Чернігівщина incognita

---

Духовні скарби

ЗЛАМ ЕЛЛАНА БЛАКИТНОГО

       У плеяді українських письменників і поетів "Розстріляного відродження" ім'я Василя Еллана-Блакитного стоїть дещо окремо. Він не пройшов через табори, бо помер від хвороби аорти ще 4 грудня 1925 р. Та, як и інших відомих сучасників, радянський режим спробував викреслити його з української історії. Між тим В.Еллан-Блакитний - один з провідних українських діячів, які підтримали більшовиків в Україні. І тим самим не в останню чергу зробили можливою їхню перемогу. Початок його недовгого життєвого шляху пов'язаний з Чернігівщиною. Цей період розкриває завісу над змінами у свідомості як самого В.Елланського, так і його покоління.
       
       Василь Михайлович Елланський народився 12 січня 1894 р. в родині священика, що очолював прихід у селі Козел Чернігівського повіту. Коли Василю виповнилося чотири роки, батько помер. З того часу погіршилось матеріальне становище родини. Вона була не те щоб бідною, але постійно виникали матеріальні проблеми. 1905 р. Василь з мамою, Галиною Василівною, переїжджає до Чернігова. Але в місті жили лише зимою, а літом виїздили у села Козел чи Тулиголова (Глухівський повіт) до відомої української родини Модзалевських (до бабусі Василя).
       Мати поета співчувала українському руху, під час революції 1905-1907 рр. вступила до "Просвіти", взагалі, була жінкою досить радикальних поглядів. Одного разу навіть врятувала підпільний гурток від поліції, заховавши в кошику під білизною прокламацію, декілька разів возила нелегальну літературу до Гомеля. Тож з дитинства Василь мав можливість читати революційну літературу. Можна уявити, що творилося у голові дитини після тих листівок, як глибоко западав в свідомість хлопця їх зміст.
       Мати Василя підтримувала дружні стосунки з родиною Коцюбинських. Десь 1911 р. Василь познайомився з М.Коцюбинським, його дружиною Вірою Устимівною. В.Елланський відвідував "суботи" М.Коцюбинського, всі лекції і вистави "Просвіти". Саме М.Коцюбинський та відомий український діяч І.Шраг добирали літературу для Василя, отже, значною мірою формували ідейні орієнтири та уявлення юнака про сучасне йому суспільство. Ще одна людина, яка помітно впливала на Василя, - вчитель малювання в семінарії М.Жук. На його уроках учні розмовляли лише по-українськи, читали українські газети, в тому числі галицькі, влаштовували диспути, що приваблювало Василя.
       В семінарії, де вчився В.Елланський, він зарекомендував себе як не надто добрий учень. З класу в клас переходив за другим розрядом (до речі, як і його товариш П.Тичина). До того ж, хлопець мав серйозні проблеми зі здоров'ям. Постійно отримував незадовільні оцінки, насамперед хронічно по "священному писанию", загальна оцінка ніколи не піднімалася вище "З", і, як не дивно, в одній чверті отримав "2" з літератури. Єдину п'ятірку по закінченні семінарії Василь мав з поведінки. На відміну від інших семінаристів В.Елланський жив дома, тому був дещо відсторонений від тих подій, що траплялися в семінарії. Але за спостереженням дослідника М.Кодацького: "Взагалі тихий і малопомітний в класі, він, проте, частенько діставав "4" з "поведінки" за різні порушення семінарських порядків, головним чином, щодо служби божої".
       
