тяжкі роки солдатчини.
Про перебування в Седневі Великого Кобзаря нагадують і встановлені тут йому пам'ятники, і давня лизогубівська садиба, в якій нині навчаються седнівські школярі, і тінисті алеї довколишнього парку. А ще стара липа у тому парку, яку не одне покоління седнівців зве Шевченківською. Понад сто років так писав про неї Олександр Кониський:
"Ніхто не скаже, не вгадає її віку. Досить сказати, що навкруги її стовбура йде широчезне гілля, віття його покривають велике просторонище землі. Сівши у холодку під тією липою да задивившись на Снов, на луги за нею, гадаю я, що й людина не з поетичною душею перейметься впливом краси-природи. Що ж дивного, що Шевченко упивався в Седневі красою природи і гостинністю Лизогубів і любив Седнів, і Лизогубів, найпаче ж Андрія...".
Звісно, Тараса Григоровича не могла не вразити та багатовікова липа, не міг він не зачудуватися нею. Щоправда, у дні своїх гостин у Седневі він бачив її безлистою, адже то було ранньої весни, і навряд чи міг відпочивати під її кроною отак, як його біограф Олександр Кониський, котрий бував тут, певно, літньої пори.
"БОЖИЙ ЧОЛОВІК - ГРИЦЬ ЗОЛОТЮСІНЬКИЙ"
Перекази про нього й досі бережуть седнівці, розповідають, що з ним зустрічався під час своїх відвідин Седнева Тарас Шевченко. Оповідь про його життя знаходимо й у п'ятому томі "Историко-статистического описания Черниговской епархии" архієпископа Філарета (Гумілевського), який побачив світ у 1874 році.
Гриць Акиндинів Мірошників був родом із села Кучинівки Городнянського повіту і приблукав у Седнів із старцями десь у 1832 чи 1833 році, маючи тоді літ одинадцять-дванадцять. Спершу, шукаючи притулку, став жити під дзвіницею Покровської церкви, де провів зиму і літо. Взимку його зігрівали собаки, такі ж бездомні, як і він. Він їх годував, і вони невідлучно ходили за ним. Згодом час від часу знаходив притулок у оселях седнівців, аж поки не оселився назовсім на горищі сараю овдовілої козачки Настасії Шудрихи.
Спершу жителі містечка дивились на нього як на хлопчину розумово неповноцінного. Адже він ходив постійно босоніж, навіть у найлютіші морози, по кілька годин вистоював босим на кам'яній підлозі церкви, а якщо й вдягав інколи черевики, то досить незвичні - то з блискітками, то розшиті квітами. З одягу носив лише один халат, обов'язково з дірками: говорив, що це "календарі", по яких він передчуває погоду.
Вже через кілька літ його знали не лише у Седневі, а й у Києві, куди він ходив багато разів і де звернув на себе увагу митрополита Філарета, де його величали "золотим Грицем" за те, що роздавав жебракам усе, що траплялося йому, - речі, гроші, харчі. Знали його у Москві та Петербурзі, і він не раз одержував звідти багаті подарунки. Якийсь граф Тр...кий прислав йому з Парижа чудово оздоблений халат, але в ньому Гриця ніхто так і не бачив.
Мова Гриця була загадковою, але водночас усі зверталися до нього, сподіваючись дізнатись якусь свою таємницю. Проте приймав він далеко не всіх. І навпаки, сам шукав знайомств із незнайомими людьми і вражав їх своїми передбаченнями їхніх доль. Часом люди чули від нього запитання або відповіді, яких від нього і не чекали. За півроку до смерті імператора Миколи І він часто запитував: чи ще не помер цар Микола? Люди просили не говорити такої крамоли, але він знову про це нагадував.
За рік до початку Кримської війни Гриць став збирати у своєму тісному закутку військові предмети і атрибути - емблеми, прапори, якорі, булави тощо. Крім того, у дворі Шудрихи він насипав схожий на могилу курган, прикрасив його квітами. Що це означало, він нікому не говорив, люди лише дивувалися з того. Але якось через Седнів проїздив молодий офіцер - військовий кур'єр, якому седнівці показали все те і пояснили, що то все витівки сільського дурника. Офіцер на те відповів: він не дурник, це справа серйозна, це звістка про війну. Невдовзі розпочнеться війна.
