Чернігівщина incognita

Слід в історії

"СВОЇМИ ЖИТТЯМИ ОПЛАТИЛИ ..."

100 років тому загибель двох російських дипломатів в Сербії і Македонії поставила Росію на межу війни з Туреччиною. І консул в Косові-Митровиці Григорій Степанович Щербина, і консул у Бітолі Олександр Аркадійович Ростковський мають українське коріння. Документи, отримані з відомчого архіву МЗС Росії за сприяння співробітників посольства Російської Федерації в Україні, дають можливість більше дізнатися про долі наших земляків.

       Події на Балканах на початку XX століття привертали до себе увагу політиків усього світу. Роль Російської імперії в конфлікті слов'янських держав із Туреччиною переоцінити важко. В урядовому повідомленні від 12 лютого 1903 року заявлялося: "Слов'янські держави можуть з повною упевненістю розраховувати на постійне піклування Імператорського уряду про їхні дійсні потреби і на могутній захист духовних і життєвих інтересів християнського населення Туреччини. Але разом із тим, проте, вони не повинні випускати з уваги, що Росія не пожертвує ані єдиною краплею крові своїх синів, ані найменшою часткою надбання російського народу у разі, якщо слов'янські держави, всупереч завчасно викладеним ним порадам розсудливості, зважилися б домагатися зміни революційними та насильницькими засобами існуючого ладу Балканського півострова".

       Але кров пролилася дуже скоро. Вже через місяць після урядової заяви надійшло сумне повідомлення - 27 березня 1903 року від смертельної рани помер російський консул у Мітровіці Григорій Щербина. Щойно зникли з газетних шпальт подробиці вбивства, урочистих похоронів та співчуття, як світ дізнався про нову трагедію: 8 серпня 1903 року від руки турецького жандарма загинув консул у Бітолі Олександр Ростковський. Це зухвале вбивство ледь не спричинило оголошення Росією війни Туреччині: ескадра російських кораблів вийшла із Севастополя та попрямувала до Босфору. Оцінюючи те, що сталося, в Росії писали, що "обидва наші консули, Щербина і Ростковський, своїми життями оплатили як виконання обов'язку російського громадянина, так і свою приналежність до прихильників пригноблених християн". Григорій Щербина

       Шлях до дипломатичної кар'єри у них був різним. Здавалося б, розраховувати на службовий успіх Григорію Щербині - сину столяра-червонодеревця із провінційного Чернігова - не доводилося. Однак талант і працьовитість проклали шлях випускнику Чернігівської класичної чоловічої гімназії до знаменитого Лазаревського інституту східних мов у Москві. Успішно завершивши курс наук 1889 року, він продовжив навчання у відділенні Азіатського департаменту МЗС Російської імперії. Після захисту дисертації (турецькою мовою), Григорій Степанович отримав призначення на посаду аташе при російському посольстві у Константинополі. Юнак-поліглот, який знав 16 мов, продовжував просуватися службовими сходинками. З 1897 року він віце-консул у Верхній Албанії, а наприкінці 1902 року його призначають російським консулом у Сербії.

