Чернігівщина incognita

---

Слід в історії

ПАВЛО ПОЛУБОТОК: HOМО РRIVATUS

       Чернігівський полковник і наказний гетьман Павло Полуботок (1660-1724) належав до числа найбільш контроверсійних діячів старої України. Списи ламалися, головним чином, з приводу того, чиї інтереси - власні, і корпоративні або загальнонаціональні - обстоював Павло Полуботок і що саме надихало його на уперту й ризиковану протидію імперській політиці Петра І, який прагнув дощенту, зліквідувати автономний устрій Гетьманщини. Втім, пошук однозначної відповіді на ці питання у системі понятійних координат, властивих новітньому часу, заздалегідь приречений на невдачу, адже Павло Полуботок існував у зовсім іншому культурно-історичному вимірі. А його суперечлива особистість була породженням украй неспокійної доби Бароко, своєрідність якої, на думку Дмитра Чижевського, полягала у "потребі руху, зміни, мандрівки, трагічного напруження та катастрофи, пристрасті до сміливих комбінацій, до авантюри". Бурі потрясали й моральний світ тієї доби. Ментальність і психологія людини, як ніколи, були сповнені разючих контрастів. Так чи інакше, ця духовна атмосфера впливала на людські характери, звички, вчинки...
       
       Міцна статечна постать, владне обличчя впевненої в собі людини, розумні темні очі, що випромінюють спокійну силу, - таким невідомий художник зобразив Павла Полуботка. Він народився в Чернігові у заможній козацькій родині тривожного 1660 року, коли за свідченнями літописця Самійла Величка "помножилися в Україні ... гніви, негаразди, властолюбства, роздвоєння, зміни, пориви, заздрості, ворожнечі, чвари з кровопролиттям та інші, подібні до цих злопригоди й непотребства".
       Коріння родоводу Павла Полуботка губиться у сивій давнині. На початку XVII століття, після прилучення Сіверщини до Речі Посполитої, його прадід Ярема Полуботок мешкав у Чернігові. Правдоподібно, саме він осадив на березі річки Стрижень село, що дістало назву Полуботки й існує дотепер. Відомостей про діда Павла Полуботка - Артемія майже не збереглося, натомість батько - Леонтій Артемович залишив помітний слід в історії. За гетьманів Івана Брюховецького, Дем'яна Многогрішного та Івана Самойловича він зробив неабияку кар'єру в лівобережному козацькому війську: писар Чернігівського полку, чернігівський сотник, генеральний бунчужний, генеральний осавул і, нарешті, переяславський полковник. Наполегливо дбав Леонтій Полуботок і про власний добробут, поволі зосереджував у своїх руках маєтності "з кгрунтами лісовими и пахатними, з озерами и з людми осілими" на території Чернігівського і Переяславського полків. 1680 року Павло Полуботок одружився на Єфимії Самойловичевій - племінниці гетьмана Лівобережної України Івана Самойловича. Цей шлюб зміцнив становище родини Полуботків, але не гарантував спокійного життя. Навпаки, ця обставина зіграла фатальну роль, коли булаву перебрав до своїх рук Іван Мазепа. Батько й син Полуботки належали до старшинського угруповання, опозиційно налаштованого до новообраного гетьмана. У 1692 р. їх було взято під варту, причому, за словами Івана Мазепи, Павло Полуботок вкупі з іншими заколотниками "искал головы нашей и зла всей старшине и возмущения народа". На щастя, гетьманська "ураза" виявилася нетривалою, і в листопаді 1693 року Іван Мазепа оголосив, що "оного пана Леонтія Полуботка до своей мы ласки рейментарской знову принялисмо", і повернув йому сконфісковані маєтки.
       
       За таких сумних і доволі сумнівних обставин Павло Полуботок уперше з'явився на політичній арені. Участь в опозиції супроти гетьмана Івана Мазепи, що була виявом не стільки ідейних, скільки корпоративних змагань у середовищі козацької старшини, загартувала характер Павла Полуботка, збагатила його досвідом політичної боротьби. Уражене самолюбство не найкращий порадник, але Павло Полуботок, людина, за свідченням сучасників, розумна, вперта і скритна, таки зумів звестися на ноги і у квітні 1705 року обійняв уряд чернігівського полковника.
       
