Чернігівщина incognita

Духовні скарби

ЛЮБОМУДРИ З "ЧЕРНІГІВСЬКИХ АФІН"

Чернігівський колегіум У кінці XVII - на початку XVIII ст. Чернігово-Сіверська земля була центром українського державотворення. Саме сюди після смерті гетьмана Б.Хмельницького перенесено столицю Малоросії, спочатку до Батурина, а згодом до Глухова. Під крило гетьманів та чернігівських архієпископів приїздять відомі українські діячі культури. Виникає неформальний гурток літераторів та богословів-філософів, який уже в той час величали Чернігівськими Афінами, підкреслюючи, що місто над Десною варто порівняти з культурним центром античної Греції. З відкриттям Чернігівського колегіуму назва "Чернігівські Афіни" розповсюдилась і на цей навчальний заклад.
       Розкриття великого потенціалу джерел духовності на Чернігово-Сіверській землі в другій половині XVII ст. стало можливим дякуючи подвижницькій цілеспрямованій діяльності Лазаря Барановича (1620 -1693), непересічного церковного і політичного діяча, талановитого українського письменника і мислителя. Очолюючи протягом 36 років Чернігівську єпархію, будучи одночасно з перервами майже 18 років місцеблюстителем престолу Київської митрополії, він докладав неабияких зусиль щодо збереження рис самобутності української церкви, розвитку освіти, культури, філософської думки.

       У підвладній йому архієпископії Л.Баранович розгорнув потужну культурно-просвітницьку діяльність. Відновлювалися давньоруські храми: Спаський собор XI ст. та Борисоглібський XII ст., Спаський собор XIII ст. у Новгороді-Сіверському. Будуються нові церкви, в тому числі починається будівництво величного Троїцького собору в Чернігові, для чого архієпископ запросив австрійського архітектора І.Б.Зауера. У 1674 році Л.Баранович засновує друкарню в Новгороді-Сіверському, перевівши її близько 1679 року до Чернігова. Тут було надруковано майже 50 книг, у тому числі три тисячі підручників для початкових шкіл. У Новгороді-Сіверському Л.Баранович відкрив латинське училище, яке згодом перевели (після 1672 року) до Чернігова.
       За архієпископства Л.Барановича в Чернігові склався під його неформальним керівництвом творчий гурток письменників та мислителів, який у наш час називають Чернігівським літературно-філософським колом. До нього увійшли І.Галятовський, Д.Туптало, І.Орновський, О.Бучинський-Яскольд, Л.Крщонович, І.Максимович, А.Стаховський, які в богословських та художніх творах розробляли й філософські ідеї. Л.Баранович дав притулок у Чернігові пруському емігранту Адаму Зернікау, який прийняв православ'я. Він націлив діяльність цього богослова на написання полемічної праці "Про походження Св. Духа від єдиного Отця", спрямованої проти експансії католицизму.

       Сам Л.Баранович написав і видав збірники проповідей "Меч духовний", "Труби словес проповідних", збірник віршів "Лютня Аполонова", полемічний твір "Нова міра старої віри" та інші. Тільки поетичний його спадок нараховує близько 1500 віршів, багато з яких проникнуті філософською думкою.
       У той час, як на Заході в XVII ст. згасло гуманістичне ставлення до людини, яку порівнювали з механічним апаратом, з машиною із кісток та м'язів, Л.Баранович, крім природної основи, вбачає у людині духовне начало - "серце", що складає неповторну індивідуальність особистості, її глибинне єство. "Сердечна" сфера є вмістилищем релігійності та високої моральності, які, взаємопереплітаючись, протистоять потягу тілесної частини людини до земних пристрастей, до накопичення матеріальних багатств та ігнорування духовних цінностей, висловлює думку Л.Баранович.
        Лазар Баранович

       Оскільки в Україні світська держава була слабка, то Л.Баранович у "церкві-державі" побачив ту силу, яка має відіграти вирішальну роль у спрямуванні кожного індивіда на шлях морального самовдосконалення.

       Гуманістичними у творчості Л.Барановича є заклики до миру як в Україні, так і між іншими народами, до єднання в союзі слов'янства. Його ідеї можна вважати попередниками слов'янофільських концепцій діячів Кирило-Мефодіївського братства. Чернігівський діяч і мислитель виступає як патріот Вітчизни, як передвісник самостійної України, яка стоятиме "неуклонно", тобто вічно.
       З Чернігово-Сіверською землею також тісно пов'язане життя й творчість відомого українського письменника-полеміста, суспільно-політичного й церковного діяча, мислителя XVII ст. Іоаникія Галятовського (? - 1688).