       Ситуація, що склалася весною 1903 року в Косові-Митровиці, де знаходилася резиденція консула, набула складного політичного забарвлення. Г.С. Щербина вів переговори з албанцями-ісламістами і здавалося вже, що конфлікт між ними та сербами вдасться залагодити мирним шляхом, але події набули іншого розвитку. Бажаючи врятувати під час збройної сутички кілька сімей сербів, Григорій Степанович надав їм притулок на території консульства. Розлютований натовп албанців переслідував сербів-біженців. Під час нападу було смертельно поранено і консула. Сербський король, дізнавшись про те, що сталося, направив для порятунку пораненого свого особистого лікаря, але його допомога вже не знадобилася. Як згадували друзі Щербини, він, немов передчуваючи загибель, сказав їм перед від'їздом із Константинополя: "Я вирушаю в Митровицю, і один лише Бог знає, чи повернуся звідти живим. Але якщо я там загину, моя смерть призведе до важливих наслідків. Можливо, справи набудуть тоді такого розвитку, що можна буде сказати: "Finis Turciae". Пізніше явні симпатії Г.С. Щербини до сербів дали підстави англійській журналістці написати, що "він самостійно втрутився в місцеві заворушення і вина за те, що сталося, лежить цілком на ньому". Однак, його друг, белградський професор Йован Цвіїч відгукнувся про загиблого з глибокою симпатією; він відзначав широту поглядів, рідкісну енергію, відданість справі, щирість та релігійність Григорія Щербини.
        Каплиця над моглилою Григорія Щербини
       Тим часом гірка звістка про смерть Григорія Степановича Щербини надійшла і до Чернігова. Батьки клопоталися про дозвіл перевезти його тіло та поховати в рідному місті. Екстрений траурний поїзд прибув до Чернігова 12 квітня 1903 року. Труну, вкриту консульським прапором, у присутності величезної кількості людей доставили до місця поховання у Троїцько-Іллінський монастир. На могилу було покладено близько 50 вінків, серед них від короля та королеви Сербії, Міністерства закордонних справ, Лазаревського інституту східних мов, російського посла у Константинополі, від Сербії і Македонії, жителів Чернігова і Севастополя і багатьох інших співчуваючих. Уряд Сербії ухвалив рішення назвати одну з вулиць Белграда ім'ям Г. Щербини. Цікаво, чи є вона зараз?
       Минуло лише чотири місяці з часу загибелі 35-річного дипломата, як усіх приголомшило нове вбивство. Світу стало відоме ім'я ще однієї жертви - Олександр Аркадійович Ростковський.
       Уявлення про цю людину, його життя та діяльність дають нам архівні матеріали, газети, література. Він народився 18 жовтня 1860 року в Херсоні в Україні. Його батько - полковник Аркадій Францевич Ростковський командував тоді 2-ю Гренадерською дивізією, а закінчив свою військову кар'єру у званні генерал-майора. Сина ж влаштував на навчання до Імператорського Олександрівського (колишній Царсько-сільський) ліцей. Закінчивши курс наук 1883 року, Олександра Ростковського разом із п'ятьма випускниками взяли на службу в Міністерство закордонних справ. Незадовго до цього в житті Олександра сталася ще одна важлива подія. Він знайомиться з випускницею Смольного інституту княжною Катериною. Незабаром молоді люди повінчалися та виїхали за кордон. Олександр Аркадійович Ростковський приступив до обов'язків другого секретаря дипломатичної місії та консульства в Болгарії. Чарівна дружина викликала захоплення людей, які її оточували, в тих країнах, де довелося працювати Олександру Аркадійовичу. Подальшим призначенням стала посада секретаря посольства та перекладача східних мов у Єрусалимі, Яніні, Бейруті.
       Відпустку 1891 року вони провели на батьківщині, про що свідчать автографи Катерини та Олександра Ростковських у знаменитому альбомі "Качанівка", що належав сімї Тарновських - поміщиків-меценатів та колекціонерів. У цьому альбомі залишили свої автографи понад шістсот гостей, які відвідали в різні часи цей чудовий куточок України. Тут були Михайло Глінка і Микола Гоголь, Тарас Шевченко і Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок, Ілля Рєпін, Дмитро Яворницький та багато інших.
        О.Ростовський у родинному колі
       У 1893 році сім'я дипломата переїжджає до Італії - О.А. Ростковського призначили віце-консулом у Бріндізі. Останньою в кар'єрі Олександра Аркадійовича стала Македонія - вузол протиріч на Балканському півострові. Подружжя Ростковських демонструвало самовладання у найконфліктніших ситуаціях. Коли представники іноземних консульств вважали за краще ізолюватися, спостерігаючи за подіями збоку, російський консул продовжував свою активну діяльність, незважаючи на попередження про небезпеку. Вранці 8 серпня 1903 року, дорогою на службу, Олександра Ростковського вбив турецький вартовий. Дізнавшись про те, що сталося, Петербург зажадав від турецького уряду "найповнішої сатисфакції". Як вже йшлося вище, це були не тільки дипломатичні заходи, але й демонстрація сили. Тільки численні вибачення, які принесли султан, принц та міністри, обіцянка величезного викупу та поспішна страта вбивці запобігли воєнним діям.
       Подробиці, пов'язані з фінансовими пропозиціями з боку Оттоманської імперії, опублікувала газета "Times" з дозволу вдови покійного консула. Катерина Ростковська повідомила, що через день після вбивства до неї прибув представник султана Хильмі-паші з пропозицією 200000 франків у вигляді "винагороди". Вона запитала: "Невже султан справді пропонує їй плату за кров її чоловіка? Вона з дітьми швидше помре з голоду, ніж прийме турецькі гроші". Незабаром султан збільшив цю суму до 400000 франків, але і від неї вдова категорично відмовилася. Поховати Олександра Аркадійовича сім'я вирішила в Одесі, куди й вирушив канонерський човен "Терец" з тілом покійного. Як повідомляють сучасники-одесити, "завдяки духовенству, військовим, цивільним, взагалі усім представникам різних відомств, які брали гарячу участь у похоронах Ростковського, урочиста церемонія була настільки грандіозною та величною, при зразковому порядку, незважаючи на натовп народу, який ішов за нею, що подібних похоронів в Одесі ніхто не бачив". Вдові та дітям імператор Микола II призначив пенсію, і Катерина Василівна виїхала до маєтку батьків на Чернігівщину.

       Подальша її доля цікава й драматична. Вже перебуваючи в еміграції в Італії, вона пише спогади під назвою "Княгиня де Каер. Світло, тінь і темрява російського життя", що збереглися в одному з італійських архівів. Псевдонім Каер - Катерина Ростковська - розшифрував італієць Енніо Бордато, який написав книжку "Під чужим небосхилом" і видав її 2000 року. У Росії незабаром має з'явитися її переклад, оскільки події початку XX століття, про які йдеться у книжці, й сьогодні хвилюють наших сучасників.

       Світлана Половнікова