У той час Гриць із своїх мандрівок до Києва наносив велику кількість, більше двох пудів, олов'яних хрестиків та іконок. Уже після його смерті вони були вручені місцевим священиком ополченцям із Смоленщини та чернігівським ополченцям, котрі вирушали у Крим на війну.
Ніякої освіти він не мав, але з часом у нього з'явився потяг малювати, писати цифри і навіть виводити буквами своє ім'я. Нерідко малюнками він передавав людям свої передбачення. Якось його господарка Шудриха вибілила хату, але Гриць взяв вуглину і намалював на стіні пожежну каланчу. Того ж дня загорілася сажа у димарі, і пожежу у хаті Шудрихи ледве вдалося погасити.
Іншого разу "божий чоловік" прийшов до підполковника І. Ф. Крутицького і, попросивши папір і олівець, намалював гармату, снаряд, каску, офіцерські еполети, ордени і підписався своїм іменем. Скоро, до речі, у день смерті Гриця, Крутицький одержав звістку про нагородження орденом.
Перед холерними роками Гриць днями просиджував у лісі, де заготував багато палиць і паличок, які переніс до себе на горище. Коли почалася епідемія, він багатьом роздавав їх, кажучи, що вони для того, щоб прогнати холеру. І справді, ця жахлива хвороба майже обійшла Седнів. Гриць підбадьорював, настроював усіх не боятися її, говорив, що помруть лише ті, хто п'є "шипучу воду", тобто горілку. Так зрештою і сталося. П'яниць він не міг терпіти.
Ще кілька передбачень "божого чоловіка". Гриць ніколи не був знайомий з ігуменею жіночого монастиря у Ніжині, але якось послав їй подарунок - звичайну палицю. Невдовзі ігуменя позбулася своєї посади. Коли відставний підполковник Крутицький знову виявив бажання піти на армійську службу, Гриць сказав йому: потрапиш туди, де буде жарко. Крутицький на початку 1854 року потрапив в Одесу, а потім під Севастополь, де палало жарке вогнище війни. Тоді ж Гриць якось зняв зі стіни портрет адмірала Корнілова, кинув його на землю і вдрузки потрощив скло, пояснивши: непотрібен він більше. Через кілька днів надійшло повідомлення, що адмірал загинув у Севастополі.
За його коротке життя майже не було у Седневі людей, яким би він щось не передбачив у їхньому житті. Але мовив він про те загадково і далеко не всі могли відразу розтлумачити сказане.
Був він доброзичливим до людей, шанував як бідних, так і багатих. Йому раді були у кожній хаті. Зустрічаючись із знайомими чи незнайомими, він звично подавав їм руку, але не завжди однаково: іноді всю руку, іноді два пальці, іноді один, а часом лише простягав руку і швидко відводив її назад... Що все це означало - невідомо. Знаний свого часу як дурник, він був досить розумним і далекоглядним. Погляди на речі мав досить вивірені, навіть хороше розумівся у політичних справах. Хоч за його часто незрозумілою мовою це не всі помічали.
...В одній хаті якось зібралася на вечорниці молодь. Зайшовши до хати, Гриць раптово зірвав з голови Олександри Кашпурової хустину, а з парубка Колоші шапку, зім'яв все те, кинув і вийшов, нічого не сказавши. Колоша помер під час епідемії, а дівчину мали видати за іншого. Дізнавшись про це, Гриць дуже умовляв матір дівчини не віддавати її заміж, а ще поцікавився: коли їй виповниться 20 років? Мати сказала: 18 березня. "Ось побачиш, ми віддамо її тоді за великого генерала", - сказав Гриць. Мати сприйняла це за жарт. Невдовзі Гриць підійшов у церкві до дівчини і мовив: "Здається, Саша, нам цього року Великдень буде не в моді". У день свого двадцятиліття дівчина захворіла і через шість днів померла. Але ще раніше, 22 лютого 1854 року, помер сам Гриць.