       Траплялися й суттєвіші інциденти. Якось Василь висловив свою думку щодо померлого керівника семінарії, внаслідок чого його ледь не вигнали з навчального закладу. Іншим разом він брав активну участь в так званому "картопляному бунті", спрямованому проти жорстокого режиму життя і навчання в семінарії. П.Тичина згадував як на його очах Василь заскочив у дільницю поліції і висловив усе, що він думав про її діяльність - без ніякої конкретної мети, так, аби подратувати жандармів і довести, що він їх не боїться.
       Втім, зовні враження бунтаря Василь не справляв. Д.Дорошенко, зустрівши В.Елланського 1917р., відзначав, що Василь "був дуже скромною та симпатичною молодою людиною". За згадкою однолітків "це був надзвичайний талановитий юнак з чудовою поетичною душею, палкий революціонер, борець, не дивлячись на завжди слабке здоров'я, дуже діяльний, з великою енергією... Він так любив квіти, так красиво, так поетично розумів їх красу". Вимальовується особа, надзвичайно романтична та емоційна в тому, що стосується її переконань, чоловік, що дуже ^ гостро відчуває несправедливість і бажає перебудувати світ навкруг себе.
       Треба відзначити, що Василь пішов до семінарії значною мірою вимушено. Мати не мала змоги оплатити його навчання в гімназії, а в семінарію Василя прийняли безкоштовно як сина священика. Зрештою він звернув з шляху батька, покинув семінарію і 1914 р. вступив до Київського комерційного інституту - вже під час першої світової війни.
       Її початок спричинив посилення гонінь на українську культуру та водночас з'явилася надія на післявоєнну перебудову суспільства. Василь використовував своє кочове становище студента, чий інститут з Києва евакуювався до Саратова, перевозячи нелегальну літературу. Серед книг, які В.Елланський сам читав в той час, - твори М.Драгоманова, К.Маркса, Ф.Ніцше, І.Франка, Лесі Українки. У Чернігівському архіві збереглися два самвидавських українські журнали: галицький "Вільна думка", що мав яскраво виражений самостійницький напрям, та київський "Зоря". Останній ставив на меті "утворити орган молоді, але вже досить сталої української молоді серед шкільної організації та освітлювати події різностороннє", і далі "журнал повинен стати для нас зіркою вселюдських ідеалів, вкупі з тим це горнило, в якому виховується наша середня шкільна ідеологія". Необхідність такої ідеології В.Еллан пояснював тяжкими умовами, в які була поставлена українська молодь у містах України: "Тим, хто під впливом товаришів українців, після прочитаних книжок чи власним розумом дійшов до свідомості своєї української національності, доводиться у своєму духовному розвитку весь час іти проти течії, бо все оточення тягне до московського ґрунту".
       Зовні така робота виглядала непомітною. В.Винниченко на шпальтах "Украинской жизни" навіть примудрився звинуватити українську молодь в пасивності. Василь сприйняв твердження відомого українського письменника і політика майже як особисту образу та відповів майбутньому голові Генерального Секретаріату: "А раз молодь українська зараз не виявляє себе поверхово гучною, всім видною акцією, і раз вона мовчить, зціпивши уста, то які ж підстави, який грунт мали Ви для того, щоб налетіти (як штабний генерал з тилу на "фронт") з доганами, істеричними вигуками про антидемократизм". У наступні роки Василь і українська молодь розвинули неабияку діяльність, і гучних акцій було більш ніж достатньо, а от про демократію швидко довелось забути.
       