       Працюючи в Києві, а згодом у Львові, І.Галятовський написав праці "Ключ розуміння", "Месія праведний", "Небо нове", які були видрукувані й принесли йому визнання. На запрошення Л.Барановича він у 1669 році переїздить до Чернігова, де прожив близько 19 років. Тут і помер, до самої смерті керуючи одним із найстаріших і найвідоміших українських монастирів - Чернігівським Єлецьким Успенським монастирем, на території якого і похований. За період його архімандритства був відновлений Успенський собор, зібрана велика бібліотека. У чернігівський період діяльності він доопрацював і перевидав книгу "Месія праведний", праці "Скарбниця потребна", "Бесіда Білоцерківська", "Старий костел", "Либідь", "Алькоран", "Боги поганські" та ін. Написані як українською, так і польською мовами вони є апологетичними православними трактатами, спрямованими на захист православ'я та України, проти експансії католицизму, уніатства, магометанства та інших релігій. Особлива роль І.Галятовському належить як гомілетику, тобто засновнику теорії мистецтва православної проповіді, яку він відшліфовував усе своє життя.
        Іоаникій Галятовський

       І.Галятовському притаманне розуміння сутності людини, яка виступає як дуалістична істота, що поєднує в собі тіло й душу, природне й надприродне. Розмірковуючи над сенсом життя людини, яке він вбачає у прагненні душі потрапити до раю, мислитель шлях до світлої вічності вбачає у моральному самовдосконаленні, у пошуках індивідом істини-правди та практичному її втіленні в реальність.
       Ще один вихованець Києво-Могилянського колегіуму Данило Туптало, чернецьке ім'я Димитрій (1651 -1709), обіймаючи посаду архімандрита в ряді монастирів Чернігово-Сіверщини, створив тут три з чотирьох книг своєї головної праці - "Четьї Мінеї" ("Читання по місяцях"). "Четьї Мінеї" особливі тим, що містять не тільки великий агіографічний матеріал, роз'яснення православних догматів, релігійні настанови у твердості віри, спроби довести помилковість інших релігій з точки зору православ'я. Насамперед, вони переслідували етико-повчальну мету: на прикладах святих навчати український загал високоморальному благочестивому життю.

       Д.Туптало велику увагу приділяв питанням індивідуальності людини та розкриття її особистості в різні періоди життя у відповідності зі способами й напрямками праці. Тут його цікавить переважно мотивація вибору добра і зла, відповідних помислів та вчинків. Він увесь час прагне морально спрямовувати людину на протидію злу і високу доброчесність, що проявляється, перш за все, у справах. Голос діла, на його думку, є переконливішим, ніж голос слова.
       За змістом і формою свого мислення Д.Туптало органічно вписується в гуманізм українського бароко з його прагненням зацікавити людину праці пізнавати і перетворювати реальний світ в ім'я своїх інтересів, не втрачаючи при цьому віри предків, яка була основою духовного єства особистості, фундаментом у боротьбі за свободу Батьківщини.

       Уродженцем Чернігівської землі І (Ніжин) був Іоанн Максимович (1651 - 1 1715). Після закінчення Києво-Могилянського колегіуму (1669 р.) його і діяльність певний час була пов'язана з Києво-Печерською лаврою та Успенським монастирем біля Брянська. У 1695 році архієпископ Феодосій Углицький запрошує Іоанна на посаду архімандрита Єлецького монастиря, а вже у наступному році його обирають Чернігівським архієреєм. Протягом 15 років він очолював Чернігівську архієпископію, розгорнувши бурхливу й плідну культурно-просвітницьку діяльність. 1700 року з його ініціативи й за прямою участю було відкрито Чернігівський колегіум, який згодом став другим за значенням навчальним закладом у Гетьманщині після Києво-Могилянської академії. На повну потужність запрацювала місцева друкарня, де побачили світ більше десяти творів І.Максимовича: "Феатрон", "Алфавіт", "Богородице Діво", "Іліотропіон" ("Соняшник") та ін. З 1711 року за наказом царя Петра І І.Максимович очолював до кінця днів своїх митрополію Тобольську і всього Сибіру.
       Данило Туптало (Св.Димитрій Ростовскій) У своїх творах І.Максимович розмірковує над сенсом життя особистості. Він зазначає, що серед його сучасників поширена думка про те, що сенс життя в досягненні багатства й слави. Хтось дійсно це здобуває, забуваючи, що "непостоянная в міре всяка слава". Багатство теж часто змінюється бідністю. Втрата багатства й слави часто людьми ототожнюється з втратою пристрастей, а значить зі смертю. У даному випадку Максимович під смертю розуміє не фізичну кончину, а соціальну смерть, коли людина втрачає свій високий суспільний статус і опускається до нижчих станів. Найчастіше при цьому така особа втрачає смисл життя, яке вона до того вбачала в багатстві й славі.

       І.Максимович радить не забувати про плинність усього земного, про постійну динаміку людського існування, життя, яке перетворює його у безперервну мандрівку до потойбічного світу. Кожній людині, подібно капітану судна на морі, треба весь час дивитися вперед, як компасом керуючись у своїх мирських плаваннях і християнською вірою, і знаннями. Віра потрібна для вдосконалення моральності, знання - для повсякденної практичної діяльності, для накопичення майна, яке б задовольняло необхідні, розумні потреби індивіда.