       Україна переживала натоді дуже складний, справді доленосний історичний момент. її було втягнуто у виснажливу Північну війну, яку російський цар Петро І, плекаючи свої далекосяжні імперські плани, у 1700 році розпочав проти шведського короля Карла XII. Невдоволення соціально-політичної еліти Гетьманщини посиленням російської експансії спонукало Івана Мазепу до перегляду його стратегії. Гетьман встановив зв'язки із Станіславом Лещинським та Карлом XII і почав формувати старшинську антимосковську партію, добираючи у своє оточення людей національно свідомих і патріотично налаштованих. У цьому контексті поява Павла Полуботка на чернігівському полковництві виглядала вельми промовисто.
       Війна поволі наближалася до кордонів Гетьманщини. Восени 1708 року Карл XII несподівано повернув з-під Смоленська на південь і невдовзі опинився у межах Стародубського полку. Наприкінці жовтня гетьман відкрито перейшов на бік шведів і фактично підняв повстання проти російського панування в Україні. Переважна більшість генеральної старшини і полковників, принаймні у цю критичну мить, підтримала Івана Мазепу. Свій вибір мусив зробити і Павло Полуботок. Чи то він блискавично зорієнтувався у непевній ситуації й відчув приреченість цієї акції, чи то далися взнаки гіркі спомини про заподіяні колись гетьманом особисті кривди, але їхні шляхи рішуче розминулися.
       
       
       Відтак Павло Полуботок опинився серед небагатьох козацьких полковників, котрі прибули до Глухова на військову раду, терміново скликану на вимогу Петра І в листопаді 1708 року. Претендентів на булаву було обмаль, і Павло Полуботок мав підстави розраховувати на першість, але в перебіг подій рішуче втрутився сам цар. Петро І недвозначно висловився проти кандидатури Павла Полуботка: "Этот очень хитер, он может Мазепе уравниться." Це й вирішило справу. Гетьманом було проголошено стародубського полковника Івана Скоропадського, а Павло Полуботок одержав досить щедру "компенсацію" у вигляді численних маєтностей.
       Загалом складається враження, що після невдалої спроби посісти гетьманський уряд неабияка енергія Павла Полуботка бодай зовні була спрямована виключно на справи родинні й господарські. Він наполегливо скуповував землі, осаджував слободи. За підрахунками істориків, Павлу Полуботку належало близько 3200 селянських дворів, а його володіння розлягалися на терені насамперед Чернігівського, а також Лубенського, Гадяцького, Ніжинського полків Гетьманщини, Сумського і Ахтирського полків Слобідської України. "Гонитва за землею" або, інакше кажучи, мобілізація земельної власності, що розгорнулася в Україні на зламі XVII - ХУІП століть і призвела до поглиблення соціальної нерівності, була об'єктивно зумовлена розвитком товарно-грошових відносин і становила характерну ознаку первісного нагромадження капіталу. Син свого часу, типовий представник старшинської версти, Павло Полуботок подеколи не зупинявся на цьому шляху перед зловживаннями і насильством, додаючи свою дещицю до того, за влучним висловом Миколи Горбаня, "чудодійного казана, в якому варилася більш підприємлива частина козацтва, перетворюючись на шляхетне дворянство".
       Щасливі періоди в житті народу або окремої людини - це порожні сторінки їхньої біографії. Справді, як зазначив Сергій Білокінь, нормальний хід життя породжує лише приватні джерела. "Заводять справи" у випадках, котрі не вкладаються у рамки звичайного існування. Не дивно, отже, що документи офіційного походження (купчі, скарги, позови, матеріали судових процесів) змальовують Павла Полуботка насамперед як неперебірливого у засобах господаря-державця, котрий, користуючись своєю владою, набув величезні статки. Втім, за слушним спостереженням Вадима Модзалевського і Петра Савицького, той, хто взявся б звинувачувати будь-кого з тогочасних можновладців "на цій підставі у нечесності, виявив би цілковите нерозуміння тієї доби, що аж ніяк не вважала подібне збагачення нечесним чи навіть непорядним: влада і багатство були неподільно між собою пов'язані й витікали одне з іншого". Більше того, один з кращих умів тієї доби, письменник Митрофан Довгалевський повчав спудеїв Києво-Могилянської академії, що людське "щастя вимірюється шляхетним походженням, посадою та багатством".
       