       У Чернігові В.Елланський часто виступав з рефератами на зборах шкільної молоді. Мати Василя згадувала: у той час він організував гурток молоді, а свою хату перетворив на штаб-квартиру місцевої української молоді. Сама Галина Василівна не раз до півночі пильнувала біля хати. Після одного з таких зібрань син сказав їй: "Спасибі, мамочко, ти мені не мати, а товариш". Подібні таємні молодіжні гуртки для Чернігова - не новина. Серед учасників таких об'єднань - Ю.Коцюбинський, В.Примаков, інші в майбутньому відомі діячі лівого, в тому числі більшовицького, гатунку.
       Займався Василь і цілком легальною діяльністю. Працював у Чернігівській архівній комісії, став одним із членів хору "Черниговского отделения общества оказания помощи населенню Юга России, пострадавшему от военных действий" під керівництвом А.К.Приходька. Під цією назвою ховалась національна організація, що постала з ініціативи українських діячів старшого покоління. Значною мірою завдячуючи їй, українці Чернігова отримали легальний дах для просвітницької діяльності у несприятливих умовах першої світової війни. Водночас, за даними О.Оглобліна, ім'я Василя згадується серед інших, що складали гурток молодих істориків, літераторів, мистецтвознавців, який сформувався навколо В.Модзалевського.
       Події 1917 р. Василь зустрів людиною переконаною в необхідності революції і готовою зробити все від нього залежне для наближення "волі огнецвіту" для свого народу. Про це свідчить і дореволюційний вірш "Україна": "Тобі, Україно моя, і перший мій подих, і подих останній", а далі "Вогню ж, динаміту. Хай згине минуле в ім'я будучини". Тоді у Чернігові, як і скрізь в Україні, стрімко відроджується легальний український рух. За спогадами Т.Осмачки ходили чутки, що В.Елланський "...у перші дні революції на чернігівській міській вежі почепив національний український прапор... Якось зачепив вірьовкою за гостряк вершка будівлі й виліз на дашок і почепив." 18 березня пройшли багатолюдні збори українців міста, скликані радою осередку Товариства українських поступовців. На них як представник студентства виступив В.Елланський. А головував тоді визнаний лідер українців Чернігова І.Шраг - певною мірою, наставник Василя. 24 квітня 1917 р. в Чернігові відбуваються перші загальні збори товариства "Просвіта". На них також виступає Василь. Він звернув увагу на дефіцит української літератури і запропонував заснувати видавництво "Десна" при "Просвіті", що й сталося у червні 1917 року. Збори обрали раду "Просвіти" з 15 членів, куди увійшов і В.Елланський. У червні він бере участь в українському губернському з'їзді, де, між іншим, відстоює ідею необхідності створення власного українського війська.
       
       Василь стає інструктором Української Центральної Ради, працює в комітеті з охорони пам'ятників старовини. Водночас створюється чернігівська організація Української партії соціалістів-революціонерів, лідером якої він стає. У двадцять чотири роки В.Елланський - один із провідників українського соціалістичного руху в губернії. Він з головою пірнув у політику. Навчання, особисте життя лишилося десь позаду. Не звертає Василь уваги на засторогу лікарів, що категорично вимагали від нього спокою. Василь належав до тієї когорти молоді, що своїм першочерговим завданням вважала революцію, спалюючи в ній самого себе. Українські есери прагнули контролювати селянський рух у губернії. І досягли в цьому неабияких успіхів. Місцева філія УПСР швидко домоглася входження селянських Рад до Всеукраїнської Селянської спілки. Що ж до Василя, то на другому селянському з'їзді Чернігівської губернії він обирається кандидатом до виконкому Ради селянських депутатів, на третьому з'їзді повноправно входить до його складу. Восени В.Елланський вже виконує обов'язки голови Чернігівської губернської Селянської спілки. З вересня вона почала видавати власну газету - "Народне слово", одним з редакторів якої став В.Елланський.
       Примітно, що довгий час, принаймні до серпня 1917 р., Чернігівська філія УПСР входила до об'єднаної організації міста. Вона складалася із представників усіх інших українських партій та організацій. Аргументуючи необхідність такого кроку, В.Елланський зазначав на загальних зборах українців міста ЗО квітня: "Коли погрожує народові якийсь ворог, коли єсть спільна мета, то всі партії об'єднуються під одним гаслом.., але не забуваючи своїх різниць, стежучи одна за одною". Під час серпневих виборів до міської Думи це об'єднання дозволило українському списку єдиний раз серед всіх губернських центрів отримати відносну більшість голосів. Щоправда, сама УПСР значною популярністю серед мешканців міста тоді не користувалась.
       