Рідко коли у Седневі збиралося стільки людей, скільки їх було у день похорону Гриця. Всі прощались з ним, як із близьким рідним, хоч ніякої рідні тут він не мав. На його могилі біля Воскресенської церкви було написано: "Здесь покоится прах доброго человека Григория Мирошникова".
"СТОЇТЬ ГОРА ВИСОКАЯ..."
Сонячного осіннього дня срібна павутина бабиного літа обов'язково виведе тебе на крутосхил над Сновом, де ходив в задумі наш славетний лірик і байкар Леонід Глібов. Тут, в альтанці, кажуть, він написав свою відому "Журбу", що стала народною піснею:
Стоїть гора високая,
Попід горою гай,
Зелений гай, густесенький,
Неначе справді рай.
Під гаєм в'ється річечка...
Як скло, вода блищить;
Долиною зеленою
Кудись вона біжить.
Край берега, у затишку,
Прив'язані човни;
А три верби схилилися,
Мов журяться вони.
Майже фотографічно відтворені у поезії. Та хіба не менш чарівні місця у Чорному Острові на Поділлі та у Веселому Подолі на Полтавщині, де теж бував і жив поет і де люди переконливо стверджують, що саме у них було створено "Журбу". Як би там не було, але Седнів все ж може пишатися, що причетний до легенди про народження цієї перлини української лірики, цієї тужної пісні про молодість, що "не вернеться, не вернеться вона".
1853 року у братів Лизогубів гостювали художники Лев Жемчужников та Лев Лагоріо. У старому парку множилися їхні етюди - старого пня, бур'янин... Та насамперед "героїнею" їхніх захоплень-замальовок була красуня-липа, та сама, котру ми сьогодні звемо Шевченковою. А отже, то і їхня липа - Жемчужникова та Лагоріо. Згодом Жемчужников ще не раз приїздив до Седнева, намалював флігель і майстерню, де жив і працював Тарас Шевченко, у 1861 році в альбомі "Живописна Україна" з'явився його малюнок "Старовинні дерев'яні ворота. Седнів".
Седнів не може не зачаровувати мальовничими краєвидами над Сновом, давнім парком, пам'яттю віків, що постає щонайперше у білокам'яних спорудах козацьких часів кам'яниці та її ровесниці - Воскресенської церкви, альтанки Глібова. Ще одне архітектурне диво містечка - Георгіївська церква, зведена між 1715 - 1747 роками на території давнього городища у традиційних формах української дерев'яної архітектури.
Знають Георгіївську церкву і як "кінозірку" - тут проходили зйомки художнього фільму "Вій" й саме тут гоголівський Хома Брут відчайдушно боровся з нечистою силою.
Седнів і його околиці - то справжній рай для художника, художня майстерня просто неба, в якій творили Шевченко та Жемчужников, у 90-і роки позаминулого століття тут зупинявся із мольбертом Опанас Сластьон. Мабуть, ці славні традиції та не менш славні довколишні краєвиди стали визначальними при створенні в Седневі сорок років тому Будинку творчості художників України.
ЛІТОПИС КЛЕНОВОГО ЛИСТЯ
Пожовтіле листя, що тихо облітає із кленів, чимось нагадує тобі о цій осінній порі аркушики стародруків із розшарпаних вітрами віків та десятиліть літописів людських доль і подій. Вчитайся в те мереживо давніх рядків, аби повніше уявити собі далеку і близьку минувшину седнівської землі.