       Численні маєтки Павла Полуботка давали неабиякі прибутки, причому панщина траплялася в них лише зрідка, натомість головну повинність становила так звана "осінщина" - земельна рента, яку стягували з "підданих" грошима і натурою. Олександр Лазаревський запровадив у науковий обіг документи, які на прикладі села Оболоння дозволяють відтворити доволі раціональний механізм функціонування господарства чернігівського полковника. Загалом у Оболонні нараховувалось 200 селянських дворів, які сплачували поміщикові 126 карбованців 35 копійок на рік. Слід зазначити, що розмір "осінщини" варіювався в залежності від майнового стану від 10 копійок до 7 карбованців 40 копійок з двору. 43 заможні двори у визначеній пропорції додатково сплачували "осінщину" житом і вівсом, а також постачали панові по півгуся на рік. Крім того, кожний двір мав щороку виділити на користь землевласника по одній курці. Хліб звичайно переробляли на панських млинах на борошно, яке надходило на Полуботкові ж винокурні. Виготовлена там горілка розпродувалась у його шинках по ціні від 50 до 70 копійок за відро. Очолював кожний більш-менш значний маєток окремий староста, який за допомогою вибраних селянами війтів збирав "осінщину", організовував роботу млинів та ґуралень, контролював діяльність шинкарів.
       
       Водночас Полуботок споруджував у своїх володіннях гути, на яких виготовлялося скло та вироби з нього, і залізоробні підприємства - рудні, поташні буди і селітряні варниці, залюбки займався комерцією. Зокрема, він контролював і навіть намагався зосередити у своїх руках торгівлю зерном, горілкою й тютюном у межах Чернігівського полку, іноді здійснював масштабні торговельні операції за участю польських купців.
       Одному з них 1715 року Полуботок продав 575 пудів тютюну і 100 куф горілки, а замість грошей одержав 600 пудів міді, яку з вигодою збув місцевим ливарям. Певний інтерес у зв'язку з цим становить вельми заплутана історія довкола позики, що обраховувалась у кілька десятків тисяч золотих, яку начеб-то Павло Полуботок отримав від польського комерсанта Кадзінського, але не повернув у визначений термін. Можливо, ці фінансові оборудки згодом спричинили поголос про спадщину Павла Полуботка, яка буцім-то зберігалась у банках далекого зарубіжжя.
       
       На просторах Лівобережної та Слобідської України де-не-де були розкидані Полуботкові садиби з "хоромами" - у Гадячі, Любечі, Лебедині, Михайлівці, Коровинцях, Грунках, Буймирі (або Буюмері), Оболонні, Орлівці, Савинках, Довжику, Боровичах. Втім, головна резиденція Павла Полуботка знаходилась у Чернігові. У самісінькому центрі міста, в межах стародавнього дитинця йому належала двоповерхова кам'яниця (згодом у ній було розміщено магістрат), але мешкав Павло Полуботок разом з родиною на затишній і мальовничій околиці Чернігова - Застриженні. Упорядкований 1724 року опис містить досить докладні відомості про садибу, яка, крім того, схематично зображена на "Абрисі Чернігівському" - плані міста початку XVIII ст. Один з найбагатших можновладців старої України, Полуботок облаштувався тут, як-то кажуть, на широку ногу, й завів у себе "двір" на гатунок гетьманського. Сучасник засвідчив, що "у бывшего полковника черниговского Павла Полуботка многие малороссийских и польских шляхтичей дети придворно служивали, с которых он, Павел Полуботок, иных сотниками, а иных значковыми полку Черниговского товарищами производил". Згодом від онука Павла Полуботка ця садиба перейшла у власність "судового черниговского писаря" Семена Стаїнського, який у 1754 році продав її "хорунжему полковому черниговскому" Петру Григоровичу. Зрештою, 1776 року садибу придбав чернігівський єпископ Феофіл Ігнатович, і в ній було облаштовано духовну семінарію, у зв'язку з чим житлові й господарські приміщення зазнали перепланування і перебудови. У 1959 році мистецтвознавці Михайло Цапенко, Пантелеймон Мусієнко і Стефан Таранушенко обстежили комплекс споруд колишньої духовної семінарії, який істотно постраждав від бомбардування за часів останньої війни, і виявили в його складі залишки будинку Павла Полуботка. У місті на-тоді подейкували, що відчайдухи-хлопчаки, які нишпорили по руїнах, начеб-то натрапили на великий льох попід цим будинком, де в нішах за ґратами лежали людські кістяки, прикуті до стін залізними ланцюгами. Усе це дуже скидається на легенду, але доцільність археологічно-архітектурного дослідження пам'ятки, у якій зараз розміщено одне з відділень військового госпіталю, не викликає жодного сумніву.
       