       Національна ідея домінує в цей період у публіцистиці В.Елланського, зокрема в його міркуваннях про роль і місце інтелігенції. Найбільш дістається від В.Еллана тим "тоже малоросам", потомкам козаків, перевертням і ренегатам, які найбільше ненавидять все українське якраз тому, що діди їх - козацька старшина - колись вольності народні московським царям та боярам за маєтки продали". Саме вони, на думку В. Еллана, є найлютішими ворогами України, а не "Киевлянин" і йому подібні. Малороси працюють "на обивателя в нації", підходять до всього з міркою "свинячого кутка", але В.Еллан впевнений, що гру на рідній темноті вони програють.
       Не забуває В.Блакитний ідейних противників всього українського. У той час, як, власне, і тепер, ці люди прикривались протиставленням "ми - вони". "Ми" - "проводники общечеловеческих идей", "вони" - "націоналісти". Та якось воно так дивно виходило, що прихильники перших не бажали ні вивчати українську мову, все життя проживши в Україні, ні шанувати української культури, в кращому випадку сприймаючи її лише на шароварному рівні. На початку минулого століття В.Елланський закликав їх: "Коли ви живете на землі українського народу, їсте його хліб, ви не можете відмовитися від своєї пайки творчої роботи, коли ви дійсно хочете добра народові, з якого живете, бо тільки національним шляхом прийде народові світ. В момент народного відродження не може бути "ми і вони", а мусить бути велике, творче "ми", велике єднання всіх творчих сил, бо коли хто в критичний момент не з народом, той проти нього".
       Звертався В.Блакитний й до інтелігенції, "української не за походженням, а за своїм національно-політичним переконанням". Тут теж, на його думку, існувала значна проблема: незнання великою її частиною рідної мови та історії, орієнтація на Москву: "Український інтелігент, що не розумів би московської мови, не читав би московських газет, книжок - всім тим українцям здавався б якимось дикуном, або людиною з Марса". Звідси парадоксальний висновок - української інтелігенції взагалі немає, бо "не може бути інтелігенції дво-тринаціональної, двокласової, як рівне не може бути інтелігенції, що за класою, за нацією". Та В.Еллан іде далі і ставить під сумнів правомірність існування термінів "російська інтелігенція", російська культура" - бо вони були наслідком грабунку царатом підкорених народів.
       
       Серед документів В.Еллана-Блакитного збереглися нотатки, що засвідчують його прагнення з'ясувати для себе проблему нації як такої, української зокрема. Василь ставив запитання пунктами і добирав до них літературу. Він ні слова не пише про співвідношення класів у нації. Мабуть, тоді класова боротьба для нього ще не стала головною рушійною силою історії. Але події в країні штовхали таких, як Василь, що з дитинства був переконаний у вищій мудрості народу, саме на шлях класової боротьби, що з часом все сильніше розпалювалася в країні. Ось що писав з цього приводу В.Еллан відразу після першої урядової кризи: "Чи погодяться міністри-капіталісти бути пішкою в руках соціалістів? Очевидно - ні, і волею-неволею міністрам-соціалістам доведеться взяти-владу в руки - або її цілком віддати... правда це не бажано, бо ми не доросли До соціалістичної революції. Але коли постане питання про долю революції, а вона в небезпеці, Совєти мусять не боятися взяти владу".
       Як бачимо, позиція майже більшовицька. Таке стверджувала людина, яка значною мірою розуміла небезпеку поглиблення революції, Що може закінчитися катастрофою і пануванням анархії. Про це свідчить стаття В.Блакитного від жовтня 1917 р.: "Останні вибори (земські) показують, що ідея революції, її гасла або зовсім не дійшли до села, або дійшли в якомусь невідомому і чужому для нас вигляді, що в психіці села відбувається якась таємна для нас робота - робота без нашої участі і тому може не на користь революції виллється ця робота, коли ми не прислухаємося до тих уроків, які дає історія, коли ми і надалі не звернемо найпильнішої уваги до глибини народної". І як висновок - заклик до "організованої праці на поглиблення революції".
       На наш погляд, наведений уривок показує головну причину переходу В.Блакитного до більшовиків - прагнення завжди бути з народом. А оскільки більшовицькі настрої охопили народ - звідси його рішення. Але до кінця свого життя В.Еллан-Блакитний лишався саме українським більшовиком, намагаючись виправити те негативне, що, як йому здавалося, було притаманне більшовизму у національному питанні.
       Однак існує інша версія мотивів дій В.Елланського. У перевиданій в 90-ті рр. минулого століття праці Р.Млиновецького "Нариси з історії Українських Визвольних змагань 1917-1918 рр." (Про що історія "мовчить") стверджується, що "Василь Блакитний був членом глибоко законспірованої організації на кшталт мафії "Братство самостійників" і що саме за її дорученням він вступив до УПСР, а пізніше до КП(б)У. Справжнє ім'я автора - Роман Бжеський, одноліток і знайомий В.Елланського, учень чернігівської гімназії, один з активістів українського руху на Чернігівщині, який задекларував своєю симпатією до ідеї самостійності України вже у червні 1917 р. під час українського губернського з'їзду. Тож, незважаючи на обґрунтовану критику його історичних праць, свідчення Р.Бжеського як очевидця варті уваги.
       