Може на цьому багряному листкові прочитаєш про коротке життя Дмитра Лизогуба - сина Шевченкового приятеля Андрія Івановича. Навчаючись у Петербурзькому університеті, він зійшовся із російськими революціонерами-народниками, став одним із засновників народницької організації "Земля і воля". Після смерті батьків витратив майже всю спадщину на потреби революційного руху. В його родинній садибі в Седневі переховувались від переслідувань царської охранки відомі народники Софія Перовська, Андрій Желябов, тут бували Валеріан Осинський та Олександр Михайлов. За доносом керуючого седнівським маєтком 29-річного Дмитра Лизогуба було заарештовано і звинувачено у підготовці замаху на імператора Олександра II. Засуджений Одеським військовим окружним судом, він відмовився просити в царя помилування і був страчений 10 серпня 1879 року в Одесі. Його образ відтворив Лев Толстой в оповіданні "Божеське і людське". Ще один представник роду Лизогубів - Федір Андрійович у 1918 році при гетьмані Павлу Скоропадському очолював уряд України, згодом емігрував.
Бурхливо прокотилися над Седневом революційні бурі початку минулого століття. Восени 1905 року в околицях містечка лютували пожежі, селяни руйнували поміщицькі економії, що знайшло відображення у повісті Михайла Коцюбинського "Фата Моргана".
У 1904 році з нагоди 90-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка на гроші, зібрані седнівцями, в їхньому містечку, в парку, де він ходив, відкрито пам'ятник - один із перших пам'ятників Кобзареві в Україні. А у 1914 році чернігівський губернатор заборонив святкувати у Седневі 100-річчя від дня народження Тараса Григоровича.
Про що ще повідають твоїй уяві невидимі письмена стародруків кленового листя? Може, про те, як прикрашали тут Божі храми на початку позаминулого століття визначні майстри золотарської справи С. Полуян та А. Кохан, а чи про відомого письменника і етнографа Бориса Грінченка, котрий наприкінці того ж століття записав від тутешніх селян народну пісню "Дочка питає, де її доля".
Чи, може, про поета, що мав чарівне козацьке прізвище Казка. Його поетичний талант звідси, із уквітчаного золотими соняшниками та голубою стрічкою Снову Седнева. Тут він народився погожого вересневого дня 1890 року. Навчаючись у Чернігові в реальному училищі, знайомиться з Михайлом Коцюбинським, своїми ровесниками Павлом Тичиною, Василем Блакитним, Іваном Цитовичем. Згодом, вже вступивши на навчання до Київського комерційного інституту, зустрічається із Лесем Курбасом, Василем Чумаком, Гнатом Михайличенком, Максимом Рильським, Миколою Зеровим. З-під пера молодого поета з'являються статті, рецензії, вірші. З душі його виривається захоплення, схвалення нового, незвіданого, що несло надію:
В сяйві радості - натхнення
Сонце весело вставало,
Сонце весело вставало,
Сонну землю цілувало...
Та не судилося Аркадію Васильовичу побачити власну книгу віршів, дочекатися юності своїх синів Левка і Антося. Хвиля арештів української інтелігенції, здійснена сталінськими опричниками восени 1929 року, не обминула і його. Поет не витримав необгрунтованих звинувачень і 23 листопада наклав на себе руки... Лише десять років тому вийшла збірка віршів, поем та листів Аркадія Казки "Васильки".
А хіба не варта занесення до літопису Седнева історія портрета Тараса Шевченка, на якому зроблено напис: "Любимому І. Л. Шрагові на добрий спомин від щироприхильного і вдячного О. Л. Глібова. 30.07.1897р.".
Ілля Людвигович Шраг, відомий чернігівський адвокат, громадський і культурний діяч, народився у Седневі, часто приїздив сюди. Тут і залишив місцевому селянину, своєму доброму знайомому Івану Пантелеймоновичу Курдюку цей портрет, свого часу подарований йому сином поета - байкаря Олексієм Леонідовичем Глібовим.
Багато років портрет, на якому великий Кобзар зображений у смушевій шапці та кожусі, зберігався у простій селянській хаті - спершу у Івана Пантелеймоновича, першого голови Седнівської сільради, потім у його доньки - лікарки Віри Іванівни Костюченко.
Бережімо ж і ми, як сімейні реліквії, пам'ять про людей та старожитності давнього Седнева, шануймо його історію, без якої немислиме наше сьогодення, наше майбутнє.
Володимир Сапон