       Своєю чергою йшло і приватне життя Павла Полуботка. Близько 1705 року постриглася у черниці його мати ївга Іванівна (у дівоцтві Костомахівна). У лютому 1717 року померла і була похована у чернігівському Спасо-Преображенському соборі перша дружина полковника Євфимія Самойловичева, мати п'ятьох дітей Павла Полуботка - Андрія, Якова, Олени, Ганни-старшоїта Ганни-молодшої. У листопаді 1718 року Павло Полуботок одружився вдруге на Ганні Лазаревичевій, удові військо вого товариша Романа Жураківського. Час минав, полишили батьківський дім, повиходили заміж доньки. Одну з них, цр Олену, Павло Полуботок видав за улюбленого племінника владної гетьманші Анастасії Скоропадської - Якова Маркевича, який згодом посів уряд генерального підскарбія. Ганна-старша побралася з бунчуковим товаришем Григорієм Жоравкою і замешкала у Новгороді-Сіверському, Ганна-молодша - з седнівським сотником Петром Войцеховичем. Маємо достатньо підстав вважати, що Павло Полуботок жив досить напруженим інтелектуальним, духовним життям. Як і личило представникові вищої верстви українського суспільства, освіту він здобув у Києво-Могилянській колегії. На початку минулого століття.
       
       
       Дмитро Міллер виявив рукописний збірник, упорядкований Полуботком-спудеєм. Він містив, зокрема, прослухані ним у 1679 -1681 роках курси граматики, синтаксими і поетики, які викладали Софроній Данилович, Митрофан Важовський та Феофан Прокопович-перший (йдеться про дядька мислителя й церковного діяча Феофана Прокоповича-другого). Відтоді Павло Полуботок, напевне, заприятелював з книгами. У чернігівському будинку полковника в окремій скрині переховувалась його, як натоді, чимала бібліотека - "печатних книг всяких, латинских и польских, 54, в том числе Евангелий два, непокрыты, а в них листы золоченые". Деякі книги з фамільної книгозбірні Полуботків були згадані у реєстрі майна, яке 1734 року прибрав до рук чернігівський єпископ Іродіон Жураківський: "Два Бароніуши русскіе, Житія Святых Отец дві, Гербор великий, Описание порядка державнаго, Часослов московскій, Меч духовний, Псалтірь велика под червоною оправою, Требник великій, Книга польская подгатином оправленная, Тріодь постная, Спекулом Саксонум, Синоніма велика, Кнапіуш великій, Панагирик польскій, Философія панская, Книги для записок четыре, Калепин великій, Літопись писаній Св. Димитрія Ростовскаго, Книга для запису, Книга записки руки покойнаго пана, Книга Мир с Богом, Книга аптечная писана уставом, Другая философія писанная, Реторика покойнаго пана, Регламент, Книжка латинская оправленная білою оправою, Ілот-ропіон, Параклис в червоной оправі, Псалтирь паничева зелена чверткова, Акафист жолтый, Часослов старый". Як бачимо, з-поміж перелічених вище фоліантів наявні книги з різних галузей знань, а також твори українських письменників-сучасників Павла Полуботка - Інокентія Гізе-ля, Лазаря Барановича, Дмитра Туптала (Ростовського), Іоанна Максимовича.
       Роздуми над гіркою долею Батьківщини, напевне, спонукали Павла Полуботка заглибитись у минувшину. У всякому разі він упорядкував стислу - на кшталт "вельми куцих й короткослівних реєстриків", про які згадував Самійло Величко - хроніку з історії України, що охоплювала події 1452 -1715 років. Як з'ясувалося, головним її джерелом був один із списків так званого Чернігівського літопису XVIII століття - саме звідти запозичено понад дві третини інформації, наведеної Павлом Полуботком. Цікаво, що, на думку Олени Апанович, дехто з авторів і упорядників Чернігівського літопису безпосередньо належав до Полубот-кового оточення. Втім, Юрій Мицик вважає, що між цими пам'ятками існував зворотний зв'язок, і до Чернігівського літопису потрапили деякі факти з Полуботкової хроніки. Походження решти відомостей з'ясувати досить важко. Часом упорядник занотовував їх, як-то кажуть, по пам'яті - інакше важко пояснити плутанину в датуванні історичних подій, що трапляється в тексті. Зрештою, Павло Полуботок дотримувався загальноприйнятої натоді методи компонування історичного матеріалу, яку досить влучно схарактеризував Олександр Лазаревський: "упорядник... списував на аркуші паперу різні історичні факти, які вичитував у подібних історичних творах і котрі чомусь звертали на себе його увагу. Зібравши достатню кількість фактів, упорядник розподіляв їх у хронологічному порядку, переписував начисто і залишав нащадкам".
       