       Як би там не було, життя і творчість В.Блакитного - поєднання постулатів боротьби класової і національної. І якщо у раннього В.Еллана переважала ідея нації над усіма іншими, хоч і соціальним змінам відводилось чільне місце, то у пізнього відбувся перехід на користь класу -гегемона пролетарської революції. Сліди цієї боротьби знаходимо в газеті "Народне слово". У третьому номері часопису надруковано статтю В.Еллана "Про мир". Василь виділяє найлютішого ворога всіх трудящих - буржуазію. Саме заради неї ведеться війна. Вихід з цієї війни Василь вбачає в іншій: "Незабаром той час, коли робітники всіх народів подадуть один одному руку і почнуть останню, рішучу війну пригноблених з пануючими, бідних з багатими". Це вже чистої води більшовизм.
       Та В.Елланський не міг не бачити, до чого призводить перенесення абстрактного гасла знищення буржуазії на конкретних людей. Можливо, тому через кілька днів з'являється інша стаття "Буржуазія і боротьба з нею". Автор стверджував, що народ якось не так, як треба, розуміє поняття "буржуазія і робітничий клас" і намагається пояснити народові, що не треба боротися взагалі проти тих, хто в "піджаках ходить", а лише з фабрикантами, поміщиками, промисловцями.
       29 - 31 листопада 1917 р. в Чернігові відбулася конференція волостей і гарнізону Чернігова, роботою якої керував В.Елланський. Серед іншого зібрання підтримало збройне повстання в Петрограді, чого не зробила в Чернігові жодна громадська організація, включаючи Ради робітничих і солдатських депутатів. Крім того, конференція висловилася за передачу землі селянам до Установчих зборів. Мабуть, за подібного роду дії та виступи керівництво УПСР виключило В.Блакитного зі списків кандидатів до Установчих зборів, хоча особисто він доклав чимало зусиль для агітації за список УПСР. А наприкінці 1917 - на початку 1918 р. В.Елланський був серед групи заколотників, що хотіли висадити в повітря УЦР та порозумітися з більшовиками. Спроба не вдалася, та В.Блакитний зіпсував відносини з керівництвом своєї партії. Через п'ять місяців ліві українські есери, а разом з ними й В.Елланський, візьмуть гору на партійному зїзді й стануть відомі вже як боротьбисти. Порівнюючи В.Еллана з С.Єсеніним, М.Хвильовий зазначав - якщо в останнього лірик переміг революціонера, то Василь повісив в собі лірика на користь революції. Саме цей романтичний юнак став людиною, яка закликала своїх однодумців: "Струнко! До лав єдиної Комуністичної партії більшовиків України - кроком руш". Тоді ціла когорта українських діячів шукала вихід зі становища, що склалося, в українському комунізмі, найяскравішим виразом якого стали боротьбисти. Ця ідея дійсно досягла великих успіхів в плані українського відродження в двадцяті роки, але потім режим знищив її фізичних носіїв. "Треба призвичаюватися до думки, - відзначав І.Лисяк-Рудницький, - що хиби і похибки української революції, без уваги на тих, хто їх робив, ішли на рахунок усієї нації, бо всім, а не тільки однопартійцям, доводилося за них платити. Подібно й успіхи та досягнення - це наш спільний капітал".
       
       Володимир Бойко