       На думку І.Максимовича, сенс життя полягає в любові до Бога та людини. Любов найповніше знаходить своє виявлення у повсякденному творенні добра ближньому. Часто добро зводять до роздачі імущими милостині бідним. Але ж неважко багатому дати шматок хліба убогому. Справжня любов проявляється у великій праці, звільненні людей від вад: "Не важко от добра произвести добро, но весьма удивительно злое обратить в добро; есть добрая поговорка: на спокойном море всяк может быть кормчим". Такою була пряма настанова І.Максимовича як священикам, так і викладачам Чернігівського колегіуму, роботу якого він практично тримав під своєю опікою аж до від'їзду із Чернігова. За його перебування на чернігівській єпископській кафедрі у місцевому колегіумі ще не було філософського класу. Проте твори І.Максимовича, як духовного наставника, проникнуті гуманістичними філософськими принципами, спонукали учнів "Чернігівських Афін" оволодівати "любов'ю до мудрості", не обмежуватись зазубрюванням релігійних догматів, а прагнути до софійного осмислення дійсності. Світоглядно-освітні засади чернігівського мислителя кликали до пізнання внутрішнього світу людини, самопізнання, пояснення реальності шляхом поєднання розуму та віри.


       Перший префект Чернігівського колегіуму Антоній Стаховський народився у с Ріпки Чернігівського полку близько 1668 - 1671 рр. в українській дворянській сім'ї. Антоній, навчаючись у Києво-Могилянському колегіумі у 80-х роках XVII ст., блискуче його закінчив, отримавши ґрунтовну піетичну, риторичну, філософську та богословську освіту. Був запрошений працювати до Чернігова. В 1699 році він - казнодій Успенського монастиря. А вже у 1700 році, заснувавши колегіум, архієпископ І.Максимович призначає А.Стаховського префектом (керівником) цього учбового закладу, а також утверджує в сані намісника Чернігівської архієпископської кафедри.

      Іоанн Максимович А.Стаховському належить велика роль у становленні та розвитку колегіуму в перші роки його існування. Він турбується про будівництво приміщень для навчального закладу, про матеріальне утримання учнів, про їх моральний стан, складає підручники, дбає про організацію бібліотеки, до якої передає свої книги.
       У 1705 році в колегіумі був складений і надрукований збірник "Зерцало от писанія Божественного", піднесений гетьману І.Мазепі з присвятою. А.Стаховський помістив до цього збірника свої вірші про страждання Ісуса Христа. Префект колегіуму також видрукував свої твори "Сказання про священное писання" та курс риторики під назвою "Ключ знання", який був написаний під впливом праці Галятовського "Ключ розуміння".

       У 1709 році А.Стаховського було призначено архімандритом Новгород-Сіверського Преображенського монастиря. А в 1713 році після переведення І.Максимовича до Тобольської митрополії А.Стаховський очолює Чернігівську архієпископію. На цій посаді він докладає багато зусиль щодо піднесення освітнього та морального стану духовенства. Продовжується його опікування колегіумом. Зокрема, у 1616 році за його ініціативою та під його керівництвом викладачі колегіуму переклали історію Риму Тита Лівія з латинської мови на церковнослов'янську. Це був перший переклад твору знаменитого античного історика на слов'янську мову - велика праця у чотирьох томах, яку передали до бібліотеки Московського патріарха.
       Як і його наставник митрополит І.Максимович, А.Стаховський вважав, що практичній діяльності сприяє освіченість особи. Так, у передмові до книги "Зерцало от писанія Божественного" він хвалить І.Мазепу за те, що гетьман дбає про розвиток духовної культури й освіти народу. Автор упевнений у необхідності всебічного розширення навчальних закладів для українського юнацтва, що стане важливішою причиною успішного поступу країни. А.Стаховський вважав, що юнаків треба вчити так, щоб вони, використовуючи знання, могли б думкою заглядати в майбутнє.
       А.Стаховського в останній період його життя спіткала доля І.Максимовича. У 1721 році його призначили митрополитом Тобольським і всього Сибіру. Зовні це виглядало як підвищення по службовій драбині, на ділі ж Петро І здійснив чергове "почесне заслання" чернігівського ієрарха.
       Обґрунтування мислителями та письменниками Чернігівського літературно-філософського кола кінця XVII - початку XVIII ст. необхідності гуманних відносин між людьми, толерантності у стосунках між ними залишаються актуальними і в наш час. Їх переконаність у тому, що без високої духовності громадян неможлива побудова повноцінної національної держави, яка б дбала про забезпечення умов для гідного життя кожного, бачення нашими розумними предками сенсу життя не в безтямному накопиченні матеріального багатства будь-якими, у тому числі й злочинними способами, а в творенні добра й подоланні конкретного зла, в духовному піднесенні "серця", нехай спонукають до роздумів сучасників.

       Станіслав Мащенко