       Зміст хроніки традиційний для історіографічних пам'яток тієї доби. Головну увагу в ній приділено військово-політичній історії України, почасти Росії та Польщі, змінам у складі вищої церковної ієрархії, аномальним природним явищам і стихійним лихам. Близько 1716 року Павло Полуботок передав рукопис хроніки своєму зятеві Якову Маркевичу, який доповнив її деякими відомостями, а потім і сам почав фіксувати події політичного та приватного життя. Відтак хроніка Павла Полуботка започаткувала унікальний "Щоденник" Якова Маркевича, котрий він вів упродовж 1717 - 1767 років.
       "Не можна забувати,- наголошували Вадим Модзалевський і Петро Савицький, - що ... думка про Бога ніколи не залишала українця тих часів. Релігійне почуття людей того часу було щирим, глибоким і сильним, але водночас примітивним. На зразок своїх земних стосунків людина будувала своє ставлення до Бога. Гріхи свої вона прагнула спокутувати зовнішньою побожністю і матеріальними пожертвами. Вона добродіяла духівництву, будувала храми, прикрашала їх і помирала із спокійним сумлінням. У... духівницях, іконах і храмах того часу залишився слід цієї простої, але щирої релігійності й глибокого усвідомлення того, що обов'язок перед Богом виконаний як слід". Не становив у цьому відношенні жодного винятку і Павло Полуботок, хоч за масштабами свого благодійництва він значно поступався, скажімо, Лизогубам чи Дуніним-Борковським, які напрочуд активно й послідовно реставрували, зводили й оздоблювали храми та монастирі. Водночас у документах трапляються згадки про чималі офіри Павла Полуботка та інших членів його родини на користь церкви. Так, коштом чернігівського полковника у слободі Радуль, де з його дозволу оселилися російські селяни-розколь-ники, було споруджено храм, який, на жаль, не зберігся.
       З родиною Полуботків була безпосередньо пов'язана одна з найбільш шанованих на Лівобережній Україні на зламі XVII - XVIII століть чудодійних ікон Божої Матері. Вона явилася вірним 1687 року в церкві села Рудні (Редьківки), яке перебувало у власності Полуботків. Невдовзі за нез'ясованих причин тамтешній священик переніс ікону до Києво-Печерської Лаври. Цікава й містична деталь: київські ченці скаржились, що на новому місці ікона значною мірою втратила свої чудодійні властивості... її цілюща сила, однак, перейшла до ікони Божої Матері, яка зберігалася у церкві села Мохнатина і являла собою точну копію Руденської. Полуботки виказували до неї неабияку повагу, що засвідчував, зокрема, рукопис "Чуда Пресвятой Богородицы Мохнатинской, деючиися от образа ея Чудовного". І знову з жалем доводиться констатувати, що і цей рукопис, і самі ікони Божої Матері з Рудні (Редьківки) та Мохнатина були втрачені, а їхні сліди загубилися у вирі революції. Загалом здається, що Павло Полуботок ставився до ікон з надзвичайним пієтетом - інакше важко пояснити наявність понад 100 (!) їх у чернігівському маєтку полковника. З іншого боку, відомі щонайменше дві ікони Покрови Богородиці - з Новгорода-Сіверського та Сулимівки, на яких, на думку фахівців, зображено вкупі з іншими особами Павла Полуботка.
       
       
       Особливою прихильністю Полуботків користувалася Вознесенська церква в Чернігові, розташована поблизу їхньої садиби на Застриженні. Як занотував чернігівський архієпископ і відомий історик Філарет Гумілевський, "звичайно гадають", що цей храм спорудив Павло Полуботок, однак насправді він був скоріше "ревним благодійником", аніж фундатором старовинної Вознесенської церкви. Тим не менше, насподі іконостасу було зображено герб Полуботків, а у церковній ризниці зберігалися срібні чаші, потири та богослужбові книги у коштовних окладах, подаровані Павлом Полуботком та його нащадками. Вже у 1753 році Вознесенська церква істотно підупала і "за давностию времени стала входить в землю, стены слегли, над царскими вратами брус прилег, местами окна, посадка й кровля попортились". Ще через ЗО років на цьому ж місці "от общаго вкладу" постав новий дерев'яний храм. Проте він також не витримав випробування часом, і в середині XIX століття Застриження прикрасила мурована церква Вознесіння. У повоєнні роки вона постала на заваді "урбаністичним" змаганням місцевої влади і наказала довго жити. У Чернігівському історичному музеї експонується дзвін, свого часу коштом Павла Полуботка відлитий для Вознесенської церкви і дивом врятований від погромників-утилізаторів на зламі 20-30-х рр. XX ст.
       Опис маєтку Павла Полуботка в Чернігові певною мірою засвідчує його художні смаки. Житлові приміщення прикрашали "персони" самого Полуботка, його батька, дружини та синів. Варто зазначити, що в другій половині XVIII століття, коли рід Полуботків згас і урвався, фамільні портрети опинилися в руках інших власників. Зрештою, це й спричинило непорозуміння довкола іконографії Павла Полуботка. На так званому портреті Павла Полуботка, опублікованому у першій половині XIX століття спочатку Платоном Бекетовим, а потім Дмитром Бантишем-Каменським, як з'ясували фахівці, був зображений його батько Леонтій Полуботок. Прикро, але недбалі видавці й досі тиражують цю помилкову атрибуцію. Автентичний же портрет Павла Полуботка з відповідним написом зберігався у родині Милорадовичів у Любечі, а старовинна його копія - у тамтешній церкві, звідки вона згодом потрапила до Василя Тарновського. Ще один варіант цього ж портрету знаходився у Сулимівці - маєтку Сулим, що були близькими родичами Полуботків. Оригінали цих портретів згодом загинули, але пізніші копії зберігаються в музеях України.
       
       
       Серед іншого майна Павла Полуботка в опису 1724 року згадуються також близько 20 картин невідомого змісту і, зокрема, "картина китайской работы, шита по белому атласу шолком разным", кілька настінних годинників та великих дзеркал. Стіни й меблі були декоровані килимами, стільці та лавки оббиті червоним, зеленим, блакитним сукном або шкірою. З коштовної зброї - шабель, пістолів, рушниць - складався невеличкий домашній арсенал. Усіма барвами вигравав дорогий, оздоблений гаптуванням і хутром одяг. У скринях зберігалися сувої китайського шовку, турецької та грецької парчі, німецького і голландського полотна, російського мережива, у спеціальних "шкатулах" - численні хрести, персні, каблучки, намиста й інші прикраси із золота й дорогоцінних каменів, у "погребцях" - срібний та кришталевий посуд. Чого варті самі лише петлиці, виготовлені на замовлення Павла Полуботка якимось ніжинським золотарем: "петлица золотая, в ней алмазов 31, да петлица ж золотая, исподь финифть, в ней яхонтових искр красных 39, искр яхонтовых и лаловых 30, алмазная одна"! Отож маемо справу з властивим добі Бароко особливим, "естетично насиченим побутом", у якому, на думку Анатолія Макарова, знаходила втілення душа людини, що "почувала себе українцем". До речі, кілька срібних стаканів з гербами Павла Полуботка згодом належали Григорію Милорадовичу, який дбайливо зберігав ці реліквії.
       Павло Полуботок був людиною товариською, схильною скоріше до гедонізму, ніж до суворої аскези чи пуританства. У його "дворі" мешкав слуга-бандурист, який супроводжував пана і під час тривалих виправ. Полюбляв полковник, здається, і суто чоловічі розваги - Василю Тарновському якось трапився оригінальний Полуботків "медальйон з марками для гри у карти". У погребах і коморах чекали нагоди добірні трунки: "водок в бутылях больших с разными водками 77 бутылей полных; стеклянный бочонок водки померанцовой; ... 2 бочонка больших вишневова вина; сливнова вина 2 ставка, ведр по 5; винограду покла-дывано 5 бочек, ведер по 7; больших бочек с вином вишневым и сливным 8; налиты вином с яблоками и сливами 7 больших, простова вина 2 бочки больших, третья початая; бочка неполная водки; 5 бочек с вишнями и дулями, в них вина не по многу; 3 бочонка водки, ведер по 7;... 9 бочек с яблочною водою". Вибагливі смаки господаря задовольняв по-ляк-кухмістер, який порядкував на панській кухні. Загалом, і у цьому відношенні Павло Полуботок помітно виділявся з-поміж сучасників, часто-густо позбавлених особливих інтелектуальних інтересів і культурно-побутових запитів.
       Що ж до участі Павла Полуботка у політичному житті, то він знайшов спільну мову з Іваном Скоропадським і поволі став фактично другою людиною в гетьманській державі після самого "ясновельможного". Функції чернігівського полковника він виконував упевнено: виступав у військові виправи, виходячи передусім з інтересів старшинської версти, регулював традиційно заплутані поземельні відносини, взаємини між "державцями" і "підданими", козацькою адміністрацією і міщанськими управами, місцевою людністю і російськими вояками. Бодай з назви відомий "лист" Павла Полуботка від 1 квітня 1710 року "О неотягощении поборами людей посполитих". У 1710 - 1711 роках полковникові довелося вживати надзвичайних заходів, щоб приборкати моровицю "у Чернігові, Седневі й Соснині ... і по багатьох селах". Чимало клопотів завдала йому страшна пожежа 1718 року, під час якої "Чернигов, старое місто, все вигоріло, тилко в місті заледво осталася катедра архиепископа черніговского, якую уже й зайнявшуюся заледво угасили". Місто занепало, відтак 1721 року "по разсмотрению" Павла Полуботка, якого підтримав і гетьман Іван Скоропадський, Чернігівському магістрату було додатково відведено земельні угіддя. Того ж таки 1721 року Павло Полуботок водив 10-тисячний козацький загін на "канальні роботи" до Ладоги. Показово, що, готуючись до цієї небезпечної виправи, він заздалегідь сказав свій "тестамент". Можна тільки здогадуватись, що почував Павло Полуботок, коли на його очах третина козаків полягла від непосильної праці, голоду і хвороб.
       У цих повсякденних клопотах спливали дні, місяці, роки... Павло Полуботок немовби причаївся, але, здається, і надалі потай плекав неабиякі політичні амбіції. Про це - нехай опосередковано - свідчив інцидент, що стався 27 червня 1715 року в Сосниці за участю Полуботкового слуги Федора Стичинського. Коли тамтешні мешканці запитали, чому він не пішов до церкви на урочистий молебен з нагоди річниці Полтавської битви, Федір Стичинський вигукнув: "Чого ви святкували, за що Богові дякували?" Йому відповіли: "За те, що цар побив шведа і проклятого Іуду Мазепу". "Не Мазепа проклятий Іуда, - не стерпів Федір Стичинський, - а нинішній гетьман проклятий Іуда, того що не стоїть за Україну, і москалі її розоряють. Як буде наш полковник гетьманом, не так постоїть він за Україну, і москалі її не будуть розоряти. Вся Україна сподівається, що нашому полковнику бути гетьманом, і нам, слугам його, віддають поваг більше гетьманських". Важко сказати, чи Федір Стичинський переповів розмови, що точилися в найближчому оточенні Павла Полуботка, чи з вуст його прохопилися сподівання тих представників українського суспільства, які були серйозно занепокоєні дальшим обмеженням автономного статусу Гетьманщини і вбачали в особі чернігівського полковника речника своїх настроїв. Зрештою, вони не помилились. Імперський зашморг затягувався дедалі дужче, і саме за цих драматичних обставин надходив зоряний час. Павла Полуботка, якого Григорій Милорадович влучно назвав "останнім малоросіянином, котрий не злякався постати твердо за вітчизну".
       
       Олександр Коваленко